Хрещення Капратами: околиці Кам’янки

(Продовження. Про наші вечірні пригоди, будь-ласка, читайте тут)

Зранку я зрозумів для чого потрібні полонини – на них ночують хмари! Прокинувшись раніше за інших, я виліз з намету і одразу потрапив у вогку білу субстанцію. Її м’яке розлоге тіло ніжно обіймало смереки неподалік, а деревця, які знаходилися далі, здавалися невиразними темними примарами у хмарчиному сні. Панувала така тиша, що, здавалося, весь реальний світ скоротився до цих кількох дерев, кущиків і трави навколо намету – все інше розчинилося у білій імлі і вже не існувало.

Верес і вереснева імла

Під ранок хмаринці снилися діамантові сни. Принаймні, на кожній голочці смерек виблискували невеличкі прозорі подарунки. Такі ж самі коштовності з перевернутою мініатюрою світу полишалися на траві, і навіть щось перепало звичайним гілочкам хмизу, які сіріли клаптями лишаю за кущами. Зачаровані небесними сновидіннями, цурпалки зовсім не виявляли бажання горіти, коли я запросив їх до майбутнього вогнища.

Діаманти від хмаринки

Врятував ситуацію загін сухого хмизу, який ми ще звечора евакуювали з нами в широкий тамбур намету. Хлопці гарно відіспалися і тепер охоче займалися з одного сірника. Щоправда, було їх небагато, тож доводилося працьовиту команду поповнювати прихильниками снів хмаринки. Перевиховування відбувалося важко: вологі палички, огризаючись, шипіли і відпускали в небо цілі стрічки білого пару своїх мрій.

Кухня. Вид зверху

Поки я чаклував над хмизом, з намету на світ білий вилізли мої напарники. Під надійним захистом від всюдисущої вологи, вони щойно зіграли з ініціативи Нестора одну гру «Фіксиків» (яку ми вчора «знайшли» за смерекою неподалік), а тепер заходилися допомагати у боротьбі за сніданок – розстелили імпровізований стіл і лаву, дістали і розклали потрібну їжу. Мені лишалося тільки пильнувати, щоб вистачило вогню для приготування каші та чаю.

Поки вогнище надсилає свій привіт хмаринці, є час зіграти в «УНО»

Вистачило! Вода на чай закипіла, коли останній сухий патичок віддав своє життя за нашу справу. Інші мокрі товариші, які не встигли повністю очиститися від підступної вологи, так і не спромоглися на реінкарнацію, жадібно забравши рештки жару на обігрів своєї зайвої води.

Рідкісний випадок, коли на сонце можна дивитися без болю

А тим часом примчався вітер, що збирав розпорошену по горах отару хмар. Ми на землі його майже не відчували, а тільки бачили, як він розчісує спину нашій хмарині, від чого вона починає задоволено вигинатися, перемішуючи свої пухнасті відростки так, що місцями стало вимальовуватися синє небо з невиразним білим кружальцем. А коли сонька остаточно прокинулася і почала радісно стрибати полонинкою, часом стали відкриватися види на сусідні гори, де відбувалися подібні ігри з іншими «вівцями». Тільки о десятій ранку останні з хмарного збіговиська подалися за своїм чабаном на небесне пасовисько.

Наша хмарка вже полинула на небо, а за нею подалися її подруги з сусідніх гір

Після хмар стало сонячно і росяно. Фронт боротьби тепла з вологою проходив і по нашому намету, який, мов новорічна ялинка, ряснів від дрібних вогників – подарованих хмарою росинок. Краса зачаровувала, але її згриз черв прагматизму – не нести ж на собою кілька кілограмів розпорошеної, а тому непотрібної води? І всі гірлянди через губку в моїй руці вилилися дрібним дощиком на траву неподалік.

Так доречно визирнуло сонце – тепер залишки роси на наметі висохнуть швидше

Словом, поки ми зібралися у мокрих реаліях і вирушили в дорогу, годинник став панікувати з того, що вже пів на дванадцяту. Час стояв, м’яко кажучи, не ранній, а село знаходилося менш, ніж в кілометрі від нас, тому доріжкою туди і назад стали сновигати якісь постаті. Можливо грибники або збирачі ягід, чи навіть мисливці – у вересневій тиші кілька разів прокочувався відлуння грому від поодиноких пострілів десь зовсім неподалік.

