Вертеба і що ще треба

З чого викладається мозаїка вражень від поїздки? У когось вона виблискує соковитою зеленню живої природи, комусь більше до вподоби світло-коричневі тони архітектурних пам’яток, а хтось не уявляє її без пістрявих вкраплень сувенірів та покупок. Проте часом найбільшого впливу хід мандрівки (і набір вражень) може зазнати від людей, які зустрічаються на шляху. Ні погода, ні природа, ні які-небудь інші несподіванки не здатні так раптово і кардинально змінити маршрут, як розмова з людиною. Таким неординарним камінцем у нашій мозаїці виявився Богдан Маркович.

Наші велосипедики знудилися з нічних байдиків і кличуть в дорогу

Вже з перших хвилин зустрічі з цим чоловіком на спелеологічній базі «Оптимістичної» відчуваєш, що перед тобою – неординарна людина. Його розповіді про печери заворожують, а історії про пригоди спелеологів не можна слухати не відкривши рота. Богдан не шкодує епітетів та емоційних приправ, тому кожна розмова смакує по-особливому, обеззброює своєю щирістю та відвертістю.

Найбільше мене вразила його здібність розпізнавати з першого погляду людину, у тому числі й мову, якою вона говорить (навіть не знаю як – може за вимовою, а можливо й за побудовою речень). Так, з нашої компанії багато-хто звертався до Богдана українською, але він кожному відповідав тією мовою, яку визначав всередині співрозмовника. Моїй Оленці, наприклад, пощастило (вона працює редактором, тож з мовою проблем немає), а в мені він якимось дивом вгадав вихідця степового шахтарського містечка і переходив на російську.

А ще Богдан має великий досвід і чітку точку зору, з якої миттєво оцінює події та явища у сферах його компетенції. Причому, це стосується не лише подій давноминулих, але й планів на майбутнє. Роман лише хотів порадитися щодо продовження нашого маршруту, але Богдан не те що камінця на камінці не лишив – він взагалі перевернув його з ніг на голову!

Не варто боятися Черешні – вона теж геолог-дослідник «Оптимістичної»

За первісним планом ми мали після «Оптимістичної» спускатися до Касперівців на ночівлю, а потім паралельно водосховищу на річці Серет відвідати Монастирок з його печерним монастирем і Більче-Золоте з її трипільською «Вертебою», після чого податися на захід до Устечка. Богдан, маючи неабиякий велосипедний досвід і знання місцевої топографії, запевнив, що то в нас буде катарсис, а не мандрівка, бо на нас чекає низка підйомів і спусків, а також заплутаних лісових і польових доріг, де ми, безсумнівно, заплутаємося. Саме тому ми ночували в Королівці замість Касперівців, а далі вирішили їхати до сусіднього Більче-Золотого, від якого попрямувати до Устечка довшою, але приємнішою дорогою через вже згадані Касперівці. Монастирок Богдан взагалі розкритикував, запропонувавши натомість відвідати сусідні Голігради. Назва заінтригувала особливо хлопців, які вперто розділяли її на дві частини з заміною однієї голосної.

Отже, на другий день мандрівки (про перший читайте тут) не дуже ранньої пори наша група виїхала з Королівки у північному напрямку. До послуг тих, хто боїться заблукати, західніше проходив довший шлях асфальтівкою. Але Богдан порадив нам скористатися польовою дорогою – так ми не лише зекономимо кілька кілометрів, але й уникнемо зайвих перепадів висот. Варто лише піднятися до лісочка (до речі, саме там знаходиться вхід в «Озерну»), а потім ми легко спустимося, куди треба.

І от, коли село лишилося вже десь позаду, а за шеренгами соняхів попереду стала проглядатися темна пляма лісу, нас наздогнав ще один учасник. Напередодні Роман заохочував Богдана трохи проїхатися з нами, але той вибачався, що має справи. Тож, якби у нашого знайомого спелеолога змінилися плани і він приєднався до нас, ми би тільки пораділи. Але це був не Богдан, а просто дощ.

