Яку відстань може подолати 4-літнє чадо у свій перший похід? І взагалі, чи сприйме саму задумку сходження на гору, а не виставить ультиматум після перших п’яти хвилин дибуляння? Під час мандрівок попередніх років ми з Оленкою неодноразово помічали молодих батьків, що прищеплювали діткам любов до висоти у прямому смислі з грудного віку. Але ми втамовували свої поривання, вичікуючи, коли наш Нестор зможе оцінити всі аспекти подорожі як повноцінний учасник, а не відсторонений глядач у слінгу. І от у розпал останнього бабиного літа ми наважилися на цей експеримент.
Карпати кличуть!
Перше питання, яке виникає: куди саме поїхати? Карпати – гори неосяжні і різноманітних маршрутів на будь-який смак там – що зірок на небі! На наше щастя, бюджет часу складався всього з двох днів (їхали у п’ятницю після роботи, а повернутися мали у понеділок зранку), тому вималювався цілком чіткий критерій – знайти гори, куди і звідки можна потрапити залізницею з Києва за мінімальний час. Ось так будь-які вагання з поглядами у бік Яремчі чи Буковини безслідно згасли у сяйві містечка на Львівщині – Сколе. 36 годин між прибуттям та відправленням потяга і початок гір практично від самої залізничної станції – кращого варіанту годі шукати! Крім того, як в один, так і в інший бік дорога припадає на нічні години, а отже дитина буде спокійнісінько дивитися свої кольорові сни, а не рознесе вагон на друзки з нудьги.
Питання друге: що брати? На вихідних 17-18 вересня синоптики обіцяли лагідне сонечко і мало не серпневу теплінь удень, тож забивати наплічники зайвим одягом не випадало. Я, наприклад, окрім того, що на мені, запасся ще однією футболкою, парою шкарпеток, кофтиною та курткою на вечір. Гардероб Оленки також не вражав пишністю. Повністю запасний комплект (і ще дещо) взяли тільки Нестору. Нашим нічним притулком мав стати новенький чотиримісний намет «Bravo (Terra Incognita)» (на зміну справді протертому до дірок 9-літньому “Loap Aure”), кухню підстраховували газовий пальник «Covea» з балончиком, а комфорт нічного сну обіцяли забезпечити три килимки та три спальники (у Нестора особистий дитячий). Як прихильники принципу «все своє ношу з собою» ми розіпхали наші речі по трьох наплічниках, які протягом всього походу захищали від вітру і зігрівали наші спини. Одразу заспокою читачів, що ніякої експлуатації дитячих плечей не було – вага найменшого наплічника не перевищувала півкілограма, а об’єму додавала його куртка (окрім якої знайшлося місце ще для туалетного паперу, іграшкової машинки та карткової гри «УНО: тварини», в яку ми грали на довгих привалах).
Питання третє: що їсти? Як це в нас традиційно склалося, вечерю і сніданок ми збиралися готувати на вогні (меню склалося навколо каші або макаронів з тушонкою та чаєм з печивом). А в обідні перерви ладнали собі простенькі бутерброди та нарізали овочі – щоб не витрачати дорогоцінний час на підготовку і розпалювання багаття.
Отже, весь наш багаторічний досвід походів обіцяв стати надійним бар’єром від несподіванок, які могли піти в атаку, спокусившись на факт першого знайомства Нестора з реаліями туристичного життя. Готуючись до гіршого, я навіть розробив план «Б» на випадок, якби хлопчик навідруб відмовився від затяжного підйому (одразу після початку лісу стежка набирала майже 200 метрів висоти) – просто пройтися вздовж берега річки Опір і стати на ночівлю десь у долинці однієї з її приток, наприклад, потоку Чудилів.
План «А» відрізнявся більшою різноманітністю. Його 8-кілометровий маршрут хоч і починався з відчутного підйому (на гору Чудилів, 645 метрів над рівнем моря), але далі пропонував тільки солодке життя: більше ніяких підйомів, натомість рівні простори полонини Чудилів з видами на Сколе та навколишні гори, спуск до потоку Чудилів і ночівля на його березі, повернення до Сколе вздовж цього потоку і прогулянка дорогою над Опором. Попри невелику дистанцію цей варіант поєднав у собі майже всі атрибути Карпат: смерекові ліси, полонини, підйоми, спуски, потічки і джерела. Тільки скель з печерами тут не було, але за ними треба їхати в інші місця.
