Новий день – як чистий аркуш, наповнений хіба надіями, що весь набір халеп вичерпався учора. Та й справді: Халеп’я лишилося позаду, а наш наступний шлях мав попрямувати взагалі у протилежний бік – до літописного Витачева. Про всяк випадок я перевірив усі чотири камери – вони тримали повітря, як треба. Підкрутив трохи заднє колесо свого велосипеда – колодка наче віддалилася від обода і при обертанні звук тертя зник. А води на сніданок в нас лишалося ще достатньо від учорашнього, тож знову спускатися до Халеп’я і випробовувати свою долю не доводилося. Ніби обійшлося?
Місцеві будівельники бобри щось замислили…
Впевнені у позитивній відповіді, ми зготували кашу, заваривши чай і спокійнісінько поснідали на березі озера, насолоджуючись затишним краєвидом незайманого плеса та дрімучого лісу навколо. Єднання з природою порушували лише літаки, які час від часу зграйками злітали з Бориспільського летовища і проносилися, здавалося, просто над головами.
Вибір тарілки для сніданку – це вам не дрібниця!
Зібралися ми швидко. Воно й не дивно, адже працювати доводилося не удвох – Нестор теж виявляв бажання допомагати. Учора він підключався до збору хмизу, а сьогодні розбирав намет. Все-таки за рік хлопчик дещо зрозумів і став використовувати своє завзяття у конструктивних цілях, а не з метою сумнівних експериментів (наприклад, з дугами).
Зібрати туристичний намет під силу навіть чотирилітньому хлопчику
Завершивши всі ранкові ритуали, ми розпрощалися з озером Стрільковим і вирушили в путь. Перші кількасот метрів шляху сьогоднішнього накладалися на останню ділянку вчорашнього. І там, де ввечері доводилося стримувати велосипед, щоб він не виривався вперед, тепер треба було з усіх сил підпихати його вгору. А коли ми вилізли на узлісся і проїхали кілька хвилин між трав, то потрапили на розвилку. Праворуч вела дорога на Халеп’я (нею ми трюхикали учора), а ліворуч пролягав шлях до Витачева. Нам лишалося зробити вірний вибір. І що б ви думали сталося?
Підйом від озера – те ще випробування у боротьбі з гравітацією!
Мандрівка починала все більше набирати рис містичного трилера, в якому нашій групі випала роль іграшки в руках якоїсь незвіданої сили, пов’язаної з Халеп’ям. Навіть знаходячись поза зоною прямого візуального контакту, вона відчула, що ми збираємося тишком-нишком відкараскатися від неї і, тільки-но крамольний вчинок було здійснено, розплата не забарилася!
Розвилку від Витачева відділяв якийсь кілометр польової дороги. Проте цього малого відрізку виявилося достатньо, щоб запустити нову серію халеп! Отже, не встигли ми доїхати до перших хат, як подало голос переднє колесо мого велосипеда. Одного погляду на джерело звуку було достатньо, щоб зрозуміти причину катавасії: від посиленої вібрації (їхати довелося по затверділій багнюці) відкрутився і десь відпав гвинтик, що тримав одну з опор переднього крила. Поки ми дісталися села, злетіла і сама опора, тож я всунув її до рюкзака з надією залагодити ситуацію на привалі у центрі Витачева.
Ось така конструкція з’явилася у Витачеві з нагоди його тисячоліття
У селищі дорога зазнала поступової метаморфози: від розбитої ґрунтівки з вкрапленням гравію до ідеальної асфальтівки. Тож до головної площі ми прикотили з неабияким комфортом. А там на нас чекала ціла купа цікавих об’єктів. І поки Олена з Нестором прилучалися до місцевої культури, я вправлявся у ремонті підручними засобами.
Спершу ситуація вселяла оптимізм: у бардачку я знайшов гвинтик потрібного діаметру. А от далі настала черга розчарування: серед набору ключів бракувало саме того, який був потрібен. Подібна проблема не виникає для пласких або хрестовидних викруток. Проте, коли у шляпці гвинтика красується шестикутний роз’єм, йому пасує не будь-який шестигранний ключ, а лише певного розміру. І тепер таємничим чином зник саме такий!