Потрібно поспішати, бо пагорби за Королівкою вже опинилися за стіною дощу

Їхати велосипедом ґрунтовою дорогою в суху погоду – майже так само добре, як асфальтом. Втрамбована і відполірована мало не до блиску земля часто виступає кращою альтернативою розбитим сільським асфальтівкам чи, не дай Боже, бруківкам. Але варто пуститися дощику, як вся перевага курного шляху одразу налипає товстим шаром на колеса, забивається під крила і гальма, вимальовує шоколадну подобу Чумацького (або Молочного) шляху на спині велосипедиста. І тоді вже ніякі бажання скоротити маршрут не рятують від прагнення якомога швидше вилізти хай і на довшу, але асфальтовану дорогу. Ми вдалися до цього відчайдушного маневру поблизу села Юр’ямпіль.

Як на те, дощик поглузував з нас і припинив свої залицяння, щойно ми виїхали на тверде. Не інакше, як його задовольнила демонстрація сили і він подався зрошувати поля кудись за обрієм, лишивши нам у нагадування калюжки у вибоїнах на асфальті.

Взагалі, ям на шляху зустрічалося не те, щоб багато, але якимось дивом вони посповзали з верхніх ділянок (траса перетинала кілька долинок) і скупчилися у низинках. Здавалося, гладінь спуску вступала у змову з баюрами внизу. Перша спонукала їхати швидше, а другі намагалися вишикуватися так, щоб довелося всю набуту швидкість віддати на поталу гальмам – бо інколи об’їхати смугу перешкод здавалося чимось нездійсненним.

Для різноманітності відчуттів останні кілометри перед зупинкою дорога загорнулася у гравій. Так, за дві години їзди нам вдалося посмакувати всі можливі варіанти шляхів – від помадки «ґрунтівка під дощем» до грильяжу з подрібненого каміння. А що причаїлося на споді нерівностей рельєфу, ми дізналися під час екскурсії печерою «Вертеба».

 

Історична довідка Певно вам доводилося чути про вертебську культуру, яка набула поширення між 5500 та 2750 роками до нашої ери на території від Карпат до Дніпра, охоплюючи містечка з населенням до 15 тисяч осіб – найбільші у тогочасній Європі? Щоправда, така назва закріпилася б у науковому світі, якби власник Більче-Золотого (в Інтернеті можна стріти вельми відмінні варіанти написання його імені українською: Ян Хмелецький, Ян Малевський або, навіть, Адам Потоцький) виявив більшу спритність, аніж амбітний Вікентій Хвойка. Адже ще за 75 років до того, як останній провів сенсаційні розкопки у містечку Трипілля на Київщині, перші значні знахідки побуту трипільців були видобуті на світ саме з нетрів печери Вертеба 1822 року. Проте дослідникам підземелля неподалік Більче-Золотого не стало сміливості визнати відкриття ще не відомої культури і вони списували знайдені черепки на античність. А що зразків прадавнього побуту в печері виявилося неймовірно багато, то її прозвали «Наддністрянськими Помпеями». На щастя, прадавні вертебівці не мали під боком підступного Везувію, тому століттями могли спокійно тут переживати особливо холодні зими – температура під землею рідко відхиляється від позначки 11 градусів. Та й сховок від ворогів Вертеба забезпечувала неабиякий, бо жоден зайда при здоровому глузді не ризикне пуститися на переслідування жертв у десятикілометровому лабіринті. Ця особливість не втратила актуальності і в наші часи: тут євреї ховалися від прибічників Третього Рейху, а вояки УПА – від угрупувань НКВС. Про це все і багато іншого можна дізнатися, відвідавши перший в Україні підземний музей трипільської культури, який 2004 року відкрився у залах Вертеби.

 

Нова печера справила зовсім інакше враження, аніж попередня. Здавалося, що вони не діти одного гіпсового пласту, а містяться у нетрях, щонайменше, різних планет. Я не кажу, що одна краща, а інша – гірша. Просто, акценти в екскурсіях були розставлені по своєму і кожна з печер показала нам власний унікальний аспект підземного світу.

«Вертеба» – єдине підземне помешкання трипільців

Перша відмінність впадає в око ще до входу у володіння темряви. До «Оптимістичної» ми крокували лісовими стежками і знайшли її серед пагорбів та віковічних дерев. А «Вертеба» починається просто біля узбіччя дороги з невеликої ями посеред рівного, як стіл, поля.

