Хрещення Карпатами: верхів’я

(Продовження. Початок тут)

Опівдні ми підкорили другу вершину – Плашори, що вже впритул наблизила нас до висоти 1000 метрів (а стартували ми з 450). Гора соромилася того, що не спромоглася подолати тисячний рубіж, тому, як могла, закривалася деревами з усіх боків, що годі було розібрати, де ж саме та маківка, та й краєвид губився між густих крон. І тільки коли ми перетнули сідловину (де обідали студенти, що нас щойно обігнали), нарешті гори змилостивилися над нами і відкрили східну сторону схилу.

Перші краєвиди у східному напрямку. Десь за тим сизим хребтом починається Івано-Франківщина

А  там така краса! У порівнянні з цим розкішним краєвидом на полонині Чудилів нам показували жалюгідну підробку! Усе-таки висота має значення. Тут вам і цілі табунці гір, і дрібні цяточки хаток Кам’янки, що біліють аж ген в долині, і просто дивовижне вересневе небо з ніжними вершковими хмарками. Але навіть не це привернуло всю нашу увагу на наступні півгодини. Ожина!

Погляньте, як ягідки на вас дивляться! Хіба можна залишитися осторонь цього дива?

Спершу ми зривали ягідки з поодиноких кущиків край стежки. А потім кущів стало так багато, що ми в одному місці зависли і стояли на стежці, поки не очистили геть повністю від вітамінної пошесті кілька квадратних метрів. Далі зрозуміли, що діла не буде і, скинувши наплічники, пішли пастися углиб ожинника. Намагалися ступати акуратно, щоб і рослину не пошкодити, і не отримати здачі – адже шипи на лозах в ожини дряпаються не гірше, ніж в малини.

Щирий кіндер-сюрприз. По-карпатськи!

Найкраще було Нестору. Щось він рвав сам, а щось йому подавали то я, то Оленка. Чомусь йому ожина подобається, а от чорниці ні. Воно, мабуть, і на краще, бо ожина менш марка, а від чорниці плями виходять дуже і дуже якісні. Якщо матимете бажання протестувати новий пральний порошок, ліпшого тесткейсу годі шукати.

Відро ожини – це вам не жарти!

Коли наїлися донесхочу, то ще наготували запас у коробочку від сніданку (розміром з невеличке відерце). Поки ми збиралися вирушати далі нас удруге обігнала група студентів. А ще раніше приходила одна дивна особа. Це була дівчина, тому я подумав, що вона одна з цих. Але ж ні – пройшлася до того краю ожинника, посиділа там хвилин з десять, а потім підвелася і подалася назад. Коли ми потім проходили повз той куток, то помітили, що там вельми насиджене місце. Воно й справді: з усіх краєвидів, які ми побачили цього дня, з тієї точки відкривався найбільш вражаючий. Комусь заради цих десяти хвилин не шкода пройтися п’ять з половиною непростих кілометрів в один бік і потім стільки ж назад.

Білі крапочки вдалині ліворуч – хатки села Кам’янка, до якого ми збираємося сьогодні дійти ось цим самим хребтом, що розлігся на середньому плані праворуч

Новий хребет, на який ми вилізли перед  Плашорами, час від часу показував нам мальовничі панорами на  східному боці. Із заходу краєвиди затуляли крони високих дерев, але від одного погляду на крутосхил, за який вони трималися своїм корінням, мурашки починали шалено бігати по тілу. Здавалося, там точно більше 45 градусів. По такому схилу навіть без наплічника спробуй залізь! І тільки вперед і назад по хребту зміна висоти майже не відчувалася, від чого йшлося весело і легко.

Схили обабіч все більше стали наближатися до позначки 45 градусів, а то й більше!

