Джурин без зажури

Пошук зниклого міста мало кого може лишити байдужим. Особливо, якщо для мандрівки до краю, де колись буяло життя, немає потреби у спеціальному спорядженні (як то при пірнанні до Бакоти) чи ризику для здоров’я (як у радіоактивній Прип’яті). Тож не варто дивуватися, що на третє (на перше ми мали борщ, а друге красувалося у трипільській кераміці) Роман запропонував нам посмакувати подорож до давнього населеного пункту, яке кинуло кінці у води колишнього Джуринського водосховища всього півстоліття тому. І, оскільки так вже склалося, що в усті Джурина лежить село Устечко (звідси й назва), то день ми розпочали зі знайомства з цією майже околицею колись найзахіднішого міста Поділля.

dscn0530

Окраса Устечка – церква святої Параскеви 1881 року

Вечірній дощик так і не переріс у бурхливу зливу, зникши безслідно у темряві ночі. І, хоча ранкова молочність неба надійно ховала від нас сонце, опади вирішили дати нам спокій – схоже, їм сповна вистачило спільної вчорашньої поїздки.

dscn0509

Міст в Устечку – найвищий на Дністрі

Перші кілометри третього дня мандрівки колеса наших велосипедів випробовували втиснений у ґрунт гравій вуличок Устечка, які розтягнулися вздовж берега Дністра. Вперше ми виїхали до каньйону цієї річки ще після Касперівців, але через сутінки тоді могли лише здогадуватися, що у проваллі ліворуч котить свої води одна з найбільших річок України. Тепер же ми були близько до неї, як ніколи, і ніщо не заважало роздивитися і течію, і сам каньйон.

dscn0529

Хай не вводить в оману спокій Дністра: руїни мосту на задньому плані – наслідок його вибриків

Стара колись дуже важлива дорога, якій так і не судилося приміряти асфальтову кожушинку, незабаром вивела нас прямісінько до руїн багатостраждального мосту. Люди, керовані деструктивними схильностями часів війни, а також природа, деструктивна щодо людських конструкцій взагалі, лишили від колишньої переправи дві з половиною опори, що нині сиротливо сіріють посеред ріки. Як тут не заплакати? І Роман справді пообіцяв нам сльози, та ще й дівочі. Щоправда, не з приводу безталанного мосту, а у контексті назви водоспаду в долині річки Джурин.

dscn0518

Колись тут можна було перебратися на той берег не лише подумки

За картою міст від «сліз» відділяє якийсь кілометр. Але то лише зображення не знає рельєфних вигинів. Насправді ж перехід навпростець видавався би якимось різновидом марсового альпінізму (якраз у цьому місці схили каньйону рясніють виходами скель бурякових відтінків). А, оскільки у наші плани не входила підготовка до колонізаторської програми “Mars One”, то ми скористалися банальним, але надійним способом – повернулися назад до Устечка і звідти виїхали на гору асфальтівкою з набагато лагіднішою вдачею, аніж мають стежки на крутосхилах.

dscn0519

Ґрунти зрізані настільки рівно, що це більше схоже на роботу машини, аніж анархічної природи

Власне, можна було обійтися взагалі без набору висоти, адже Дівочі Сльози знаходяться майже при самій річці Джурин, що вибігає з лісу назустріч селу. Але ці стежки, що пасуться десь у глибині долини, не вельми надійні товариші. То їм струмок репутацію підмочить, то сусіднім деревам забракне врівноваженості і вони падають поперек шляху, а ще ж там, де волого, полюбляють пастися комарі. Словом, якби ми за мету ставили лише побачити сльози, хоч би й свої власні, то без зайвих слів подалися б місити глину на берегах Джурина. Але все було зовсім інакше. До того ж, номером один у нашому переліку був дещо інший водоспад, який у залежності від географічних вподобань одні називають Джуринським, а інші – Червоногородським.