По-друге, у вчорашній печері постійно доводилося рухатися вузькими коридорами з гострими виступами стін, час від часу пролазячи навколішки особливо тісні місця. Хтось з надлишковою вагою міг би нарікати на габарити свого організму, але загалом екскурсійний маршрут «Оптимістичної» прокладено так, що подолати його може будь-то, здатний самостійно пересуватися. Що ж до «Вертеби», то в її переходах з рівненькою долівкою (прадавні розробили власну технологію укладки підлоги) місця вистачало, щоб кататися велосипедом. Але ми мали пішохідну екскурсію, тому свій транспорт полишили біля входу.

По-третє, різняться декоративні елементи, виготовлені людьми. В «Оптимістичній», відкопаній трохи більше, ніж півстоліття тому, усі глиняні скульптури належать творчим потугам наших сучасників. А от а експозиція «Вертеби» була створена у сиву давнину ще до винайдення писемності.

Вік знахідок у «Вертебі» вимірюється тисячоліттями

І, далеко не останнє, але, можливо, для когось найбільш важливе. Прогулятися «Оптимістичною» і не перемастити комбінезон з ніг до голови у глину чи не стукнутися кілька разів каскою об якийсь неочікуваний виступ – це так само неможливо, як вийти сухим з липневої зливи. Натомість відвідати екскурсію «Вертебою» ви можете хоч і в костюмі з краваткою дорогою на роботу. Про налобний ліхтарик, що своїми ремінцями прагнутиме зіпсувати зачіску, теж можете забути – на всьому маршруті є освітлення.

Як і у випадку з «Оптимістичною», про прогулянку «Вертебою» слід потурбуватися заздалегідь, якщо тільки ваше бажання не обмежується фотографуванням біля зачинених дверей печери. Роман попередньо домовився з керівником музею Олександром Дударем і, поки ми приїхали на місце, гід по єдиному в світі підземному помешканню трипільців уже чекав на нас у плетеній альтанці неподалік входу. Ми припаркували велосипеди, вдяглися трохи тепліше («Вертебі» байдуже, що нагорі літо) і почимчикували за нашим екскурсоводом східцями додолу.

Олександр Дудар розповідає так натхненно, що зацікавить і малого, і старого

Перше вражаюче відкриття чекало у вхідній залі, центральне місце якої займала звичайна на перший погляд кам’яна брила. Екскурсовод розповів, що дослідникам тут, як і в більшості інших печер, довелося зняти півметровий шар ґрунту, який за тисячоліття наріс над тим рівнем, який існував за трипільців. Спершу незручну каменюку археологи збиралися прибрати, але, коли розчистили її основу, то виявили неймовірне – глиба вагою з автомобіль стояла на підніжках! Як прадавні змогли пересунути цього монстра (відповідний надлом у стелі видно на кілька метрів лівіше) та ще й поставити на постамент – залишається загадкою й до сьогодні. Не інакше, як це демонстрація можливостей віри – «пам’ятник» мав ритуальне значення і символізував вищі сили, яким поклонялися трипільці.

Що ж до власне рукотворних виробів первісних ремісників, то пан Олександр показав їх нам у наступних залах. Ми рухалися коридором, біля якого зустрічалися невеличкі кімнатки, де у світлі ламп можна було роздивитися глиняні глечики, характерні трипільські подвійні чаші, чимало інших виробів, призначення яких на перший погляд важко було відгадати – але на те ми й мали гіда.

У найбільшій залі, до якої ми потрапили, розмістилася справжнісінька печерна діорама. Окрім реконструйованих предметів побуту нас зустріли виліплені у повний зріст постаті трипільців, кожна з яких символізувала окремий аспект прадавнього суспільства. Тут – і матір з дитиною, і чоловік-охоронець, і жінка, що порається на кухні, і хлопчик, що вправляється у музиці.

«Вертеба» – це не лише археологічне ельдорадо, але й геологічне

Словом, вражень «Вертеба» нам підкинула так багато, що вони вже просто не вміщувалися всередині і прагнули знайти вихід назовні. І тільки відчуття голоду (точніше, близькості обідньої години) повертало до реальності та навіювало думки про наступні кілометри шляху, які мали привести до рівноваги між ситістю мозку та шлунку. Цей баланс ми успішно відновили сусідньому з печерою містечку Більче-Золоте.