Лише в одному місці довелося скинути відчутну кількість висоти. Зате після сідловини ми не лише повернули втрачене, але й подолали, нарешті, позначку в 1000 метрів. Підйом трапився не довгий, але доволі крутий, тому, видряпавшись на уступ, ми сіли відпочити. Поки я крутився з фотоапаратом у марних спробах передати у 2D знімку всю крутизну 3D рельєфу, нам назустріч підійшов мандрівник-одинак з невеликим наплічником. Схоже, теж одноденний і, мабуть, досвідчений, оскільки так далеко зайшов сам. Привітавшись, ми поцікавилися, чи знає він щось про шлях з Лопати до Кам’янки, бо ж карта часом видає бажане за дійсне, а як воно насправді – то ще треба бачити. Чоловік заспокоїв, що стежка там є – принаймні він три роки тому нею спокійно пройшов. Але тамтешня дорога не дуже цікава, а після села – й поготів. Тому краще не спускатися одразу з Лопати, а піти далі на гору Мутну і потім вздовж кордону областей. А завтра ввечері з Кам’янки повернутися автобусом. Ми подякували за інформацію і чоловік пішов собі далі на Сколе. А ми все ж лишилися при своїй думці – з Лопати на Кам’янку. Не те, щоб нам не хотілося походити більше, але ми відчували, що не слід зайвий раз випробовувати долю – добре вже те, що вона нам подарувала гарну погоду і добрий настрій усіх учасників.

Таки ж більше 45!

Як відомо, настрій нерідко залежить від голоду. А він оце півдня ходив собі, ходив і все не міг за нами видряпатися. Та все ж таки його пазурі намацали нашу групу і навіть Нестор пожалівся, що хоче їсти. Заохочені ранковими звершеннями, ми сподівалися десь до другої години підкорити Лопату і пообідати там. Та нерівності рельєфу внесли свої корективи і зустріч з маківкою відсувалася все далі в часі. Тому  десь на підходах до самої заповітної гори з сільськогосподарською назвою  ми знайшли рівненьке місце і заходилися боротися з голодом. Як і планували – о другій годині дня.

Вам теж починає здаватися, що Земля кругла?

З їжею все виходило вправно, а от запаси води наближалися до критичної позначки. Від самого старту нам ще не трапилося жодного джерельця і ми пили виключно те, що привезли з собою з дому. Останній зустрічний розповідав, що перед самим підйомом на Лопату мають бути місця для наметів і джерело. Рівних майданчиків ми помітили аж декілька, а от води, як не нишпорив у заростях навколо, я так і не знайшов.

У Карпатах є дерева, створені для комфорту мандрівника

Все виявилося до смішного простим! Ми не дійшли до рятівника спраги якусь сотню метрів – його було легко побачити, навіть не відходячи від стежки. Тепер ми на радощах набрали обидві пляшки. Щоправда, по половині потім відлили – нащо тягти зайве нагору?

Ось так виглядає джерело зі стежки перед підйомом до маківки Лопати

А потім розпочалися “Плашори №2”. Щоправда, у майже вдвічі скороченому варіанті, але з не меншим кутом підйому. Стежка як навіжена дерлася вгору, чіплялася за коріння дерев і намагалася не сповзти повз зарості. Інколи вона приходила до тями, вела себе майже горизонтально і думалося, що ось воно – зараз буде вершина. Але де й бралася нова крутизна і знову доводилося переходити на дрібні кроки.

Серпанок підказує, що від Сколе нас відокремлює щонайменше сім кілометрів

На черговій відносно рівній ділянці нам назустріч вигулькнула група ранкових туристів – вони вже все побачили і поверталися додому. На питання, чи ще далеко, сказали, що ми майже прийшли! Нарешті! Останні зусилля збираємо в кулак, обходимо якісь незрозумілі давно зарослі ями і вистрибуємо на полонину прямісінько біля хреста (тут у липні 1944 року УПА билася з німцями). Позначка 1211 метрів взята! Щоправда, не без жертв (на щастя, не трагічних).

Нарешті можна перевести дух – вище дряпатися вже нікуди!

А було все так. Останній підйом подіяв на Нестора вкрай деморалізуюче. Хлопчик, либонь, вирішив, що тепер знущання висотою триватимуть аж до вечора і відмовлявся іти без підтримки – тримався за лямку наплічника Олени, реанімуючи гру в тягача. Але ж крокувати позад великого маминого наплічника нецікаво, бо не видно, що попереду. Тому причеп став розхитуватися з боку в бік і, коли ми вже видерлися на маківку, неочікувано відірвався і скотився в одну з неглибоких ям.

