13 халеп, або певний спосіб надибати пригод

 

Склалась думка у Пітона,

Що живе він монотонно:

Тільки їсть і тільки спить,

Ну, хіба ще в сні хропить.

Григорій ФАЛЬКОВИЧ

Коли весна стала збиратися у відпустку до наступного року, ми несподівано осягнули, що досі не розпочали великий велосипедний сезон. Звісно, наша сімейка не давала припадати пилом двоколісним генераторам бадьорості і чимало каталася у межах Києва та його околиць. Але здійсненню планів щодо багатоденних виїздів кудись подалі від міських кварталів постійно щось ставало на заваді: то залишки грипу атакували, то Нестор зі своєю групою в дитячому садочку дружно гостював у вітрянки, а то й банально не таланило з погодою.

Словом, відкладати набезрік не випадало, тож перші вихідні літа ми повністю присвятили повноправному велосипедному походу з ночівлею у наметі. На брак маршрутів жалітися було годі, адже після низки нездійснених поїздок залишилася ціла добірка варіантів. Ми обрали найдавніший з нереалізованих – поїздку до Трипілля на південь від Києва, розширивши її за рахунок озера Стрількового (підказав Роман Третяк рівно за рік до цього) та кількох сусідніх сіл, що згадуються ще в давньоруських літописах. До речі, саме на березі київського Синевиру (Стрількове заховалося у лісі між гір) ми запланували нашу ночівлю, ще й посміялися з імені села біля нього – Халеп’я.

Десь неподалік від Києва у лісі між гір причаїлося справжнє дике озеро!

Виявилося, даремно сміялися! Назва Халеп’я така ж таємнича і незбагненна, як його історія, що сягає на ціле тисячоліття в минуле. Причому, вчені вказують на певний зв’язок із сирійським містом Алеппо, яке є одним з найдавніших поселень (4500 років), де люди мешкають і донині. Переінакшене на українське звучання, слово співзвучне з халепами і це мало б нас насторожити, коли ми обирали наріжним пунктом маршруту це село. Проте прозріння прийшло запізно…

А починалося все просто чудово! Лагідного суботнього ранку наша велосипедна сім’я (я, Олена та 4.5-річний син Нестор) нашвидкуруч зібрала необхідні речі (намет, спальники, килимки, казан, посуд та продукти для вечері-сніданку і деякий змінний одяг) і вирушила в невідоме. Точніше, спершу все було навіть дуже знайоме: Дарницька площа, проспект Соборності, міст Патона, Наддніпрянське і Столичне шосе. Коли на зміну міській забудові прийшли лісові простори, Нестор став вимагати дотримання свого права на вчасний обід і ми зробили першу тривалу зупинку.

Вирушати у мандрівку вже можна хоча б заради обіду на свіжому повітрі

Удача поки ще грала на нашому боці, адже місце привалу виявилося непересічне. Мало того, що у різних куточках лісової галявини край шумної траси чиїсь дбайливі руки порозставляли дерев’яні лави зі столами (деякі, навіть, з укриттям від дощу), так тут ще й примостився перший пам’ятний знак на нашому маршруті. Металева табличка на вкритій лишаями величенькій брилі сповіщала, що ми завітали до Національного природничого парку «Голосіївського», а стенди неподалік ділилися більш детальною інформацією про нього, доповнюючи текст мапою, на якій було видно, як зелена пляма парку, починаючись від однойменної станції метро, розливається вервечкою кількох широких смуг на багато кілометрів аж до південної межі столиці.

Пообідали – і знову в дорогу!

Підзарядивши біологічні двигуни наших екологічних транспортних засобів, ми повернулися на трасу. Попри те, що окрім нашої невеличкої компанії нею то нам на зустріч, то переганяючи нас, пролітало чимало інших велосипедистів (зазвичай спортсменів, часом зграйками до десяти осіб), їхалося якось незатишно – давалася взнаки вузькість дороги і швидкість автотранспорту на ній. Воно й не дивно, адже ми знаходилися в районі Кончі-Заспи – словосполучення, яке для більшості населення є синонімом району елітних поселень над мальовничими протоками у горішній частині Канівського водосховища. А еліта не має часу на повільну їзду. Тож єдиним нашим бажанням було покинути територію цієї відчайдушної гонитви, і воно здійснилося за якісь півгодини – ми повернули на вулицю Старокиївську, що дугою відмежовує містечко Козин від основного масиву водосховища.