 

Історична довідка Якби водоспади нагороджували медалями, то гідрологічна пам’ятка на річці Джурин отримала б їх одразу дві: як найвищий рівнинний водоспад України (16 метрів – це з п’ятиповерхівку) і як наймолодший з водоспадів на теренах дикої природи. Попри те, що на білий світ він з’явився всього кілька століть тому, відсутність документальних свідчень про народження дає волю гідам, які наповнюють свої розповіді низкою легенд. Згідно з однією, до появи водоспаду приклали руки турки, які під час війни 1672 року прорили вузький перешийок, аби осушити трикілометровий меандр, що оточував неприступне місто. Інша легенда стверджує, що прорив здійснили самі мешканці, які прагли побудувати водяний млин для виробництва борошна. Більш романтична версія переконує, що водоспад на початку ХІХ століття створили виключно з естетичних міркувань як окрасу парку біля місцевого палацу. Ті ж, хто скептично налаштовані до різного роду сумнівних історій, можуть спробувати уявити, що річка сама проторувала коротший і більш стрімкий шлях – це теж може виявитися правдою. Але, хоч яку б легенду не взяли на озброєння, достеменно відомо, що принаймні з 1880 року на водоспаді стояв млин, який у 1957 році замінила ГЕС. За ті десять років, що Джурин працював на енергосистему СРСР, люди пристрастилися до купання у ставочку, який утворився вище за течією. Коли ж обладнання станції розібрали, а водосховище спустили, прибічники гідротерапії окупували сам водоспад – і сьогодні за теплої погоди його неможливо побачити безлюдним.

 

Наш шлях до Джуринського водоспаду почався з асфальтівки, що плавно, але доволі довго, підіймалася вгору на північний захід від Устечка. Поступово весь краєвид навколо заполонив ліс, з яким ми познайомилися ближче після трьох кілометрів набору висоти, коли побачили вказівник до водоспаду, який закликав зміняти асфальт на ґрунт.

dscn0533-muzhevaforest

На привалі не зайве розім’ятися

Кататися лісовими доріжками – це зовсім не те, що їхати по трасі. Це як порівняти натягнуту струну з мотузкою, в якої за відсутності навантаження порозходилися волокна. Лісова дорога наче одна, а їхати можна кількома різними варіантами. І ніде ж ніяких вказівників! На щастя, хвилин за п’ять ми потрапили на роздоріжжя з більш виваженим шляхом, вздовж єдиної лінії якого хтось турботливий навіть розставив сині мітки.

dscn0546

Лісові роздоріжжя – це завжди непростий вибір

З маркерам все стає одразу зрозуміло всім, тож, поки Роман підганяв задніх, передні не гаючи часу подалися вперед за знаками на деревах. Спуск настільки захопив, що Роману не одразу вдалося наздогнати і зупинити самодіяльних провідників. Звісно, ця дорога вела до водоспаду і він знаходився внизу. Але з іншого боку гори! Як то кажуть: «Вірним шляхом йдете, товариші, але не в ту сторону». Зате ми трохи більше насолодилися лісовими доріжками, яких так мало випало на нашу мандрівку.

dscn0542

Ось такі сині мітки можуть наблизити до мети, а можуть і віддалити

За пригодою з синіми мітками десь випала з уваги розвилка на Дівочі Сльози і ми якось одразу виїхали до самого Джуринського водоспаду. Щоправда, їхали не всі: у деяких місцях спуск настільки прагнув донизу, що v-брейки лише спроквола пригальмовували, але аж ніяк не гальмували, і здоровий глузд благав іти пішки.

dscn0543

Фото не передає усієї крутизни спуску, але про неї можна здогадатися з того, що мало хто ризикнув їхати

До Джуринського водоспаду ми потрапили у годину пік – у розпал літнього дня. Навколо сновигали юрми людей. Одні фотографували себе та друзів на тлі струменів води, інші залазили під ці самі струмені і блукали між бурхливих вод, а найбільш відчайдушні видряпувалися по скелях і сипучих червоних ґрунтах аж до верхів’я.

dscn0565

Велосипедний погляд на водоспад

Водоспад і справді причаровує. В обрамлені скель та лісу навколо він справляє враження перлини десь глибоко на лоні дикої природи. І зовсім не віриться, що всього за кілька кілометрів вище – до того, як Джурин заходить до лісового каньйону, – він веде себе як звичайна рівнинна річка в оточенні полів та сіл, що як намистинки нанизалися на блакитну нитку.