Приміряємо наплічники. Пакунки за спиною стануть нашими невід’ємними атрибутами на наступні два дні
Ось з такими планами о 7 годині суботнього ранку ступили ми на перон залізничної станції Сколе. Але походи з дітьми тим і чарівні, що пригоди до них злітаються, як птахи на розсипане зерно. Роззираючись на синюваті від серпанку піраміди гір довкола, я й не здогадувався, наскільки дивовижних метаморфоз зазнає наш маршрут. Хоча починалося усе чітко за графіком.
Ранкове Сколе незвично безлюдне. Біля будинку культури «Бескид» на головній вулиці
Перейшовши колії, ми оминули невеличку споруду станції і потрапили на широкий простір привокзального майдану. Кілька заспаних таксистів тільки ліниво провели нас поглядами – певно наш вигляд красномовно свідчив, що скоріше переліземо три Говерли, аніж переплатимо за місцевий трансфер. Власне й потреби у проїзді не було ніякої – невеличкого Сколе нам вистачило хвилин на сім-вісім спокійного кроку. Далі міську межу окреслювала широка лінія річки Опір, за якою ранкові тумани розчісували верхівки сонних смерек.
Річка Опір – кордон з води і каміння між лісом та містом
На мосту сталася перша оглядова зупинка – ми оглядали гори, а вони принюхувалися до нас. Вздовж річки, скільки сягав зір, виднілися їхні синюваті спини, схилені до води, наче то не бездушні купи каміння, а кремезні створіння, що прийшли на водопій. І навіть імла вздовж долини здавалася не туманом, а грізним видихом цих загадкових велетнів. Зібравшись з духом, ми перетнули міст і подалися чухати смерекову спинку одному з них.
Гори на ранковому водопої
Вхід до царства гір обрамлювала ціла низка стендів та оголошень – від пропозицій прокату велосипедів та іншого обладнання для отримання задоволення через страждання і до схематичних зображень місцевих стежок. Поруч з нашою знайомою, що прямувала на гору Чудилів, тут красувався штрих-пунктир вздовж Павлового потоку, а також доріжка на значно більші гори, наприклад, Лопату або Кудрявець, висоти яких вимірювалася чотиризначними числами. Подумки лишивши цих хлопців на майбутні мандрівки, ми подалися стежкою на Чудилів – як і планували.
Назустріч горам – таємничим і захопливим
Доріжка одразу показала свою вдачу – не панькаючись, подерлася крізь темінь смерекового лісу кудись угору. Попри наші побоювання, Нестор не лише не злякався, але й бадьоро закрокував поруч із нами. Темп тримали не екстремальний, раз на 10-15 хвилин зупинялися перевести дух. По суті, сидіти спокійно могли тільки ми, бо Нестор, скидаючи наплічника, поривався досліджувати місцеві рослини і камінці. Шишки і сухі палиці теж користувалися популярністю.
Що там Ейнштейн казав про швидкість світла? Судячи з фото, ми її перевершили!
Окрім того, часом дивувала і сама доріжка. Власне, не так вона сама, як ті, хто її вдосконалив. У кількох місцях на ній траплялися невеликі ділянки з багнюкою, які дбайливі руки замостили колодами, вкладеними впоперек до шляху. В одному місці був навіть зроблений невеликий місток. Але ключик до розгадки місцевих покращень рельєфу давали трампліни, набиті глиною і зміцнені колодами – виявляється, уся ця дорожня творчість породжена шаленими велосипедистами, які полюбляють швидкісні спуски з польотами. Шкода лише, ми не зустріли жодного – чи то вже завершився сезон, чи то серед них немає щирий жайворів.
Часом траплялися атрибути велоекстриму
Усі двісті метрів набору висоти (а це понад півтора кілометри шляху на карті) Нестор пройшов нарівні з усіма, хоча я й побоювався, що доведеться брати справу в свої руки – тобто нести його на собі. Адже у місті так часто буває, що коли йти кудись трохи далі, аніж до сусіднього супермаркету, він скаржиться, що ніжки болять, і проситься на руки. Та щойно в поле зору потрапляє дитячий майданчик, втома дивовижним чином випаровується, і хлопча вже відчайдушно кидається до драбинок і гірок. Що ж поробиш – звичайна дитяча хитрість, бо ж іти просто так – нецікаво. Проте тут йому, схоже, було зовсім не нудно.