 

Історична довідка Більче-Золоте має честь належати до когорти тих місць на території сучасної України, де люди заходилися селитися ще за сивої давнини. Певно, ділянка приваблювала первісних поселенців відчуттям захищеності, адже велику чашоподібну долину з підвищенням посередині колись з трьох боків омивали води Серету, який тільки згодом знайшов собі коротший шлях. Тому не дивно, що археологи саме тут відкопали залишки не лише найдавнішого на Тернопільщині поселення часів середнього палеоліту, але й знайшли сліди діяльності представників пізнього палеоліту, трипільців, скіфів, носіїв черняхвської та голіградської культур. А потрійні земляні вали вказують на те, що саме на теренах Більче-Золотого знаходилося найбільше на Поділлі давньоруське городище. Власне, саме плідній археологічній діяльності на користь музеїв Кракова, Варшави, Відня, Львова, Тернополя і сусіднього Борщева містечко завдячує другою частиною своєї назви, адже до 1890-х років іменувалося просто як Більче у пам’ять про легендарну дівчину, що своїм життям врятувала селян від лихого пана. Відомості про міжкласовий конфлікт збереглися лише у місцевих переказах, а в офіційних джерелах селище з’явилося відносно мирного 1482 року. Наступні два століття Поділля стає зоною тертя з мусульманськими нападниками і, аби тим життя медом не здавалося, у Більчі виростає мурований замок. Коли ж поляки і кримці награлися у війну, а їхні країни зникли з карти Європи, форпост втратив своє оборонне значення, перетворившись на невичерпне джерело будівельних матеріалів для кмітливих ґазд. Атракціон щедрості несподівано закрив Адам Сапєга, який 1854 року придбав Більче і перевтілив решту залишків твердині у розкішний палац посеред парку, насадженого попередніми власниками. До речі, парк цей дожив і до наших днів (під назвою «Більче-Золотецький ландшафтний парк»), а от його осердю перепало на горіхи від Другої світової. Коли ж совіти прогнали панів, то селяни вже знали, що роботи з руїнами. До честі більчан варто сказати, що на сільський клуб та корівники було трансформовано лише залишки палацу, а от не менш постраждалу церкву Святого Архангела Михаїла (1871 року) вони в образу не дали, а дочекалися Незалежності і відновили. Також збереглася ще одна окраса селища – невеличкий костел-усипальниця родини Сапєг (1898 року), що розмістився посеред парку і дивом уник долі свого безталанного сусіди.

 

Більче-Золоте викликає повагу вже тим, що має не лише чималу добірку пам’яток, але й розташувало свою експозицію так, що на її оглядини не треба зазирати в якісь підозрілі провулки чи блукати околицями. Вся історія проілюстрована вздовж головної вулиці – просто треба виявити трохи пильності та неспішності.

Чи це не та сама Більча, що вбила жорстокого пана?

Перший об’єкт туристичної привабливості («Монумент праці» 1967 року) обрав собі затишне місце у затінку дерев у середній частині спуску до селища. Захоплений тим, як мій велосипед жваво перетворює потенціальну енергію в кінетичну, я лише встиг мигцем запримітити якусь сіру пляму за узбіччям. Зате, коли після обіду ми поверталися назад і я вів свій транспортний засіб пішки (фокус з енергіями вже не діяв), то роздивився, що центральним об’єктом монументу є жіночка, яка, судячи з суворості обличчя, досконалості фізичних форм та особливостей вбрання, належала до давньої голіградської культури.

У глибині парку видно будинок культури, побудований на місці палацу

Наступну пам’ятку я оглянув на зворотньому шляху – з тієї ж причини, що й першу. Власне кажучи, стара паркова брама не те, що б якийсь там пам’ятник, але якщо я вам скажу, що це одна з найдавніших збережених архітектурних форм Більче-Золотого, то ви зовсім інакше подивитеся на цей нині занедбаний клаптик колись розкішного парково-палацового комплексу.