dscn0551

Навіть після спекотного літа водоспад не пересихає, а навесні більшу частину цієї світлини займали б розбурхані потоки

Колориту картині додає червонястий ґрунт – околиці водоспаду настільки вичовгані відвідувачами, що незвичний колір землі не помітить лише сліпий. Своєму незвичному забарвленню ця територія, що простягається аж до Дністра, завдячує значному вмісту оксиду заліза. Тож, якщо хочете побачити, як міг виглядати Марс, коли він ще кутався у теплу атмосферу – вам сюди.

dscn0561

Про перепад висоти красномовно свідчить масштаб людей на фото

Проте Джуринський водоспад – це не лише географія та геологія. Допитливе око зможе роздивитися там ще шматочки історії. Із західного боку ближче до верхньої частини між заростей заховалися залишки повоєнної ГЕС. А як стане сміливості видряпатися на верхню терасу, за нею зустрінете цілком добре збережений мурований міст, що передає вітання з ХІХ століття. Якщо мати потрібну кількість цегли та розчину, то можна легко повернутися в час, коли водоспаду ще не існувало. Для цього достатньо замурувати двометрову арку під мостом – і річка потече своїм первісним руслом, що вигиналося трикілометровою петлею по дну великої кратероподібної долини.

dscn0555

Видно, як за мостом річка раптово зникає – там починається водоспад

Поки хто вправлявся в альпінізмі, а хто – у гідротерапії, Роман теж не сидів склавши рук, а привів нам попередньо замовленого екскурсовода – Аркадія Сидорова. Згодом виявилося, що цей чоловік володіє неабиякими знаннями не лише про водоспад, але й усі інші неординарні природні та рукотворні об’єкти на території національно природнього парку «Дністровський каньйон». Не даремно ж він керує відділом екологічної освіти цієї організації.

dscn0558

З верхів’я водоспаду можна побачити щось цікаве зовсім поруч

Саме пан Аркадій став водієм тієї уявної машини часу, яка водночас перенесла нас на кілька століть назад, коли на місці лісу навколо водоспаду тулилися до червоних скель будиночки, а на маківці пагорбу посеред містечка розкинувся розкішний палац з височезними вежами. Це скидалося б на вигадку, якби не безпристрасні історичні свідчення, адже саме тут, де нині люди безтурботно купаються і смажать шашлики, ще півстоліття тому стояв Червоногород.

 

Історична довідка Чому зникло життя на Марсі? Достеменної відповіді не дасть жоден вчений, проте, якщо провести паралелі з подібними місцями на Землі, можна дійти висновку, що причина криється у впливі оптичних явищ на підсвідомість індивідів. Простіше кажучи, червоний колір викликає агресію. Не даремно ж цей колір ще з античних часів приписували божеству війни, на честь якого, до речі, і назвали згадану четверту планету Сонячної системи. Причому, історія свідчить, що якраз корінні Червоногородці свою агресію тамувати вміли, бо звикли до незвичайного кольору землі під ногами змалку. А от непроханим гостям так і свербіли кулаки натовкти боки місцевим. Вперше ефект червоної ганчірки спрацював 1241 року, коли розлючені монголо-татари вщент зруйнували дерев’яний замок, збудований котримись з руських князів. Литовські літописи згадують про відновлення життя в Червоногороді лише по сплину ста років, а вже 1435 року над містом сходить зоря польського повітового містечка, влада якого поширювалася на південно-східну чверть сучасної Тернопільської області. Магдебурьске право, надане 1448 року, на деякий час стало амулетом від негараздів, які згадають про місто тільки через століття і повертатимуться зі зростаючою частотою. Так 1538 дали жару (від якого згорів дерев’яний замок Коріатовичів)кримці та волохи, 1648 року вже муровану (завдяки Миколі Даниловичу) твердиню здобули повстанці Богдана Хмельницького, а 1672 року Червоногород (як і все Поділля) був відданий на поталу туркам. Смуга військових негараздів змусила багатьох мешканців поступово вирушити на пошуки кращої долі деінде, від чого з 1765 року термін «місто» вийшов з ужитку. Тож не дивно, що коли в 1772 році тортик Речі Посполитої був розкраяний імперськими сусідами і шматок з Червоногородом відійшов до Габсбургів, колишнє місто втратило і свою адміністративну значущість (на користь Заліщиків). Нові власники замку з околицями (Понінські) збагнули, що корінь зла криється в агресії і, щоб зменшити її рівень, перекували руїни похмурого замку у привітний палац. От тільки даремно вони залишили дві вежі, що виявилися маячками для ворогів, які не пошкодували пороху як під час Першої, так і в роки Другої світової воєн. А завершальний акорд історії Червоногорода зіграла велика політика. За радянсько-польською угодою на початку 1945 року місцеві поляки (після полонізації в Інтербелум вони складали більшість населення колишнього міста) були виселені до Польщі, а переміщені на їхнє місце лемки, маючи вже неприязнь до червоного прапора, не змогли терпіти його відтінки ще й у себе під ногами, тому переїхали на місця з більш звичним ґрунтом. У наступні роки спорожнілі будинки розібрали мешканці сусідніх сіл, частину території поглинуло водосховище, а як ліквідували ГЕС, згасла остання іскорка життя Червоногорода, кружальце якого зникло з географічних мап у 1970 році.