Велосипедисти в околицях Києва – не рідкість

Я одразу зітхнув з полегшенням, адже тепер можна не дивитися лише вперед, але трохи й пороззиратися обабіч. А оглядати було що! Для більш комфортної їзди ми перемістилися на смужку тротуару (яким тут все-рівно майже ніхто не ходить) і, зменшивши швидкість, знайомилися з архітектурними вподобаннями тих, хто може собі дозволити будиночок у формі замку або зі справжнісіньким парком навколо. Звісно, високі паркани обабіч дороги і шлагбауми на розвилках не дали нам змоги роздивитися аж надто багато, але навіть тисячі дашків з вежами та іншими фантазійними елементами, які визирали з-за загорож, підігрівали уяву.

Гладенький асфальт і практично відсутність машин – рай для велосипеда

Ми побачили чимало вражаючого і тут би нам повернути назад та й забути про Халеп’я. Але ж ні! Не встигли ми проїхати всієї вулиці, коли десь попереду вдалині вперше запримітили сизі пагорби над Дніпром, між яких розляглося і згадане село, як ввімкнувся лічильник наших халеп. Звісно, дрібні неприємності траплялися і раніше в інших мандрівках. Скажімо, дощиком примочило, чи асфальт загрався з вибоїнами. Але теперечки пішли події зовсім іншого, ще не знайомого нам ґатунку.

 

Поміж котеджів на Старокиївській зустрічаються і доволі значні культові споруди

Спершу я загубив насос. Це мало б стати тривожним сигналом, але ми не надали події серйозного значення, адже за весь час наших сімейних велосипедних мандрівок (а там були й значно більш тривалі) у нас ні разу в ньому не виникала потреба. Звісно, під час чисельних поїздок вулицями Києва мені доводилося пробивати камеру, потім замінювати її і накачувати насосом, але в заміських подорожах ми, мабуть, більш зосереджені, тому подібних ситуацій не траплялося.

А у вашому дитинстві “кульбаби” теж були такими великими?

Для годиться я залишив своїх компаньйонів і проїхався трохи назад, але скоро махнув рукою на пошуки загубленого. Я пам’ятав, що востаннє його бачив під своєю рамою ще до повороту на Старокиївську, а після того ми мали кілька зупинок для фотографування палаців і щоб зірвати Нестору гігантські кульбаби, які він з задоволенням роздмухував. Схоже, що під час цих маневрів насос зачепився за якийсь кущ і відпав – якби це сталося на ходу, то або я, або Олена позад мене це б помітила. Допитувати підозрілі кущі не випадало, тож я за кілька хвилин повернувся до своїх. Проблема не здавалася значною, адже не у безлюдні краї ми їхали – за потреби (в яку ми мало вірили) у когось попросимо.

Дикі простори між острівців Канівського водосховища

А тим часом нашу пильність присипляла сонячна погода і мирні пейзажі навколо. Хоч яким довгим не було палацове селище, воно скінчилося, а після останніх недобудованих хатинок з колонами відійшли у минуле й високі огорожі, кинувши ховати від нас Канівське водосховище. Спершу широкого плеса навіть не було й видно – його затуляли дрібні острівці, протоки між якими часто-густо потопали у густій порості очерету. Але поступово картина прояснилася і нам показали просто неймовірний краєвид з кілометрами морського спокою, обрамленого горами вдалині і заквітчаного світлими багатоповерхівками невеличкого містечка з патріотичною назвою Українка. Ідилію псували хіба дві велетенські труби, що загрозливо нависали над будинками і дихали в небо своєю важкою сірістю. Але ніде правди діти – саме завдяки ТЕС Українка утвердилася як місто.

 

Набережна в Українці цілком комфортна для велосипедної їзди

Містечко ми проїхали вздовж набережної, де містилося чимало розваг, як для дорослих, так і дітей. З цієї обставини особливо тішився Нестор, який, на відміну від нас з Оленою, педалей не крутив, і тому за час кількагодинного сидіння у велокріслі накопичив чимало енергії, якій тепер дав волю на дитячому надувному комплексі. Двічі.

 

Щось намагалося схрумати Нестора, але він успішно вирвався з пащеки

На прощання Українка показала нам трохи промислових пейзажів з вугільними териконами та залізничними коліями, а потім якось одразу передала на опіку сусідньому Трипіллю. І тут з нами сталася халепа номер два.