Радянським скульпторам і не снилася така метаморфоза їхнього дітища

У самому ландшафтному парку, що притисся до дороги, теж є на що подивитися. Спершу доріжка проходить неподалік монумента землякам, що загинули у Другу світову, воюючи у лавах Червоної Армії. Щоправда, від первісної задумки пам’ятці лишили тільки бронзового солдата, а от постамент підрихтували у дусі доби. По-перше, мабуть, аби не компрометувати сучасників, прибрали списки червоноармійців, натомість золотом вивели всього два слова: «Героям слава» і тризуб над ними. А по-друге, композицію урізноманітнили двома розп’яттями, встановленими обабіч скорботного вояка.

Відповідний пам’ятник ОУН не зловживає пафосом

Щоб у туристів не склалося хибне враження, ніби більчани воювали тільки за радянську сторону, навпроти можна побачити пам’ятний хрест борцям ОУН. Як колись вони опинилися по різні боки ідеологічної боротьби, так і зараз їхні пам’ятники стоять з протилежних сторін від доріжки, що веде у глиб парку – прямісінько до каплички-усипальниці Сапєг.

Картина з костелом і трьома сюжетами без жодного поцілунку

Мініатюрний храм на краю галявини одразу викликає зачарування. Він такий компактний і величний, неприступний і затишний водночас! Важко позбутися враження, що це арена дії якоїсь казки – тут і дерева-велетні, і місцями позеленіле від моху замкове каміння, і витягнуті форми вікон та склепінь. Уява мимоволі починає вимальовувати поруч не менш витончені риси палацу, якому історія відміряла не настільки довгий вік. Проте не варто даремно засмучуватися за неіснуючою втратою – судячи з довоєнних світлин палац не вирізнявся особливим стилем і не набагато перевершував у естетичному плані побудований на його рештках сільський клуб.

У Більче-Золотому пам’ятник Тарасу Шевченку зайняв чільне місце навпроти головного храму

Якщо повернутися на дорогу і продовжити рухатися далі, незабаром можна потрапити на другу ділянку пам’яток, що згуртувалися навколо православної церкви Святого Архангела Михаїла. Тут співіснують у мирі та злагоді Тарас Шевченко (якраз навпроти храму), меморіальна дошка про місцеві дослідження трипільської культури Олегом Кандибою (біля школи естетичного виховання), пам’ятні хрести на честь скасування панщини (1848 рік), монахиням, що під час війни віддали свої життя за врятування інших, а також на честь встановлення Незалежності.

Найдавнішому пам’ятному знаку Більче-Золотого виповнилося 168 років

Та перш, ніж ознайомлюватися з місцевим скульптурно-архітектурним надбанням, ми завітали до однієї довгоочікуваної установи, що розмістилася прямісінько за спиною Кобзаря. Довелося трохи зачекати, поки приготують замовлені страви, проте коли їх виставили на стіл, ми були вражені розмірами порцій. Ну, і смакувало все відповідно. Офіціантка сказала, що готувати смачно і багато – такий місцевий стандарт, адже це не столиця.

Найцікавіше на території храму знаходиться трохи осторонь входу

А тим часом Роман не припиняв нас дивувати насиченою культурною програмою. Щойно ми закінчили запеклу боротьбу з обідом, як на замовлення керівника нашої мандрівки син місцевого священика Юрій (вчиться на теологічному факультеті Чернівецького університету) провів нам екскурсію всередині церкви Святого Архангела Михаїла. Він розповів трохи про історію селища, храм і релігію, у тому числі відмінності між наявними в Україні гілками православної церкви. Хоча, насправді, говорити про особливості – це невичерпна тема. Наприклад, у цьому православному храмі стояли ряди лав, що притаманно радше католицьким святиням. Та й сама споруда, якщо уявно замінити грушки бань на витягнуті конуси, вельми нагадує костел.

Лави всередині церкви – особливість православ’я Галичини

Якщо ви вважаєте, що нашій мандрівці бракувало драйву через екскурсійний стиль і відсутність екстремальних ділянок, то зараз саме час змінити свою думку. Не встигли ми як слід розігнатися після пообіднього старту, як потрапили в самісінький епіцентр пожежі! Ясна річ, Більче-Золтоте – не мегаполіс, хмарочоси тут не падають і заводи не вибухають. Але коли палахкотить дерев’яний паркан – це теж не лишає байдужим. Було видно, що вогонь тільки вирвався на волю і його лиш помітило кілька людей, що висунулися з сусідніх подвір’їв. Аж тут нагодилася наша пожежна команда. Ми покидали край дороги свої велосипеди і хутко включилися у носіння води до місця події – аж відер на всіх не вистачало. Нестор, як найбільш досвідчений пожежник, запевнив, що найкраще засипати вогонь піском. Але його поблизу не було, тож хлопчик долучився до водної команди.