Підпис під хрестом засвідчує щонайменше 72-літній вік ям біля маківки

У цей самий час до хреста з іншого боку підійшла група з двох чоловіків та трьох жінок передпенсійного віку, судячи з майже повної відсутності вантажу – одноденні. Вони вигулькнули поруч якраз у той момент, коли ми з Оленкою стояли над краєм колишнього окопу, на дні якого розпласталося наше чадо. Не знаю, що вони собі подумали, але в їхніх осудливих поглядах читалося припущення, що це ми навмисне заштовхали дитя до ями і не випускаємо назовні в покарання за надумані порушення. На щастя, ми не стали гаяти часу і хутко витягли Нестора з пастки, чим  частково реабілітувалися. Здавалося, що їх збентежила не так особливість нашої появи, як сам факт цієї зустрічі, бо вони вважали, що змогли вирватися подалі в гори – аж тут надибали сім’ю з малям. Коли ми сказали, що подорожуємо тут вперше, мандрівники розрекламували сідловину на полонині у бік гори Мутної. Навіть повели показати тамтешнє джерело зі справді смачною водою.

Гори далі на південь ваблять ще більшою висотою…

Але особисто мені сподобалися чорничники, до яких ми нарешті дійшли. І на Лопаті, і на сідловині за нею відкриті схили рясніли непоказними кущиками в яких, якщо придивитися, можна було назбирати достатньо ягідок, щоб мати власний “blue-tooth”. Щоправда, Нестор цілком байдужий до цього виду ягід, тому ми паслися недовго. До того ж з самої маківки Лопати ми нарешті побачили, що весь день від нас закривали дерева з південного боку – а звідти вже на все небо розповзлася велика чорна хмара.

…але ми спускатимемося у долину на північний схід

Наші випадкові сусіди підтвердили, що в синоптиків знову все перегралося і ті вже напророкували дощі на вечір (тобто в найближчу годину!). І, звісно, в такому разі нам краще стати поближче до села, а не на полонині, бо ж потім зранку спускатися по мокрій глині – це ті ще пригоди! Потрібну нам доріжку я запримітив з боку сідловини, але ці туристи сказали, що з самої Лопати є коротший варіант.

Знову в дорогу – додолу до Кам’янки! Хрест позаду увінчує маківку гори Лопата (1211 метрів)

Розпрощавшись і подякувавши за інформаційні дарунки, ми подалися цим скороченим варіантом. Що сказати? Менший кілометраж не завжди означає економію часу. Двісті метрів, що ми обіймалися з жерепом та іншими представниками дрібнолісся на крутосхилі, вартували нам тих самих десяти хвилин, які б ми витратили, спокійно обійшовши стежкою через сідловину. Якби без дитини, то ми б може й отримали виграш, але співвідношення довжини ніг Нестора до гілок кущів на ледве видимій стежці, робило її для нього місцями практично непрохідною. Добре, що муки тривали недовго.

Початок спуску з Лопати не дуже дружній до туристів

Коли ми випхалися, нарешті, на нормальну доріжку, то зітхнули з полегшенням. Попри побоювання передобіднього зустрічного, шлях тут зберіг свою честь, незаплямовану жодним болотом і не згублену лісоповалом. Як і зранку, нитка маршруту лягала рівнесенько на гребінь хребта, але цього разу він постійно йшов на спуск без жодних загравань зі збереженням висоти. Тобто часом траплялися рівні ділянки і навіть невеличкі відкриті пагорби, з яких, якщо обернутися, можна було побачити щербинку в лінії лісу ліворуч від маківки Лопати – місце, де ми вляпалися у жереп. Але загалом висота зменшувалася дуже стрімко. Навіть не знаю, чи змогли б ми піднятися тут, якби обрали цей шлях на Лопату.

Озираючись назад, можна бачити маківку Лопати, з якої ми злізли якихось десять хвилин тому

За весь час спуску ми не побачили жодної мітки траси (якими так ряснів ранковий шлях) і жодного разу не зустріли інших людей. Натомість наввипередки з нами вітер гнав дощові хмари. Часом авангард негоди наздоганяв нас і дрібні крапельки пронизували осінній спокій навколо. Десь над горами ліворуч неодноразово прокочувався гуркіт грому. Обертатися назад взагалі було лячно – небо не лише закривали хмари, але й ставало помітно, як розмиваються їхні обриси штриховкою дощу.