Хресто-Воздвиженський храм буде споруджено неподалік пам’ятника радянським воїнам
Та коли щось не можна прикрутити гвинтиком, не зайве скористатися шматком дроту. На щастя, я мав цей універсальний матеріал, з допомогою якого проблема отримала свій нокаут. А, розправившись з нахабним суперником, я пішов подивитися, що цікавого знайшли мої напарники.
Як і слід було сподіватися від поселення, перша згадка про яке датується 957 роком, воно просто не могло погодитися на статус пересічного села на задвірках області. І хай з прадавніх часів до сьогодні не вціліло жодної споруди, вдячні нащадки наповнили Витачів добіркою з півтора десятка різноманітних пам’ятних знаків.
Якщо збираєтеся почитати уривки давньоруських літописів, забудьте про шорти чи спідниці – цього року жалива вродила як треба!
Серед найзначніших – доволі незвичної форми відзнака проходження тисячолітнього рубежу. А поруч з нею – найбільш інформаційний «Древній Витачів у літописах Київської Русі», де процитовано уривки з давньоруських творів, у яких згадується найбільший порт на південній околиці Києва. З радянського спадку лишився пам’ятник невідомому солдату зі списками цілком відомих мешканців села та воїнів, які загинули у роки Другої Світової війни. А на площі перед автобусною зупинкою лише два роки тому на хвилі подій Євромайдану та війни з Росією з’явився знак борцями за волю України.
Останній пам’ятник Витачева присвячений подіям буремного сьогодення
Проте, якщо Ви бажаєте побачити справді щось незвичайне, слід покинути центр сучасного Витачева і пройтися вулицею до урочища Городище на його південно-східній околиці. Саме звідси й починалася історія древнього граду.
Де тисячу років тому стояло місто, зараз лиш колишуться трави…
Магія місця починає проймати вже на під’їзді до сакральних схилів. Лишень уявіть собі: звичайна сільська вулиця раптом відкриває панораму на широке плесо Дніпра десь внизу, а за ним – десятки кілометрів неозорих просторів лівобережжя! І це зовсім не ілюзія, адже Витачів знаходиться на сотню метрів вище за рівень водосховища (а до затоплення було ще більше!), яке розлилося просто біля підніжжя пагорбів.
Зовсім нещодавно вітрячок отримав нові крила і тризуб на дашок
У музейному комплексі (таке собі міні-пирогове) на диво гармонійно поєднуються широкий краєвид, пластика схилів і відбудовані вже за незалежності дерев’яна капличка, вітряк та кілька хаток під стріхою в низинці. Тут же оселилася когорта решти пам’ятних знаків, більшість у вигляді кам’яних табличок, а один – як викуваний хрест, подарований майстрами далекої Тернопільщини.
Тернопільський хрест перетворює пейзаж на унікальний вітраж
Городище – магічне місце, де виднокрай неабияк заворожує і не відпускає так просто. Саме тому в кількох місцях встановлено лавки, на яких можна заглиблюватися у себе як завгодно довго, не викликаючи нарікання своїх ніг. Ближче до лісу поставлені лави зі столами, поруч з якими примостилося кілька затишних галявинок, що прямо запрошують стати табором з наметами. Уявляю, які феєричні світанки тут можна зустрічати!
Краєвид із затишного куточка
Але сьогоднішнє сонечко прокинулося вже давно, та й ранок встиг закінчитися, тож нам не випадало розслаблятися, адже ми досягли найбільш віддаленої від Києва точки на нашому маршруті, який до вечора маємо подолати у зворотному напрямку. Звісно, дорога в обидва боки дещо відрізняється. Наприклад, нам вже не треба заїжджати в урочище Калинове, тому до Халеп’я ми повернемося асфальтівкою.
Прощальний погляд з Витачівської висоти
Щойно пролунала знайома назва, як не забарилися пригоди. Спершу ми виявили, що в непочатій коробці соку (до речі, придбаній у халеп’янському магазині) трохи відшарувалася наліпка з кришечкою і з-під неї яблучна насолода вже встигла зволожити деякі речі в рюкзаку.