Останній погляд з нашого Карпатського помешкання

Люди проходили тихо і непомітно (від стежки нас затуляла компанія невисоких смерек), а от один молодий песик зацікавився нашими зборами і стрибав між незібраних речей ще довго після того, як надійшов і пішов далі його господар. Навіть чоловіче: «Сірко, до мене!» не спонукало білу батарейку на чотирьох лапах лишити нас у спокої. А ми його й не проганяли, бо він спершу тримав дистанцію. Потім його зацікавив Нестор, але хлопчика загравання незнайомого пса більше бентежили, ніж тішили, тому він ховався від нього за нами.

Знайомтеся: Сірко!

Собака то бігав біля нас, то робив кілька кіл навколо сусідніх кущів, а часом зникав на довший час, і ми думали – назовсім, проте потім повертався. Коли бумеранг прилетів востаннє, Оленка з Нестором вже пішли, а я ще збирав останні речі. Як на те, новоспечений друг осмілів настільки, що мало не навалювався на мене (а це кілограмів з двадцять м’язів і шерсті), а як побачив, що я натяг наплічника і збираюся вирушати, став хапати пащею за кросівки – мовляв, не йди, з тобою так весело гратися!

А хто там такий біжить?

На жаль, я не знаю собачої мови, а то б можливо пояснив словами, що шляхи у нас різні. Тому я лише підібрав якусь палицю і це трохи збило охоту Сірку хапати мене за ноги. Але зовсім не позбавило його наміру бігти з нами! Щойно я наздогнав своїх, як примчалося і це біле диво! Що робити? Ми просто йшли собі далі, а він як Місяць над Землею кружляв навколо нас – на щастя, простору було вдосталь, бо ми саме вийшли на сінокоси.

Сірко щиро радіє нашому товариству

Стежка, розвідана мною вчора, вивела нас до сільської вулиці, що прямувала вздовж річки, а вже нею ми за якихось десять хвилин дійшли до центру Кам’янки. Щоб не змушувати мандрівників блукати манівцями, усі важливі і цікаві атрибути селища було зібрано тут: сільську раду, магазин, дерев’яну церкву святого архістратига Михаїла (1847 року) з дзвіницею, пам’ятний хрест борцям за волю України (з поіменним переліком односельчан, причетних до ОУН та УПА), автобусну зупинку і дитячий майданчик. Поруч з гіркою та гойдалкою знайшли тимчасовий притулок кілька упаковок цегли та тротуарної плитки – село наводило красу і вже, наприклад, з церкви до магазину можна дійти акуратною біло-рожевою доріжкою без жодного ризику забруднити своє взуття. Тротуар виглядав ошатно і красиво, але дещо контрастував з проїжджою частиною, гравій якої поступався асфальту лише через сім кілометрів після виїзду з села.

Нестор пішов знайомитися з місцевим дітками і їх майданчиком

Куточок цивілізації став нашим першим привалом на сьогодні, який кожен з нас використав по- своєму: я фотографував пам’ятник і церкву з різних боків, Нестор апробував принади дитячого майданчика, а Оленка докуповувала продукти на обід в магазині (хліб, сир, помідори, ковбаски і лимонад). Однією з ковбасок дружина пригостила Сірка, так би мовити, за вірну дружбу. Акт щедрості помітив якийсь місцевий песик, що не забарився вигулькнути біля обіпертих об стіну магазину наплічників. Наш білий друг одразу відчув антагоніста (якщо не брати до уваги білої «краватки», той був повністю чорний), весь наїжачився і кількома фразами собачою мовою дав зрозуміти зайді, що ці люди вже мають улюбленця. Той схопив все на льоту і зник так же несподівано, як з’явився.

Собачий конфлікт. На щастя, обійшлося навіть без лементу – чорного песика переконало гарчання та наїжачена шерсть білого

А Сірко вірно супроводжував нас впродовж всього часу, що ми йшли селом, і лише надважлива з погляду молодого собаки справа змусила його покинути наше товариство. Отже, після зупинки біля магазину ми рушили головною дорогою далі. Пес носився поруч з нами, не минаючи забігти до будь-якого відкритого двору, де його вітали гавкотом місцеві собаки. Тож, поки ми йшли селом, за нами то там, то сям вибухав собачий лемент, після якого наш білий друзяка знову вистрибував на дорогу і шукав нових розваг.