Трошки індустріального колориту на нашому маршруті

Певно немає жодної освіченої людини, яка б не чула слово Трипілля або, принаймні, похідне від нього словосполучення «трипільська культура». Знахідка Вікентія Хвойки не обмежувалася околицями самого Трипілля, тому мало не в кожному більш-менш поважному селі у цих краях є своя експозиція з викопними рештками культурної спадщини наших пращурів, а в самому епіцентрі створено аж два музеї, причому один з них приватний. Саме в останньому, натхненні інформацією з опису в Інтернеті, ми й вирішили побувати.

З набережної біля музею вся промисловість краю – як долоні

Яке ж було наше здивування, коли музей на березі водосховища зустрів нас облупленими стінами і зачиненим дверима, а на вході висіла табличка з повідомленням про ремонт. Для більшої певності перед брамою височіла купа здоровенних брил, повз яку не те що з велосипедом – навіть пішки пройти складало неабиякі труднощі. Вже після повернення з мандрівки я ще раз пошукав інформацію і виявив, що установу закрили мало не з бійкою ще чотири роки тому! Але сторінка музею відтоді не оновлювалася і досі перебуває у невіданні своєї печальної долі.

Вхід до колишнього музею хтось надійно притрусив «камінцями»

Другий музей у Трипіллі знаходився дещо осторонь траси, а час вже невблаганно хилив сонце до обрію. Тож ми вирішили залишити його на завтра, а сьогодні спробувати удачі в його колеги з Халеп’я, який не мудрував з розташуванням і примостився просто в центрі села. Залишалося тільки виїхати з одного населеного пункту і практично одразу потрапити до іншого. Але тут розпочалися випробування рельєфом!

Ніхто не казав, що буде легко

Тисячу років тому люди висували набагато прискіпливіші вимоги до місцевості, де збиралися селилися. Одним з ключових питань була проблема оборони і в цьому плані стрімкі гори над Дніпром здавалися ідеальним варіантом. Тому, вирушаючи у велосипедну мандрівку селами, заснованими у давньоруські часи (а це і Трипілля, і Халеп’я, і Витачів, і низка інших, нині незначних, а колись дуже важливих населених пунктів) готуйтеся не лише кататися з гірки, але й тягти свій транспортний засіб нагору. А перепади висоти як для рівнинної України тут неабиякі!

 

Лише з висоти Трипільських круч осягаєш весь масштаб Канівського моря…

Ми не стали корчити з себе героїв апхілу і спішилися, щойно дорозі закортіло дертися вгору. На першу гірку ми зійшли завзято, зупиняючись хіба лише щоб озирнутися на краєвид з Дніпром. Майже одразу після досягнення маківки розпочався спуск (тут головне не проґавити відгалуження ліворуч), але значно більш пологий і довгий. Спершу вулиця трохи вихилялася з боку в бік, але у середній частині зробила різкий поворот праворуч і вийшла на прямий спуск до Халеп’я. І в цей момент нас спіткала найбільш прикра халепа, яка мало не зруйнувала всіх планів!

Останні хвилини безтурботності. За мить нам відкриється страшна правда…

Отже, на повороті я запримітив скверик з кількома пам’ятками, не роздивитися які я просто не міг. Залишивши своїх напарників край дороги, я швиденько збігав до одного (1000 років Трипіллю), потім іншого (ІІ Світова війна), а коли повернувся і ми вже збиралися їхати далі, то… Хто б, скажіть, подумав! Камера на задньому колесі мого велосипеда геть спустила і він стояв мало не на ободі. Як передбачливий велосипедист, я мав з собою клей, латки і навіть цілу запасну камеру, але, ви ж пам’ятаєте, насос покинув нашу компанію ще кілька годин тому, а без нього ці всі речі нічого не варті. Потрібно шукати допомоги.

Як на те, на дорозі не виднілося ані велосипеда, ані автомобіля. Тільки по той бік скверику якісь люди товклися біля автівки. Ми пошпарили зі своїми велосипедами туди, але водій виявив більшу прудкість і поїхав перш, ніж ми вийшли з-за дерев. Зосталася одна лише жіночка і нам не лишалося нічого іншого, як спитати у неї. Вдача посміхнулася нам, бо незнайомка теж збиралася йти, але, почувши про нашу неприємність, винесла велосипедний насос, попросивши потім занести назад.

Поки я займався ремонтом у затінку дерев, Оленка вигулювала Нестора на спортивному майданчику, який так доречно виявився під боком. Заміна не забрала багато часу, адже треба було всього зняти велокрісло, перевернути велосипед і відкрутити колесо. Вправляння в аплікації з латками я вирішив відкласти на майбутнє, тому просто замінив камеру на нову. Хвилин за п’ять велосипед знову стояв зібраний і справа лишалася за малим – накачати повітря. І тут виринула проблема!