Велосипедисти-пожежники – це швидко і надійно!

Безперечно, вогню не поталанило з часом народження. Заледве він встиг очорнити кілька квадратних метрів огорожі, як його майже одночасно накрило з десяток відер води. Від такої несподіванки невдаха зовсім розкис і зник, лишивши по собі клаптик білого диму капітуляції. А ми з відчуттям виконаного обов’язку осідлали велосипеди і поїхали далі.

Нестор-пожежник завжди допоможе!

Стосовно «далі» ми мали певні сумніви. За первісним планом у Більче-Золотому нам треба було переїхати через Серет і степовими дорогами податися на захід до села на березі Дністра, де Роман забронював нам ночівлю з апетитною вечерею. Але, як я вже згадував, пан Богдан відрадив нас від коротшої, але сумнівної дороги, запевнивши, що краще скористатися довшою, але надійнішою. А це означало, що, принаймні частину шляху (від Більче-Золотого до Юр’ямполя) ми проїдемо двічі. Хоча, насправді, коли рухаєшся нібито тією ж дорогою, але в іншому напрямку, вона сприймається зовсім інакше. Тож відчуття Дежавю нам не загрожувало.

Ось такі масштабні пам’ятки часом трапляються у звичайних селах

А от що дійсно могло намагатися налякати, так це дощ (небо знову захмарилося щойно ми виїхали з Більче-Золотого), темрява (у кінці серпня найкоротші літні дні) або й те, й інше вкупі. Та спершу нас переповнював оптимізм і ми їхали, не рахуючи кілометри. На одному подиху (який намагалися збити зграйки вибоїн, особливо на спусках у селах) ми промайнули Юр’ямпіль і Новосілку. Зупинилися лише двічі: перед другим селом в Ірини сталася халепа з ланцюгом – для повернення у робочий стан довелося об’єднувати досвід усіх бувалих велосипедистів; а вже на виїзді з нього привернув увагу курган з цілою галереєю скульптур оборонців батьківщини – від давньоруського воїна до вояка УПА. Ну і рештки костелу-ротонди неподалік теж справили враження.

Галицькі костели сумують за поляками, які покинули ці землі 70 років тому

Наступний збір групи, яка трохи розтягнулася (подільський рельєф дає про себе знати) стався біля вказівника на село Голігради. Кожен з наступних шляхів був квитком в один бік – якщо поїдемо дивитися печерний монастир, то десь потрібно буде оперативно відшукати місце для ночівлі, а як попрямуємо так, як мали, то сюди вже не повернемося. Здоровий глузд переміг і ми продовжили рухатися трасою, так і не задовольнивши бажання побачити, що ж то за Голігради і чи все там гаразд з назвою.

Той, чиє дитинство припало на переломні 90-ті, пам’ятає, що Каспер – найдобріший у світі привид. А от, що існує село з назвою Касперівці і знаходиться воно на Тернопільщині – відомо далеко не кожному. Коли ми почали спускатися до села, сутінки саме заходилися згущуватися над долиною, тому ніяких аномальних явищ ми не помітили. Зате відчули себе наче на гірській трасі – три значні ланки серпантину на спуску і стільки ж на підйомі – це вам не абищо! Швидше від нас летіли тільки птахи темряви, тож коли глибоке провалля Каспервців лишилося позаду, знайшлася робота для наших ліхтариків.

Після Касперівців шлях остаточно повернув на захід, але, хоч як ми не поспішали услід стомленому світилу, день наздогнати не вдалося, зате ніч у свої володіння вступила сповна. Але нас тим вже не налякати, адже ми хрещені у нічних вершників у Товстому! І тоді нас перевели на наступний рівень: як вам темрява з дощем?

Підзарядка водою та калоріями в одному з придорожніх кафе

Нічна волога спершу показувала заячу вдачу і не наважувалася перейти до відкритого протистояння. Важко було сказати, коли почався дощ. Здавалося, хтось згори просто плавно прокручував ручку потужності і перехід сухого асфальту до мокрого з потічками відбувся якось непомітно. Скоріш за все, ми потрапили в негоду вже після виїзду на трасу Чернівці-Тернопіль.