 

На щастя, ніхто не скаже, що місто корова язиком злизала – щось та й лишилося. Для того, щоб помилуватися залишками взірців палацової архітектури ХІХ століття, пан Аркадій провів нас від водоспаду вглиб колишнього півострова. Проминувши територію дитячого табору «Ромашка», одноповерхові будиночки якого первісно споруджувалися для співробітників ГЕС, ми вийшли до волейбольного майданчика, за окрасу якому слугує костел Вознесіння Діви Марії. Як і у випадку з костелом біля футбольного поля у Висічці, місцева пам’ятка не використовується для релігійних потреб, а виконує виключно функцію романтичних руїн.

dscn0581

Пан Аркадій розповідає про місто, від якого лишилися тільки ось ці руїни костелу

Саме на майданчику біля костелу наш екскурсовод розпочав свою розлогу і захоплюючу історію про колишнє місто над Джурином. Не обмежуючись одними словами, він провів нас всередину велетенського костелу. Блукаючи просторою залою, щедро залитою денним світлом з порожніх віконниць і кількох проломів у перекритті, важко було повірити, що ці величні руїни дійшли до нас не з сивої давнини, а покинули категорію діючих культових споруд якихось 60 років тому.

dscn0586

Висота склепіння покинутого храму вражає

Проте, трапляється, що час повертається назад і, може бути, що ми належимо до числа останніх відвідувачів, яким випала нагода торкнутися до оголеного остову католицької святині, понишпорити у найпотаємніших її куточках і зазирнути у непроглядну темряву підземель, вхід до яких котрісь дігери розрили прямо посеред зали. Пан Аркадій розповів, що навесні з польської сторони надійшла ініціатива по відбудові костелу і якщо місцева влада дасть згоду, то вже за кілька років він набуде первісного вигляду. Як і сам палац.

dscn0592

Червоногродський палац відомий своїми вежами, зубчики яких привезли з самого Львова

Дітище Понінських, на початку ХХ століття покращене новими власниками Любомирськими, знаходиться у якісь сотні метрів від храму. Підіймаючись до нього з боку костелу, можна бачити півтори вежі (половинка південної відпала 2013 року) і трохи руїн поміж ними. Власне, це й усе, що лишилося. Тож, кому мало було розповіді екскурсовода, той міг хіба трохи поблукати між пощерблених залишків стін, зазирнути у триповерхові конуси без дахів чи відчути прохолоду підземель, що віяла з кількох завалів.