Дощ розмиває контури гір

Як на те, скінчилися батарейки у Нестора. Він все частіше став питати, коли ми прийдемо. На ділянках особливо стрімкого спуску жалівся, що натирає ноги. І вже майже не відволікався на якісь цікаві речі навколо. Навіть коли я йому показав єдину ягідку глоду, що самотньо червоніла між гілок, він не висловив бажання скуштувати її. На щастя, хлопчик ще сприймав аргументи, що ставати табором прямо зараз – неможливо. Бо ж тут і до води далеко та й достатньо рівних ділянок для намету теж не траплялося.

Темна хмара тисне згори, але схили стають все більш пологими – отже скоро буде порятунок!

І от, нарешті, сталося! О пів на шосту вечора ми досягли останньої полонини, де доріжка роздвоюється і посеред цієї рогатки хребет, перш ніж остаточно спуститися до села, востаннє вирівнюється у майже горизонтальну полонину. Ми скинули наплічники і Нестор одразу збадьорився. Навіть ходив зі мною у пошуках кращого місця для намету. Шукаючи рівну ділянку, ми забрели до лісу, але там було занадто багато кущів і дерев. На ділянці вирубки поруч дерева майже не заважали, але вся площа була вкрита залишками гілок. Тож повернулися ми до полонини, де хоч трохи і під кутом, але землю вкривала тільки густа ковдра трави, місцями геть рожева від вересу.

Оманлива рівнина – під пеленою зелені ховається ціле воїнство цурпалок, які не дадуть спокійно поставити намет

Далі ми діяли швидко, але за планом – адже загроза дощу все ще висіла над нами. Отже, Оленка з Нестором лишилися ставити намет, до якого можна буде заховатися разом з речами, якщо раптом небесна волога піде в стрімку атаку, а я, взявши 10-літрову складну каністру, казанок і кухлика, вирушив стежкою донизу, щоб віднайти джерело або принаймні  набрати води з річки.

Доріжка така ж стрімка, як і річка, до якої вона прямує

Виявилося, що ми зупинилися саме вчасно, бо доріжка вже за якусь сотню метрів зривалася у стрімке піке і ні про яке місце для табору мова йти не могла. Подолавши кількасот метрів спуску, я вийшов на околицю села. Ліс несподівано закінчився, поступившись відкритим просторам сінокосів. На схилах з проритими терасами то тут, то там виросли вежі зібраного сіна з характерними для Карпат чотирма стовпами, за які тримається дерев’яний дашок або простіші – без дашку і з одним осердям. Схил все ще лишався опуклим, тому я не бачив, де він закінчується – лише було видно хатки в долині, що згуртувалися навколо церкви, сріблясті бані якої панували над сільським пейзажем.

Ось і Кам’янка!

Перша спроба дістатися річки зазнала фіаско. Вирішивши досягти водойми перш, ніж вона дотече до Кам’янки, я звернув зі стежки і подався лічити тераси. Після п’ятої земля просто обривалася донизу, де дзюркотіла між камінців така бажана і така недосяжна річка. Ясна річ, можна було б з’їхати крутосхилом додолу, але як потім повернутися повністю завантаженим водою? І я пішов в обхід.

Скеля на тій горі ніби натякає, що спуск до річки з цього боку не менш стрімкий

Знову потрапив на ту стежку, яка спокійно собі прямувала до села, поки я намагався знайти коротший спуск через тераси. Доріжка завела мене до самої  Кам’янки, а потім довела і до річки, в якій якась жіночка щось прала. Ну, мабуть ідея з водозабором безпосередньо з водойми вмерла разом з тим брудом, який відмивала селянка.

Жіночка помітила мене з моїми порожніми ємкостями і на питання про воду показала на садибу, яку я щойно проминув. Виявляється, вона там мешкає і має криницю у себе в дворі. І я можу набрати воду в ній.