Привал – час, коли можна спокійно помріяти або роздивитися якусь дивовижну знахідку
За годину підйому ми подолали свою першу гору. Тобто на саму маківку Чудилова, що загорнулася в густі зарості молодого лісу, ми не стали продиратися, але полонинки, які ланцюжком простягалися по хребту, ми відвідали усі. Нарешті сонце продерло товщу ранкових хмар і випустило зайчиків на діаманти росинок, щедро розсипаних по довколишній траві. Ми намагалися йти рівно по стежці, щоб не сполохати цю красу. Але більше для того, щоб не зволожити нею свої кросівки.
Ура! Гора Чудилів підкорена!
На одній з найбільш розлогих галявин ми зупинилися для сніданку. Вже майже не було чути шуму автотраси та залізниці, який разом з нами підіймався смерековим лісом, не докучав вітер, а сонце ввімкнуло режим денного обігріву, тому було б злочином не скористатися такою нагодою для відпочинку.
На полонині вже паслося ранкове сонце
Ми поскидали наплічники (Нестор вже навчився знімати і одягати свій невеличкий багаж самостійно), заходилися насолоджуватися сніданком і краєвидом з повною відсутністю антропогенних чинників, чого так не вистачає у місті. Особливо мене вражала тиша – абсолютна, аж до дзвону у вухах. Проте тривало так недовго – десь неподалік почулися голоси і за кілька хвилин вийшла пара, мабуть, місцевих грибників. Привіталися, жіночка не оминула погладити Нестора по голові і сказати йому кілька ласкавих слів. Виявилося, вони з сусіднього села Кам’янки і перепитували, чи дійдуть так вони до Сколе. Дивні.
Мальовнича галявинка – саме те, що потрібно для ідеального сніданку туристів
А тим часом назрівала пора вдосконалити маршрут. Нестор перевершив усі сподівання і виглядав так, ніби це щойно не він самостійно видряпався на першу в його житті гору. На годиннику – десята ранку, позаду – три кілометри шляху. Це майже половина запланованого на два дні! Я пропоную розширити маршрут переходом у сусідню долину до водоспаду на річці Кам’яній. Олена крутить носом і каже, що справжніх гір ми ще не нюхали, і що треба йти на Лопату, яку рекламували туристичні стенди на вході до лісу. Важко не погодитися – погода чудова, стежка – відмінна, ще й з маркуванням саме до Лопати. Але ж там підйому – що дай Боже! Проте обидва мої напарники запевняють, що висота їх не лякає, і треба йти. Я теж не з лякливих і, прикидаючи на карті, що з Лопати можна буде спуститися до Кам’янки, а від неї через водоспади і Чудилів потік (або автобусом у випадку форс-мажору) повернутися до Сколе, підтримую коаліцію.
Ось такі мітки вірно супроводжували нас від Сколе до самої Лопати
Отож, поповнивши свої енергетичні запаси з одночасним зменшенням вантажу і зігравши партію в «УНО», ми пішли собі далі. Незабаром вервечка полонин закінчилася і ми знову потрапили до лісу. Дивно, але я, як не дивився, так і не помітив розгалуження, яке б відокремлювалося у бік Чудилова. Звісно, тепер у ньому вже не було потреби, але все ж ніяк не втямлю, як я його пропустив. Чи вже втратив форму за стільки років без гір?
Що для дорослого просто папороть, те для дитини майже ліс
Натомість доріжка на Лопату квітнула і пахла. Пахла вогкістю та листям з дерев, а уквітчана була різнобарв’ям крон, які вже почала фарбувати чарівниця осінь. Дерева часом траплялися справжні велетні, а місцями грілися на сонечку цілі виводки молодняку. Що впадало в очі – чимала кількість нещодавно засохлих беріз. Ми звернули на це увагу ще кілька років тому в Києві. Але тоді важко було зрозуміти, чому раптово стали гинути саме берези? У руслі політичних подій закрадалися здогадки про злісних москвофобів, які підливають якусь гидоту під невинні деревця. Але кому стане затятості шкодити у масштабах цілих Карпат? Пізніше наш знайомий з ботанічного саду підтвердив, що це все наслідки зміни клімату – у них в саду торік засохла ділянка ялин. Адже берези і ялини – найбільш вологолюбні з дерев, які у нас ростуть.
Стежка на Лопату витоптана до коріння
А вологи на шляху майже не траплялося – якщо не брати до уваги сліди прощання з ранковими туманами на листі та траві. Карта розповідала, що найближче джерело чекає на нас мало не під самою Лопатою. А до того шлях пролягає гребенями хребтів, тому про струмки і потічки можна на кілька годин забути.
