Хрещення Карпатами: водоспади і хащі

(Закінчення. Як ми дійшли до цього, будь-ласка, читайте тут)

Так непомітно ми дійшли до кінця долини. Далі розважати нас заходився сам ландшафт. Гори, здавалося, намагалися зійтися так щільно, щоб не дати річці текти далі. Але вона за мільйони років прорубала між упертюхів стрімкий коридор з високими вертикальними стінами, шматки брил з яких попадали у бурхливі води, перетворивши спокійну раніше Кам’янку в чан розбурханої стихії. Річка крутилася навколо каміння, з піною і ревінням знаходила вихід зі скелястого лабіринту, утворюючи цілий каскад невеликих, але надзвичайно мальовничих водоспадів.

enigma

Що там гуркоче? Так починається каскад водоспадів на річці Кам’яній

В одному місці, де Кам’яна колись розійшлася не на жарт, перетворивши частину грізної скелі в місиво уламків, на той бік вів дерев’яний місточок. Хто наважиться перейти хиткими дощечками над полем битви каміння і води, потрапить до джерела з живою водою. Принаймні, таку назву хтось колись написав на масивній брилі, з-поза якої просто зі скелі бив струмінь кришталево чистої прохолоди.

bridge

Місток до джерела живої води – лише для тих, хто не боїться перешкод

Ще одне джерело (Янівська криниця), знаходилося осторонь шляху перед самим початком каскаду. А трохи далі був вказівник на Мертве озеро. Ми з Оленкою до нього вже підіймалися шість років тому, а в нашого крутька те медитативне плесо навряд чи викличе інтерес, тому ми проігнорували розвилку, пішовши далі дорогою до родзинки Кам’яної – її найбільшого водоспаду.

Якщо мандруватимете в цих краях – водоспад не проминете нізащо. Поблизу нього вздовж дороги простягнулося справжнє базарне містечко, де можна придбати все, що місцеві торговці вважають вартим уваги туриста – від шашликів чи магнітиків до хутра чи домашнього вина. Попри те, що в недільній полудень життя на ринку вирувало, сам водоспад через посушливий серпень виглядав як бюджет після виборів. Але це не заважало прибульцям не без задоволення лазити навколо схудлих білих струменів і позувати на камінні для безсмертя (тобто на камеру).

waterfall

Ось він – найбільший водоспад на річці (щоправда, не в найліпшій формі)

Ми дивом знайшли вільний від комерції та відвідувачів невеличкий клаптик рівної ділянки, захищений від поглядів перехожих півтораметровою брилою, і заходилися обідати – була саме друга година дня. Місце трапези виявилося, хоч і менш просторим, ніж учора, але, безперечно, набагато цікавішим. За якийсь метр від нас зяяла прірва з рікою, підпертою з того боку стрімкою скелею. А як подивитися трохи вбік, то між гілок було видно сам водоспад і невеличке озеро в його нижній чаші.

waterdinner

Обід туристів

Після обіду ми хвилин на двадцять розділилися. Поки Олена з Нестором ходили ближче знайомитися з водоспадом, я, прихопивши карту, пішов розпитувати дорогу на Чудилів – за схемою саме звідси мала починатися стежка, яку між стрімчаків на тому березі я все ще не помічав. Як не дивно, кілька торговців, до яких я звернувся, нічого не знали про перехід у сусідню долину, але натякнули на якогось дядечка з соколом у долинці над водоспадом, який знає тут все.

Пішовши за вказаним напрямком (тобто тією дорогою, якою ми дісталися з Кам’янки), я уважніше придивився до карти і помітив, що, справді, намальована стежка починається з долинки нижче каскаду, але ж сам водоспад знаходиться не в каскаді, а нижче долинки. Згадалася пара туристів, що перестріли нас, коли ми саме виходили з долинки. Вони теж шукали перехід на Чудилів і казали, що там далі (тобто біля великого водоспаду) його немає. Тоді я мав сумніви щодо їхніх навігаційних здібностей, але тепер виходило, що вони мали рацію.

zim

Машин у горах небагато, але часом здається, що вони, потрапивши сюди в якомусь минулому, просто не можуть знайти дороги назад

Тому, коли дорога увійшла до долинки, я на деякий час забув про дядька з соколом і подався доріжкою вздовж річки, щоб знайти перехід самостійно. І вже за якусь сотню метрів мені це вдалося! Я помітив на тому березі між трави прохід, що зникав потім у темній пащеці прибережних кущів. Щоб переконатися, що то справді дорога, а не вхід до туалету (відпочиваючих у долинці було чимало, а от синіх кабінок щось не зустрічалося), я камінцями перебіг через річку і пройшовся стежкою вглиб. Невелика спершу, вже за кілька метрів доріжка перетворилася мало не на дорогу, хоча й не відомо коли востаннє їжджену.