Насос мав ліниву вдачу і переставав працювати вже через кілька тактів. Тобто, повітря рухалося, але десь у шлангу ховався дефект і коли тиск у камері досягав певного рівня, все виходило назовні. Як ми не старалися затиснути бракований елемент, нічого не вдавалося. Не давши ради з вередливим пристроєм, я повернув його на місце і ми вийшли знову на дорогу, де біля магазина саме зупинилося кілька машин.

Якщо ви вважаєте, що на цьому пригоди скінчилися, то дзуськи! Обоє водіїв заперечливо похитали головами на моє питання про насос. У голову полізли думки про останню соломинку і я зайшов до магазину. Сільмаги – унікальні об’єкти! У невеликій кімнатці можна придбати найнеймовірніші речі. Знайшлося місце навіть для насоса, щоправда з голкою на кінці – для накачування м’ячів. На щастя, голка легко відкручувалася, відкриваючи роз’єм, сумісний з ніпелем мого велосипеда.

І знову трагедія! Попри видову схожість на велосипедний насос сурогат не спромігся поліпшити ситуацію, хоч з мене зійшло кілька потів, поки я вправлявся у ритмічних рухах. Розпашілий і зневірений я повернув товар на місце (все абсолютно безкоштовно), а коли вийшов з магазину, поруч зупинилася якась «Газелька». Без особливих сподівань я спробував удачі ще й тут – і цього разу успішно!

Дядько витягнув і подав мені масивний чорний насос з фіксаторами під ноги і дерев’яною ручкою – у мого дідуся був точно такий. Ветеран камерних баталій досконало знав свою роботу і вже за кілька поштовхів накачав стражденну камеру до дзвону. Я не тямив себе від щастя!

Далі був легкий спуск Трипіллям до річки Бобриці, а потім доволі суттєвий підйом у Халеп’я. Вдруге довелося долати гору пішки. Цього разу гірка розкрила ще більший норов і я, залишивши велосипед з Нестором на верхівці, повертався допомогти Олені, яка була навантажена усіма нашими речами. Зате у винагороду нам подарували пологий і приємний спуск до самого центру. А там на нас чекало аж два розчарування.

От так халепа: музей у Халеп’ї вже зачинився!

По-перше, музейний центр вже зачинився на ночівлю. Прикрість підсилювало те, що ми проґавили не один, а одразу два музеї: Вікентія Хвойки (присвячений вже згаданій трипільській культурі) та, несподівано, Івана Франка (заснований внуком класика). А, по-друге, місцева криниця, де ми збиралися набрати води для табору, стояла під замком. Більше того, ми бачили, як тутешні бабусі купували воду в п’ятилітрових пляшках у магазині – доволі дивне явище як для сільської місцевості.

У селі народжується нова пам’ятка

Поки я знайомився з графіком роботи музею (на щастя, завтра вдень він працює), Оленка докупила в магазині трохи продуктів, а також усім по морозиву. Сидячи на лавці, ми смакували прохолоду і відчували найсолодшу мить сьогоднішньої поїздки. До місця ночівлі залишалося якихось кілька кілометрів, а правильність незнайомого нам шляху засвідчувала групка пішохідних туристів, які пройшли повз нас туди ж, куди мали намір поїхати ми.

 

З центру Халеп’я вже видно гору, за якою заховалося лісове озеро

Коли від десерту зосталися тільки облизані палички, ми знову осідлали наших коників, на спуску до річечки Сквири хутко обігнали пішохідних колег, а одразу за мостом повернули праворуч і вже за кілька хвилин потрапили до лісу, в якому десь ховалося Стрількове. Унікальності водоймі додавало те, що вона знаходилася не в низинці, а високо між гір, тому нам втретє довелося спішитися, щоб подолати доволі тривалий підйом. На відміну від попередніх, цей не мав ніякого уявлення про асфальт – сам лише пісок, утрамбований колесами і утоптаний стопами.

Я помітив чіткі сліди босих ніг і вже хотів налякати Олену таємничою історією про відлюдника, який мешкає в околицях озера, аж виявилося, що вона знає про це набагато більше від мене, бо свого часу писала статтю про один з останніх романів Володимира Дрозда, в якому автор описує і українського Робінзона, і його скромне господарство. Звісно, у творі є чимало вигадки та художніх прийомів, але він опирається на реальні події, та й сам письменник неодноразово відпочивав у Халеп’ї, де мав будиночок, і частенько гуляв до озера, інколи не на одинці, а у компанії з кимось не менш визначним, як от Микола Жулинський.