Наступна несподіванка зустріла нас перед самим спуском до Халеп’я. Я саме помітив дорожній знак, що вказував доволі значний кут схилу (15%) і гукнув Олені перевірити гальма її велосипеда, після чого взявся за свої. Можете уявити, який холодок я відчув у грудях, коли з’ясував, що колодки на задньому колесі зовсім не затримують обід! А швидкість тим часом виросла вже до доволі значної і залишалося лише пильнувати аби не наїхати на яку вибоїну чи камінчик і стиха тиснути на переднє гальмо – якщо перестаратися з зусиллям, то велосипед, звісно, зупиниться, але при цьому виконає катапультування своїх пасажирів.
На щастя, все минуло: асфальт тішив слухняністю, несподівані пішоходи не вистрибували на дорогу, а зустрічні машини проїжджали на достатній відстані від нас. Коли шалений атракціон скінчився, ми зупинилися на центральній площі села, де я таки оглянув колодки. Одна виглядала доволі бадьорою, а інша стала геть стертою, тому й не тримала обода. Схоже, вона терлася об колесо від учорашнього вечора, але я помічав це, лише коли колодка видавала звук. Коли ж вона почала страждати мовчки, це випадало з моєї уваги, а дещо утруднений хід колеса я помилково списував на свою втому.
Музей у Халеп’ї вдруге показав нам язика
Але заморитися може не лише людина. Роззирнувшись навколо, ми побачили, що музей Халеп’я, біля якого ми саме опинилися, мабуть теж натомився і вже стояв зачинений. Удруге не ознайомитися з археологічними здобутками Вікентія Хвойки та творчим доробком Івана Франка – це вже занадто! Якщо вірити графіку, що самотньо визирав з-за вікна біля негостинно замкнених дверей, ніщо б не мало нам завадити саме зараз задовольняти свої краєзнавчі потреби. Проте (хвала прогресу!) під розкладом чорнів номерок мобільного телефону співробітниці, який пролив світло на морок невідомості. Отже, жіночка повідомила, що вона зараз бере участь в екскурсії і тому, на жаль, не може прийти і відчинити для нас двері. Але, є всі шанси втішити допитливий розум, відвідавши музей у сусідньому Трипіллі. Так ми і вчинили.
З радянського спадку трипільській школі лишилося ось таке графіті
Вже знайомий шлях дався легко і швидко. Нам навіть ні разу не доводилося переходити на пішу ходу, бо місцеві дороги прокладено так, що підйоми з західного боку стрімкі, а зі східного – пологі. А ми саме рухалися навздогін сонцю, тому спокійнісінько викручували педалі нагору, а потім стрімголов злітали додолу. Тільки перед самим музеєм, який отаборився на маківці пагорба у північній частині Трипілля, нам довелося подолати якусь сотню метрів пішки.
Коли дивишся на споруду музею трипільської культури, не одразу помічаєш пам’ятник її відкривачу, що сховався від пекучого сонечка ліворуч
Великий чорний куб (трохи незвично як для сільської забудови) сподобався усім. Ми оглянули експозицію трьох зал, а також ознайомилися з сучасним образотворчим мистецтвом (вздовж сходів красувалися місцеві пейзажі та інші картини), яке часом було настільки авангардним, що Нестор прорік: «дядя не вміє малювати!». Але що взяти з дитини, яку набагато більше схвилювало не сховище історії, а розкішний дитячий майданчик у школі поруч з музеєм. Не оминув увагою наш крутько і спортивні знаряддя у скверику перед самим музеєм. Зігнати завзятця з драбинок зміг лише порив дощу, який несподівано налетів наче нізвідки.
Сумно, коли на майданчику немає інших діток
Перечекавши під одним з дерев нетривалу, але вельми рясну зливу, ми ще трохи поблукали між місцевих пам’ятників, яких у невеличкому скверику знайшлося аж чотири: присвячений древньоруському місту Триполь, яке існувало тут в ХІ-ХІІІ століттях; відкривачу трипільської культури археологу Вікентію Хвойці; приїжджим комсомольцям, які загинули при спробі навести радянський лад у Трипіллі у 1919 році; а також отаману Зеленому, який за одностайної підтримки місцевих провчив непроханих гостей 1919 року.