dscn0608

Усі найбільш значні залишки палацу на одному фото

Найбільш вражаючу картину ми побачили, коли вже покидали межі урочища. Дорога, кидаючи дві петлі, вилазила по безлісій частині «кратера», лишаючи позаду неперевершений краєвид з горами, суцільну лісову ковдру яких напинав і проштрикував своїми вежами привид покинутого замку. Власне, саме з цього багатообіцяючого пейзажу починають своє знайомство з Червоногородом більшість сухопутних мандрівників (прихильники сплавів по Дністру підіймаються від устя Джурина), а потім дещо розчаровуються з суцільних руїн. У нас же вийшло навпаки – печальне враження від зруйнованого міста згладив прощальний погляд на долину з українським Нойшванштайном.

dscn0625

Велосипедний варіант найвідомішого ракурсу Червоногородського замку

Подобу зцементованого гравію важко назвати найкращим типом покриття для велосипеда, особливо, коли їхати догори. Тому половинка групи скористалася однією зі стежок, що підіймалася навпростець. Звісно, кут схилу не давав аніяких шансів викрутити весь підйом на педалях, тому ті, що спокусилися коротшим шляхом, витратили на нього стільки ж часу, як і ті, що старанно проїхали усі вигини серпантину. Другим, до речі, поталанило ще й побачити зблизька додаток до замку, який притулився майже на верхівці протилежного краю долини – усипальницю Понінських, про величність якої свідчать залишки ребристих колон, розкидані біля облупленого фасаду.

dscn0620

Ще й досі можна бачити залишки колон, які прикрашали вхід до усипальниці

Поборовши підйом, дорога влилася у довгоочікувану (для наших велосипедів) асфальтівку. Але перед цим шлях перекривав шлагбаум і натягнутий ланцюжок – просто так до Червогорода не пускають. На щастя, нам без перешкод вдалося скористатися правом безкоштовного виїзду.

Після півдня доріг з різними характерами звичайнісінька районна асфальтівка справляла враження найрівнішої транспортної магістралі. І хай там траплялися якісь латки чи дрібні вибоїни – ми прямували до нашого останнього пункту, а відчуття скорого повернення додому дарувало крила. Широкий простір та майже повна відсутність машин надавали можливість їхати поруч і ділитися враженнями про замок чи подорож загалом. Але найбільше позитиву, мабуть, викликав своїми спостереженнями Нестор. Особливо коли чотирилітній мандрівник промовляв останні зі своїх неправильних слів. Певно, кожному запам’яталися його «веселопедики поїхали!», які попри зауваження навколишніх так і не трансформувалися до велосипедиків.

А тим часом дорога пронеслася північно-східною околицею села Нагоряни, спустилася у долину привітатися з останньою притокою Джурина Поросячкою, а потім піднялася на перехрестя з нашою нічною трасою (поруч з пам’ятним хрестом Січовим Стрільцям). Чекаючи, поки підтягнеться хвіст групи, ми побачили, як з боку Устечка туди, звідки їхали ми, повертає великий автобус з польськими туристами. Скоріш за все, прямували вони до Червоногорода і, можливо, серед них були нащадки тих, чиїх предків доля колись занесла до цього нині покійного містечка. Поки неповороткий автобус здійснював свій маневр, ми поглядали на пасажирів, а ті з вікон зацікавлено роздивлялися нас і, певно, дивувалися, що в Україні попри майже відсутність міжміських велодоріжок подорожують велосипедисти, та ще й з дитиною.

Між іншим, те, що нас не зв’язувала мережа велосипедних трас, давало свободу користуватися усіма іншими шляхами. От і зараз, щоб повернутися на дорогу Тернопіль-Чернівці, ми могли поїхати вчорашньою асфальтівкою або скористатися дещо скороченим варіантом через селище Торське. Щоправда, коротша відстань – це не завжди менший час, особливо, коли велосипед має справу зі свіжим гравієм. Останнє стало вирішальним у поверненні вже знайомим шляхом.

Хоча, знайомий – це занадто гучно сказано. Адже, саме «знайомство» відбувалося у сутінках, зволожених дощем, та й рухалися ми у протилежному напрямку. Тож вчорашня дорога сьогодні показала себе цілковитою незнайомкою з доволі рельєфними формами, які на першій зустрічі приховувала вуаль ночі.