Схоже, воду доведеться набирати в самому селі

Карпатські криниці доволі дивні. У них немає довгих балок, як у журавлів, чи барабанів, на які накручується трос, як у звичайних колодязів. Виглядає це як невелика яма, обрамлена деревом і накрита дерев’яним дашком з дверцятами. Відкриваєш, а там відро з недовгою мотузкою і до води – від сили метр. Просто дивно, як це може бути, щоб на горі – і всього метр до ґрунтових вод? Хоча, тут же не чорноземи, а глина і каміння, тому, цілком природньо, що вода не просочується вертикально донизу, а стікає паралельно лінії схилу.

Невеличка криниця легко вирішила наші проблеми з водою

Я наповнив усі свої посудини цінним ресурсом і ще навіть перехилив півкухлика життєдайної прохолоди, а потім стежкою без пригод повернувся до своїх. Там на мене вже чекав поставлений намет. Поруч сіріла купа назбираного хмизу – на щастя, в Карпатах з цим добром проблем немає.

Нестор зустрічає мене з уже розставленого намету

Тепер Оленка займалася облаштуванням нашого побуту (заносила речі, розстеляла килимки і спальники), а я взявся за організацію кухні. Знайшов дві міцні гілки, з яких отримав хороші рогатки для вогнища, вибрав місце для майбутньої плити і… після кількох безплідних потуг відкинув рогатки подалі. Землю вкривав занадто щільний шар трави. Але  навіть не це суцільне плетиво стало на заваді – ґрунт, нашпигований зцементованим глиною камінням, став залізобетонним аргументом проти того, щоб його чимось протикали.

Що ж, подолаємо каміння його ж зброєю – камінням! Знайшовши чотири сірих шматки породи, розмірами трохи менших за футбольний м’яч, я поставив їх близько одне до одного, насипав між ними поламаних гілочок, а зверху, коли паливо зайнялося, примостив казанок із водою. З камінням вийшло навіть краще, ніж первісний варіант із рогатками. По-перше, так було більше захисту від вітру. А по-друге, каміння, нагріваючись, віддавало казанку додаткове тепло.

Готуючись на відкритому повітрі, вечеря насичується карпатськими пахощами

Поки я крутився навколо вогнища, Оленка закінчила з облаштуванням намету і заходилася впорядковувати місце для вечері неподалік вогнища. Тож, коли я зготував макарони, на імпровізованому столі вже чекали три порожні тарілочки. Поруч наганяли апетит нарізані овочі, сир, ковбаса, хліб і соуси. Розсипавши гарячу страву, я хутко протер казанок, наповнив його водою на чай, поставив на вогонь і приєднався до товариства, яке вже заходилося отримувати насолоду від вечері.

В очікуванні на найапетитнішу мить походу – вечерю!

А їлося і справді з великим апетитом! І справа не стільки у смакових якостях (удома така їжа не викликає ажіотажу), скільки у сукупності факторів. Це і усвідомлення того, що ми сьогодні подолали понад 11 кілометрів гірських доріг (значно перевищує те, що я планував на два дні), насолода від ягідних і панорамних вражень, відчуття щастя, що розминулися з дощем і можемо вечеряти під відкритим небом з вражаючими видами на гори та скелі (в околицях Кам’янки кам’яні стіни – не рідкість).

Словом, ми подужали макарони з їхніми соратниками швидше, ніж закипіла вода на чай, і Оленка запропонувала перерву заповнити пошуками скарбів. Після наших піратських пригод на Київському морі Нестор переконаний, що іграшки краще не купувати у магазині, а знаходити у лісі. І цього разу вдача нас не підвела! Понишпоривши трохи між місцевих деревець з ліхтариком (вже заходили сутінки) хлопчик знайшов барвисту коробку з новенькою грою «Фіксики»!

Дитячій радості не було меж! Тепер буде чим зайнятися ввечері. Але свої корективи внесла погода. Як стемніло, певно, хмари помітили наш вогник і навели по ньому свій дощовий загін. Перші краплі зашурхотіли травою, коли вода в казанку стала братися бульбашками. Що лишалося робити? Щойно заварений чай і решту речей ми затягли до намету, де й провели залишок вечора. За чаєм зі смаколиками і дитячою грою на перегони (перемагав той гравець, чий фіксик першим досягав фінішу) добіг кінця перший день мандрівки.

продовження