Останнє сходження вперто намагалося виграти приз найдовшого з усіх сьогоднішніх, а промоїни у ґрунті ще й допомагали йому здобути титул найбільш складного, адже коли ведеш велосипед з вантажем, транспортний засіб стає значно менш керованим. І поки я прискорився, щоб залишити свій велосипед з Нестором на більш-менш рівній ділянці, а потім повернувся допомогти Олені, з нею сталася пригода.

Коли я шукав, до якого дерева притулити своє щастя, повз мене дорогою донизу промчав «Жигуль». Довго їхати йому не довелося, бо, вгледівши машину, Оленчин неслух став дибки просто посеред шляху (вантажу на задньому багажнику мав майже стільки, скільки важив сам, тому й перекинувся на підйомі). Як я підбіг до місця події, Оленка все намагалася надати своєму велосипеду горизонтального положення, а водій, бачачи безуспішність спроб, навіть збирався кинутися на допомогу.

Історія з норовливим велосипедом трапилася майже під кінець підйому, тож незабаром ми знову змогли сісти і спокійно крутити педалі. Але, як то кажуть, біда не ходить одна. Тепер настала черга обурюватися моєму конику. Тримав я його міцно, тому він не брикався, не стрибав, а просто тихенько собі скиглив.

Що таке? Я зупинився, роздивився різні місця і знайшов, що одна з задніх гальмівних колодок впирається в обід – звідси й звук. Я її легенько відігнув і спокійно поїхав далі. Але, після першого ж використання заднього гальма колодка знову стала вправлятися у музиці. Повтор трюку мав тимчасовий успіх, але зупинятися для серйозного ремонту не хотілося – від фінішу нас відокремлювало якихось кількасот метрів. Як варіант, можна було просто відключити заднє гальмо, але дорога знову почала йти на пониження (озеро, хоч і знаходиться в горах, але до берега треба спускатися) і позбавляти себе засобів контролю над ситуацією вкрай не хотілося.

 

Просвіти між деревами – то вже плесо озера. Тільки б не скотитися до нього крутосхилом!

Фінішна стометрівка побила рекорд крутизни. Тут вже ні про яку їзду мова не йшла – доводилося спускалися пішки, відхиляючись назад і насилу втримуючи велосипед від безрозсудних поривів. Зате внизу на нас чекала просто казкова місцина – озеро, обрамлене стрімкими залісненими берегами. Лише в одному місці розмістилося достатньо пологе місце над самою водою, де можна поставити табір і цим вписати крапку в сьогоднішній частині мандрівки.

 

Воно нас дочекалося!

Разом з тим вичерпався і набір халеп. Ми спокійнісінько встановили намет, а поки Олена з Нестором збирали хмиз у лісі, я бігав по воду в село. Виявилося, що стежкою, яка спускається вздовж струмка до найближчих хат можна добігти всього за п’ять хвилин (підйом з водою назад зайняв рази в три більше часу). Опинившись по той бік Сквири, я не став довго шукати криниці, а одразу звернувся до людей, яких побачив у одному з дворів, і вони люб’язно дозволили мені роздобути шуканий ресурс у них, пояснюючи, що криниць у селі немає (може підземні води пошкодило водосховище?).

Коротка стежка до села має свої особливості. Перехід через річку Сквиру

Дорогою назад я придивлявся до стежки: чи не побачу сліди босих ніг? Але помітив лише чисельні зубчаті сліди від велосипедних покришок. Певно, без вантажу тут можна гарно промчатися з вітерцем. Але згадуючи наші нав’ючені транспортні засоби, я одразу уявив цілу пригорщу пригод, яка б нас могла спіткати на цій стрімкій і вузькій стежині.

Пристанище для нас і наших вірних велосипедів

За моєї відсутності біля намету виросла чимала купа хмизу. А ще Оленка розповідала, що проходили ті туристи, яких ми обігнали в Халеп’ї, і лише чухали потилиці з того, що єдине зручне місце біля озера зайняте і їм потрібно йти на інший, менш затишний бік. Схоже, не лише нас переслідують халепи.

Але якщо ви вважаєте, що всі можливі халепи з нами вже трапилися, читайте про другий день мандрівки!