Десятикілометрова ділянка міжобласної дороги кидала виклик ще й більшою кількістю автомобілів, які часом полюбляли з’їжджатися з обох боків саме біля нас. Крім того, чисельні ваговози за минулі роки повитискали ближче до країв асфальту нерівні борозенки і велосипедистам залишалося одне з двох – або їхати ближче до краю, але з хитавицею, або наважуватися висунутися на внутрішню частину і насолоджуватися рівним асфальтом, але пильнувати, щоб хтось чотириколісний не наздогнав ззаду. Словом, темінь, дощ, нерівності та швидкі автівки – ми отримали той набір екстремального катання, якого так не вистачало у нашій розміреній мандрівці. На щастя, Роман заздалегідь потурбувався про безпеку і протягом напруженого відтинку маршруту з нами їхала машина супроводу його сестри Мирослави Тимчук, що трохи знімало стрес.

Остання зупинка на повороті до Устечка

На потрібному перехресті Мирослава попрощалася з нашим товариством, передавши домашні книґлі (ліниві вареники з картоплею по-місцевому) і побажавши успішно подолати останні кілометри. Далі наш шлях знову вів на захід і найперше село, яке вигулькне з темряви, буде тим самим, де на нас чекатиме тепла хатинка з вечерею і сном у чотирьох стінах. І зватиметься воно Устечко.

 

Історична довідка Взаєморозуміння – це наріжний камінь, що тримає світ купи і не дає йому розлізтися на шматки. Існують населені пункти, місія яких полягає у тому, щоб наводити переправи або ставити мости між різними берегами поглядів та думок. Одним з таких є Устечко, яке від своєї появи у 1414 році слугувало для допомоги тим, хто прагнув перетнути Дністер. Бажаючих не бракувало, тож до 1661 року село вже розрослося до містечка, де до послуг подорожніх діяли не лише перевізники, але й чимало будинків для ночівлі, шинків, свій крам пропонували торгівці місцевими виробами з глини та деревним вугіллям. Загалом Устечку вдалося мирити тих, хто йшов зі сходу чи прямував із заходу і до збройного конфлікту справа дозріла лише раз – у підручники з історії містечко потрапило завдяки битві польських військ з турецькими у 1694 році. Взаєморозуміння поширювалося і на релігійний ґрунт. Так, варто було полякам 1878 року вимурувати свій костел (недіючий після Другої світової), як 1881 українці вже вели власну службу у новозбудованій церкві Святої Параскеви (відновлена за Незалежності). Роботи місцевим робітникам додало войовниче ХХ століття. Тільки під час Другої світової міст через Дністер чотири рази зазнавав руйнувань і відновлень. Певно селянам набридла дармова праця і останнього разу вони не старалися, як слід, тож згодом по війні переправа зруйнувалася сама по собі. Натомість, 1978 року нижче за течією було зведено новий міст, що залізобетонно об’єднує два береги й понині (навіть під час великого паводку 2008 року значна висота опор дала йому можливість залишатися одним з небагатьох діючих)

 

У темряві якось губиться відчуття подоланої відстані. Коли дорога починала спускатися, здавалося, що от-от має розпочатися село. Але за спуском очікував підйом і все починалося знову. Хмари закривали зорі та місяць, далекі села ховалися десь за пагорбами і лісосмугами, машини забули сюди шлях і тільки червоні вогники габаритів передніх велосипедів хоч якось прив’язували до реальності, рятуючи від повного розчинення у мороці.

Тому, коли на черговому спуску праворуч засвітилися вогники АЗС, це здалося такою несподіванкою, наче на поле сіла вся у примарну миготінні летюча тарілка. Проте, якщо від зустрічі з НЛО ще невідомо, чого чекати, то ось ця сама невелика халупка вказувала на те, що ми приїхали. Далі до Устечка відгалужувалася окрема дорога, якою ми доїхали до перших хат, а потім пірнули в сільську вуличку, яка нас вивела до потрібної садиби. Мандрівка на сьогодні закінчилася.

Ось вона – брама до світу відпочинку після насиченого дня!

закінчення