Пам’ятник комсомольцям Нестор оминув увагою, зате рукохід пройшов увесь
Проте найбільш хвилюючий пам’ятник, який можна тут побачити, спорудили не люди, а сама природа. Це – краєвид, що відкривається з тераси по той бік скверу. Здається, крутосхил обривається до самого Дніпра, що тече не лише попід горою, але й заливає весь круговид, відмежовуючись від неба лише вузькою смужкою протилежного берега. У районі Трипілля річка утворює велику затоку, тож звідси видно і багатоповерхівки Українки, і сиві гори навколо Витачева.
Дощ погнало на Витачівські гори
Єдиним, що могло відволікти від споглядання цієї неземної краси, був голод. У цьому чарівному місці можна було задовольнити свої естетичні (краєвидами) та ментальні (музеєм) потреби, а щоб втамувати земні потяги, нам довелося спуститися в долинку до траси, де так доречно вишикувалися магазинчики, у тому числі й з провіантом.
Отаман Зелений скасував Переяславський договір Хмельницького ще у 1919 році
Аби не підійматися знову, ми вирішили вчинити трапезу просто на набережній біля закинутого музею. Принаймні, так останнє враження від нього лишиться позитивним хоча б на фізичному рівні. До того ж, тут їдальня поєднувалася з імпровізованим кінотеатром. Жуючи бутерброд, можна було безтурботно споглядати, як пропливали яхти і теплоходи, а якийсь завзятий буксир припудив до протилежного боку бухточки (у гирлі річки Красної) величезну порожню баржу, яку одразу став навантажувати піском один з портових кранів.
Скромний обід на березі моря. Канівського
Іншою іпостассю індустріального пейзажу стали гігантські труби та решта технічних споруд Трипільської ТЕС, яка, попри назву, територіально знаходиться не в Трипіллі, а в уже згадуваній Українці. З набережної можна отримати загальне враження від комплексу, а якщо під’їхати ближче (нам по дорозі), то постає унікальна можливість не лише роздивитися деталі, але й декуди залізти. Я маю на увазі довгий пішохідний місток, що витягнувся на схилі залізничного насипу вздовж автомобільної дороги.
Як будете в Українці, неодмінно прогуляйтеся цим місточком. Моторошно, але безпечно!
Це виявилася саме та ділянка, яку всі погодилися пройти пішки. Особливу радість місток приніс Нестору, бо хлопчак неабияк полюбляє подібні пригоди. Інтриги додавали чисельні кущі обабіч, які місцями так розрослися, що своїм листям повністю перекривали шлях (але зелені фіранки було легко відгорнути), тому ми майже до останнього не знали: зможемо дійти до фінішу чи якась перешкода змусить повернути назад? На щастя, попри маскування в іржу та вугільний пил, місток зберігся у чудовому стані без будь-яких ям або гілок впоперек шляху, тому за бажання ним можна було б і велосипедом проїхати. Питання лише в доцільності – адже паралельно пролягає рівненька асфальтівка.
Трохи донбаських краєвидів…
Мабуть, містична сила Халеп’я давно вже збиралася підкинути нам нову пригорщу халеп, але тільки зачаровано спостерігала, як ми самі ліземо на пошуки пригод. А поки вона не оговталася, хутенько вималювався спосіб втечі. Незабаром після того, як скінчився місток, ліворуч під залізничні мости пірнала непримітна промислова вуличка (яка так і називалася) і ми, не гаючи часу, скористалися нею. Знаючи, що ми прямуємо до Києва, на Промисловій нас би шукали в останню чергу, адже вона веде не на столицю, а до Обухова!
Як би там не було, план спрацював! На якийсь час ми геть забули про халепи, а вони все не могли нас знайти. Можливо переслідувачі розраховували виявити нашу компанію, гадаючи, що ми вдаємося до послуг якоїсь електроніки для навігації, але не на тих напали! Паперова п’ятсотметрівка – це все, що допомагало нам у орієнтуванні. Навіть компас не знадобився – настільки просто це робити, коли користуєшся автомобільними дорогами.