Інколи дерева розступалися, щоб ми могли побачити і оцінити висоту соратників нашої Лопати
Об одинадцятій годині нас поставили перед фактом, що все, що було зранку, виглядає у кращому разі як легка розминка. Хребет, який тягнувся від Чудилова і не квапився з набором висоти, несподівано вперся у схил чогось значно масивнішого (за деревами було не розгледіти). Розпочався підйом, у порівнянні з яким навіть сходження на Чудилів здалося іграшкою – тепер майже 300 метрів вгору за кілометр шляху!
Привал перед новим підйомом. Зараз він отримає своє!
Якщо подивитися на топографічну карту, то в цьому місці стежку перетинає щільна штриховка ліній рівнів. На практиці роль таких ліній відігравали корені масивних дерев, які імпровізованими сходинками перетворили підйом на природою ускладнену подобу Потьомкінських сходів – така ж широка і затяжна доріжка, кожен крок на якій супроводжується відчутним фізичним зусиллям. Добре ще, що не дощило – інакше б ми просто з’їжджали додолу. Навіть у суху погоду, якою нас балували сьогодні Карпати, нога часом ковзала на особливо стрімких ділянках – і тоді в нагоді ставало рятівне коріння. А Нестор ще використовував лямку рюкзака Оленки – скидалося на те, ніби ваговоз буксирує якусь дрібноту на кшталт фольксвагена-жука.
Один крок для Оленки – це два або й три кроки для Нестора
Та частіше все-таки Нестор йшов, взявши когось за руку. Ми не пнулися зі шкіри і не змушували кров ганяти шалений крос по судинах, тому пересувалися повільно, але впевнено, з неодмінними зупинками, щоб тішити свою самооцінку спогляданням підкореної карколомної крутизни, яка розгорталася позаду.
Вид на стежку збоку – щоб краще уявити кут підйому
Під час однієї з таких зупинок нас обігнала компанія молоді – перші туристи, яких ми стріли сьогодні. Щоправда, вони були мандрівники-одноденки – більшість взагалі без натяків на вантаж за спиною. Скоріш за все студенти приїхали електричкою зі Львова (судячи з вимови), а ввечері повертатимуться, тому їм просто доводилося тримати темп, хай навіть ціною розпашілих облич і хекання тих, хто трохи відстав. Переганяючи нас, хлопці віталися, нерідко виражали захоплення зі спокою та відваги Нестора і крадькома позирали на своїх дівчат – може намагалися розгледіти, чи знайдеться серед них та, що й через десять років погодиться на те, щоб її затягли в гори з дитиною?
Нас наздоганяють перші на сьогодні туристи
Хвіст групи перегнав нас вже у завершальній ділянці підйому – стежка нарешті видряпалася на хребет і вже спокійніше наближалася до маківки гори Плашори. Можливо б ми й не дали себе обігнати, але, ніде правди діти – Нестору часом ставало нудно. Тобто навпаки – довкола стільки цікавих корінців, якихось дупел у розлогих стовбурах, повалених дерев, на які конче потрібно залізти, що спокійно йти і пропустити всю цю красу просто не під силу дитячому потягу до світу. «Із чого я зіткав це диво світанкове!..» – з почуттям цитувало хлоп’я нещодавно побачений мультфільм, мабуть, натякаючи, що він і є диво.
Дослідження м’якості моху
І ми зупинялися, гладили щільну волохатість моху, перевіряли пружність гілок, тестували страх висоти (хлопчик ходив по горизонтальних колодах на висоті мого зросту – звісно, зі страховкою), якого у Нестора чомусь не виявилося. Словом, кожен наш привал приховував пригорщу сюрпризів, які давали нам кращий відпочинок, ніж якби ми просто сиділи. Адже зміна діяльності і робота інших м’язів відновлюють сили краще, ніж повна бездіяльність.
Схоже, Нестор знайшов більш рівний шлях
Може ми з Оленкою і не праві, що дозволяємо хлопчику ці всі його дослідження світу на міцність. Але якщо забороняти – бажання ж нікуди не дінеться, а просто знайде іншу можливість виходу. Тож краще очолити його фантазії і бути готовим врятувати його з халепи, якщо така трапиться, аніж він потай від нас наскочить на небезпеку.
Оленка намагається відтворити хитросплетіння гілок дерев-старожилів
Мандрівник і його мандрівки 
7 thoughts on “Хрещення Карпатами”