Перед виїздом на трасу Тернопіль-Чернівці ми перетнули залізничну гілку, якою ввечері потяг везтиме нас до Києва. Щоправда, вокзал знаходиться майже на двадцять кілометрів південніше – якраз там, де приблизно паралельні залізнична та асфальтована прямі переплітаються перед стрибком через Дністерський каньйон. А, щоб на фінішній ділянці нам раптово не забракло сил, ми зробили імпровізований обідній привал без відходу від велосипедів.

dscn0626-berestok

Підзарядка на дорозі

На міжобласній дорозі гірок побільшало. Інколи, виїжджаючи на чергову, відкривався вид на вервечку наступних, де пряма на карті асфальтівка, вигиналася нескінченною синусоїдою. Можливо їй би й хотілося обігнути котрийсь з пагорбів, але два ряди масивних лісосмуг обабіч надійно утримували її від будь-яких відхилень. Чого не скажеш про залізничну гілку, яка, прокладена ще 1898 року (потяги їздять нею дуже і дуже обережно у пошані до давніх дерев’яних шпал) сама по собі виписує дуги десь праворуч, часом притискаючись до автомобільної колеги, але частіше гуляючи десь на самотині.

dscn0628-torske

Траса Тернопіль-Чернівці багата захоплюючими гірками

Окрім гірок та гульвіси-залізниці траса нічим не привертає уваги. Села, налякані гамором машин, якось порозбігалися, лишивши про себе на згадку лише автобусні зупинки та вказівники на розвилках. Тому, коли вже якось звиклося, що шнурочок нашої групи (через інтенсивний рух ми їхали колоною) то виповзає, то зісковзує з наступного пагорба, здалося несподіваним попереду вдалині угледіти не продовження дороги, а дашки хаток якогось містечка.

dscn0629-zalishchyky

Ритуальні фотографування біля в’їзду до фінішного містечка

А щоб у подорожніх не виникало сумнівів щодо його назви, велетенські літери вишукувалися на високому пам’ятному знаку у формі слова «Заліщики».

 

Історична довідка Заліщики – місто, в якому полякам у певному сенсі вдалося втілити свою сакральну мрію «Polska od morza do morza». Ясна річ, що в історичні часи Поділлю від моря лишилися хіба геологічні згадки, проте саме за рахунок особливостей рельєфу (з трьох боків високі стіни каньйону) це місто було єдиним, де влада польської корони поширювалася на клаптик землі з середземноморським кліматом. Щоправда, користуватися рекреаційними перевагами краю ті почали лише після відновлення своєї держави на початку ХХ століття, коли зрозуміли, що до справжнього моря можуть так і не дійти. А до того часу історія не особливо виділяла Заліщики з кагалу навколишніх поселень: засновані 1469 року як виселок сусідніх Добрівлян, у 1750 році доросли до міста, яке 1766 року здобуло магдебурзьке право. І тільки у більш-менш спокійне ХІХ століття, коли вгамувалися кочівники, а міждержавні війни відійшли в минуле за рахунок поглинання одних держав іншими, Заліщики вперше використали свою кліматичну карту – тут збирали найкращі врожаї краю, і, до того ж, вирощували виноград, який на цій широті більше ніде не ріс. В Інтербелум місто опинилося під владою Польщі (хоча в перші роки по Першій світовій тут були і ЗУНР, і УНР, і, навіть, встановлювали радянську владу), яка викохала його у свій найкращий курорт з затишними парками, розкішними готелями, вишуканими ресторанами, широкими алеями, сонячними пляжами і різноманітними прокатами човнів. Словом, для поляків це був справжній рай на землі. Тому не дивно, що коли Третій Рейх розпочав Вересневу кампанію, саме в Заліщики перемістився польський уряд, який лише напад Радянського союзу змусив покинути заповітне місце. Разом з еміграцією польських високопосадовців скінчилася і двадцятилітня історія курорту, бо на широких просторах країни трудящих вистачало справжніх морів і набагато більших сонячних пляжів.