Тільки з Промислової вулиці видно весь масштаб корпусів Трипільської ТЕС
Через якийсь час ми проминули табличку, що сповіщала про початок Обухова. Пейзаж змінився не вельми суттєво. Просто промислові квартали одного міста, змінилися на подібні іншого. До речі, нарешті ми побачили завод, де виготовляють такий необхідний продукт паперової промисловості, відомий мало не по всій Україні.
Пряма, як стріла, Промислова, хоч і простягалася не на один кілометр, але рано чи пізно мала закінчитися. І зробила вона це не абияк, а зав’язавши чималий вузлик навколо траси Дніпропетровськ-Київ. Власне, у тому й полягав наш план – щоб найкоротшим шляхом потрапити на згадану трасу, а вже нею дістатися столиці. І за відстанню це виходило не набагато довше, ніж їхати нібито коротшим шляхом через Українку та Козин.
Нова дорога приготувала нам подарунок. На всьому проміжку аж до Києва тривав ремонт і автомобілі в обох напрямках пускали лише по одній половині магістралі. Інша, вже переважно асфальтована, чекала собі у самотності, яку порушували хіба велосипедисти. Тільки уявіть собі, яка це втіха: їхати ще не розбитою вантажівками асфальтівкою завширшки у три смуги як заманеться і де заманеться! Можна трюхикати посередині, чи ближче до узбіччя (подалі від густого потоку машин з протилежного боку), або з іншого краю, де пекуче сонце затуляють тіні верхівок дерев.
Поки трасу ремонтують, велосипедисти захищені від автомобілів надійним бар’єром
Так ми незчулися, як повернулися до Києва. Усі шляхи з півдня злилися в одне Столичне шосе, де нас і надибали халепи. Спершу передню камеру проколов я. Відчув, що щось негаразд, коли траса досягла підніжжя Лисої гори. Помацав – ніби якийсь залишок повітря під гумою ще є, отже додому дотягну. Крім того, переднє колесо – не заднє, навантаження на нього значно менше.
А коли переїхали через Дніпро Дарницьким мостом, та сама халепа наздогнала і Оленку. Це вже було вище за будь-які очікування, бо за всі сім років, що ми разом катаємося, я не пригадую жодного випадку, коли б вона пробила колесо – у неї більший досвід і вона краще пильнує за дорогою, аніж я.
Залишків повітря у передніх камерах вистачило десь до Дарницької площі. Далі на наш розсуд лишалося всього два варіанти: або питати у когось насос, або дійти той нещасний кілометр додому пішки. Думаю, наш вибір був очевидним. Так у нашому 130-кілометровому маршруті накопичилося аж 3 кілометри піших ділянок (разом з підйомами вчорашнього вечора).
Як добре подорожувати разом!
Ми повернулися додому щасливі і трохи втомлені тією навалою халеп, яка випала на наші велосипеди за ці два дні. І я спершу навіть не здогадувався про те, що десь причаїлася ще одна, яку витягли на білий світ тільки через кілька днів у моїй улюбленій велосипедній майстерні «Помаранчевий ровер». Так і не давши самотужки ради з заднім ободом, який самовіддано тиснувся до однієї з гальмівних колодок, я повів свого коника на лікування, сподіваючись, що справа обмежиться підкручуванням і регулюванням якихось гвинтиків. На моє здивування ремонт не вклався у кількахвилинні маніпуляції, бо зміна положення колеса була пов’язана з тим, що розхиталася втулка, а та, у свою чергу, завдячувала своєю ганебною поведінкою тому, що зігнулася вісь, навколо якої крутилося колесо!
Але, погодьтеся, кілька зіпсованих деталей – це така мізерна ціна за те гроно соковитих вражень, які ми скуштували під час мандрівки! Вісь легко замінити, втулку – відрегулювати, а розлогий овид Витачева і чарівна ніжність Стрількового залишиться з нами назавжди…
Мандрівник і його мандрівки 
4 thoughts on “13 халеп: втеча від пригод”