Двоярусні мости – прерогатива не лише великих міст

Найцікавіше йому вдалося віднайти вже на виході з села. Тут у неглибокій річці, що спокійно текла поблизу шляху, не знаючи біди плавала зграйка домашніх гусей. Сірко побіг сказати свій «добридень» і цій пернатій компанії. Схоже, птахи не тямили собачої мови, а може просто не розпізнали його дружнього настрою, тому з ґелґотінням посунули геть. Але один бідака від страху дезорієнтувався і подався в протилежний бік. Сприйнявши це, як опозицію до громади, а, отже, бажання погратися, Сірко радо кинувся до одинака.

 

Сірко встиг повітатися, либонь, з усіма сільськими тваринами

Коли пес  опинився біля гусака, той зник під водою, аж ми подумали, чи часом не собачих лап це справа? Та Сірко й сам бився над ребусом і став розгублено роззиратися – а де ж друзяка? За кілька секунд пропажа несподівано вигулькнула з води трохи далі за течією. Чотирилапа радість одразу ж поспішила на зустріч, але знову зустрілася з порожнечею. Ще п’ять довгих секунд собачого очікування – і любитель попірнати з’явився на світ у зовсім іншому місці. Розбризкуючи воду, Сірко стрімголов кинувся до втікача, але так само вхопив облизня. Скільки ще тривала ця гра у схованки ми не знаємо, бо вирішили, що кращої нагоди непомітно розпрощатися з несподіваним супутником не знайти, і почимчикували собі далі, поки увагою Сірка повністю володів наш рятівник гусак.

Ось на цій річці сталася пригода з гусаком

Наступним об’єктом після села на маршруті обіцяв стати водоспад на річці Кам’яній. Три кілометри до нього ми мали найширшу дорогу за весь похід – по ній навіть автобуси їздять. Нестор, схоже, пам’ятав, як про це згадував один із зустрічних туристів перед Лопатою, тому запропонував почекати на транспорт і поїхати ним. Для переконливості хлопчик всівся на фрагмент товстої труби, який лежав на узбіччі і міг слугувати за імпровізовану автобусну зупинку.

В очікуванні автобуса

Звісно, у певному сенсі Нестор мав рацію. І якби весь маршрут пролягав такими автомобільними дорогами, то сенсу пересуватися пішки, вдихаючи автомобільний дим і пил, не було б ніякого. Але, по-перше, ця ділянка була єдиною такою в нашому поході і доволі короткою. А, по-друге, інтенсивність руху тут була настільки низькою, що не лише автобуси, але й інші автомобілі проїжджають вряди-годи. За ті півтори години, які ми топтали пресований гравій, повз нас пролетіло аж дві чи три машини. А ще дорога пролягала по дну широкої відкритої долини, де жодна смерека чи кущ не заважали насолоджуватися гірськими краєвидами.

Усі гори – як на вітрині!

Та як це поясниш чотирилітній дитині? Правильно, треба звернутися до гри! Щоб відродити бажання до пішоходіння ми придумали кілька мотивацій. Однією з найбільш захоплюючих була гра у найбільший камінь. Покриття дороги складали міріади дрібних камінців, поміж яких нерідко траплялися чималі пласкі шматки. Переможцем ставав той, хто першим помітить і стане на одну з таких сірих плям. А потім хтось казав: «дивіться, там ще більший!» і біг далі. Нестор, звісно, намагався обігнати і знову перехопити пальму першості. Так ми не лише відновили рух, але й мали більшу швидкість, ніж коли просто йшли.

Не забуваємо про привали і поповнення балансу води

Як награлися вдосталь у цю забавку, зайнялися пошуком найцікавіших камінців. То ж лише на перший погляд вони всі сірі. А насправді серед них трапляється чимало дивовижних відтінків та візерунків, особливо, якщо камінець невеликий – десь з волоський горіх. Так береш його в руку, стираєш пальцями пил і зачаровано спостерігаєш, як на гранях вимальовуються білі, жовті, рожеві  чи ще якісь лінії, плями і розводи. Деякі привертали увагу не стільки малюнком, як відтінком породи – аж не вірилося, як такі насичені кольори можуть зустрічатися серед переважної сірості камінців навколо.

Прощальний погляд на долину

закінчення