 

Перше враження від міста для мене, як велосипедиста, виявилося надзвичайно позитивне. Адже, від самого знаку і аж до центральної площі мені не довелося крутити педалей – через постійний плавний спуск складалося враження, наче їдеш електровелосипедом, а не трансформатором біологічної енергії в механічну.

dscn0680

Головна вулиця Заліщиків з будинком, де виступав Василь Стефаник

На площі у тіні крислатого горіха ведмежого за домовленістю з Романом на нас уже чекав наш знайомий Аркадій Сидоров. Цього разу він підготував не менш захопливу розповідь про історію Заліщиків. І, хоча мелодія його мови притягувала і не відпускала, кільком особам таки вдалося вирватися, спокусившись шансом побачити в останню годину до потяга знаменитий краєвид, де, здається, ідеально круглий острів з містом зусібіч оточений не менш круглим руслом Дністра.

dscn0637

Під незвично розлогою кроною можна помітити чимало не менш дивних горіхів – як ліщина, тільки у дуже волохатій кофтинці

Також випав з числа слухачів і я з Нестором – по той бік горіха хлопчик розгледів гральний майданчик з дітками, за товариством яких він так скучив у компанії суто дорослих осіб. Та й узагалі, за всі три дні мандрівки нам якось не випадало зустріти хоча б якусь гойдалку, а тут всього було в достатку – і гойдалки, і каруселі, і різноманітні драбини з переходами та перелазами.

dscn0643

Які там екскурсії, якщо тут можна так здорово покружляти з дівчатами!

Після тамування інформаційного голоду настала черга подбати і про харчовий. Як і в кожному невеличкому містечку, в Заліщиках усе знаходиться поруч, тому до затишної піцерії нам довелося пройти всього кілька кварталів. Дорогою ми на власні очі роздивилися довоєнну архітектуру міста, яка за винятком кількох місць (як-от сіра коробка міськради замість перебудованої з замку ратуші, яка зазнала руйнувань і була розібрана) збереглася у доволі непоганому стані.

dscn0678

Щось виразно старовинне, але без розпізнавальних знаків. Якщо маєте відповідь – пишіть в коментарях

Особливо вразила височезна дзвіниця костелу святого Станіслава, що від 1763 року і по сьогодні належить католицькій церкві. Навіть перерва на використання як склад солі у радянські часи не змогла знищити у ньому величі, достатньо незвичної, як для такого невеликого містечка.

dscn0639

Дзвіниця костелу – одна з найвищих споруд міста

Поки ми обідали, повернулися з пейзажного рейду Людмила та Сергій. Враження їх переповнювали, аж почала закрадатися думка, що можна було з’їздити всім разом. Але то, певно, ілюзія, бо що для двох спортивних велосипедистів година, то для групи – щонайменше дві, а це в умовах скорого прибуття потяга невиправдана розкіш.

dscn0638

Людмила і Сергій побачили краєвид з цього плакату вживу

Останній кілометр нашої велосипедної мандрівки знайшов своє закінчення на залізничних коліях неподалік залізничного вокзалу в Заліщиках. На щастя, зворотні квитки обіцяли більш рівномірний розподіл по вагонах, ніж то було по дорозі з Києва, тому про екстрим по-Товстому можна було не хвилюватися. Та й сідати з перону засвітла – це зовсім не те, що вивалюватися на стрілки по темряві.

dscn0682

Готуємося до посадки – скоро на другу колію прибуде потяг

Словом, усе закінчилося, як у старих добрих історіях: всі успішно сіли на потяг, нікого не забули, ніщо не загубили. Згодом Роман пройшовся по потягу і зібрав враження від подорожі. Близько до півночі у Тернополі зійшла Ірина (це її рідне місто), а решта доїхали до Києва, де зранку на пероні востаннє зібралися разом, подякували одне одному за товариство і попрощалися до наступних мандрівок.

dscn0688

І знову в Києві!

Весь маршрут і ще більше фото тут!

Advertisements

3 thoughts on “Джурин без зажури

  1. Я знайшов інформацію про невідому споруду в Заліщиках на одному з останніх фото. Виявляється, це – єдина збережена синагога, збудована наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття, яка в радянський час була пристосована під бройлерну.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s