Щоб остаточно переконатися у правильності вибору, я повернувся назад в долинку і таки розшукав того дядечка. Вдягнений він був у камуфляж і з тим соколом на руці скидався радше на мисливця, а не фотографа туристів з екзотичним птахом. Я задав лише одне питання, чи виведе знайдений мною путівець до Чудилова, на що той видав цілу промову місцевою говіркою, про те, де там і як слід повертати. Подякувавши за пояснення, я повернувся до своїх.

climber

Нестор опановує ази альпінізму під наглядом Оленки

Оленка зраділа, що я знайшов шлях і не доведеться топати вздовж автомобільної траси, як то було шість років тому. Та й Нестор вже налазився навколо водоспаду і хотів чогось нового. Тож ми вдягли наплічники, пройшлися кількасот метрів дорогою назад, перейшли через річку Кам’яну (хлопчик самостійно подолав свій чи не перший у житті брід, тримаючи мене за руку) і потрапили на початок останньої незнайомої стежки на нашому шляху. До потяга лишалося п’ять з лишком годин часу і близько шести кілометрів переважно невідомого шляху.

Колишня дорога (було видно, що під неї колись рівняли ґрунт) спершу йшла трохи вгору, потім взяла невеликий таймаут, огинаючи один з відрогів гори. Якщо не брати до уваги кількох сполоханих грибників (чи що ще можна збирати у лісі?), нікого ми на ній не зустріли. Хоча, поки шлях не звернув у бік притоки Кам’яної, праворуч знизу долинав гамір невидимих нам за деревами відпочиваючих у долинці, а згодом і людей на самому водоспаді, який ми практично обійшли по колу і знаходилися мало не на скелі, що нависала над ним. Так незвично було чути майже поруч ритми музики, гул машин і гамір дітей, а бачити навколо тільки густі зарості і напівзабуту дорогу.

rock

Може здатися неймовірним, але між скель на тому березі і справді ховається доріжка, якою легко пройде навіть 4-річна дитина

Перетнувши притоку, шлях подряпався угору з новою силою. Згадався підйом на Чудилів. Тільки тут було менш натоптано, та й міток ми ще не бачили жодних. Незабаром дорога вилізла на смугу без лісу, де, маючи вдосталь сонця, прямо на колишній ділянці траси буйно поріс молодняк. Деревця так щільно заступили (не)проїжджу частину, що легше було обійти її травою праворуч (що ми зробили і, судячи з прим’ятої та місцями вичовганої трави, люди до нас теж).

break

Перша зупинка на підйомі на мальовничій галявині

На цій галявині ми зупинилися перевести дух. Я трохи розвідав шлях далі – дорога знову заходила до лісу і поверталася до тями. Натомість якісь зміни почали відбуватися з погодою. Де й поділося сонечко, а гори, верхівки яких було видно понад піками смерек, почали загортатися у легку імлу. Як би не задощило!

На лісовій дорозі про зміни погоди знову забулося, натомість швидкість руху безжально паплюжив набір висоти. Щоб відволікти Нестора від сумних думок, ми розраджували його розповідями про навколишній світ з ілюстраціями. Наприклад, прямо на дорозі зустрічалися гриби – звісно, неїстівні. Але серед них були і доволі цікаві – порхавки. Знаходячи черговий клубочок, ми давали хлопчику право першості наступити, випустивши хмарку коричнюватих спор. А ще бачили м’ясоїдну рослину, що без страху перед колесами виткнулася прямо посеред дороги. А про дерева у п’ять обхватів, що стали все частіше траплятися обабіч, то й говорити зайве.

trees

Дерева-гіганти – типові представники пейзажу напівзабутої дороги

Словом, роззираючись на принади дикої природи, ми непомітно досягли кінця підйому! Як і раніше, все навколо вкривала щільна пелена лісу, але тепер ми опинилися на розлогій сідловині, з якої було головне спуститися у правильний бік, бо карта розповідала про ціле перехрестя доріг, з яких, якщо вибрати хибну,  можна неочікувано повернутися на дорогу до Кам’янки. Тож, лишивши своїх відпочивати біля наплічників, я схопив карту, компас  і подався однією з доріжок, щоб розвідати наше майбутнє.

Було воно не таке чітке, як на схемі, але напрям, схоже, збігався. Доріжка, кутаючись у щільний трав’яний покрив, прим’ятий місцями стовбурами повалених смерек, ще трохи пройшла на одному рівні, а потім наважилася перетнути гребінь хребта і неохоче почала спуск у потрібному напрямку, злившись ще з однією дорогою, від чого стала виглядати більш пристойно. І, нарешті, почалися мітки! Одну я побачив на цій розвилці, а перша жовтіла на одному зі стовбурів на місці, де я лишив своїх.

Мов на крилах, я повертався назад. Біда тільки, що крил насправді не було, зате в траві ховалося чимало колишніх стовбурів, об сучок одного з яких я й перечепився.  На щастя, посадка пройшла м’яко, але після того я вже вирішив не бігти, хоч і хотілося прийти швидше. Справа не лише в тому, що я згорав від бажання поділитися радісною новиною (мої супутники все ще перебували у незнанні того, куди ж це ми видряпалися і чи туди, куди треба), але й насторожувала хмара, яка вилізла з того боку долини, одразу зробивши і без того страшно громіздкі постаті мовчазних дерев якимись химерними і моторошними, з розмитими від імли контурами і затемненими від товстого шару небесної пари силуетами – аж здавалося, що вже надходять сутінки.

treefall

Найскладнішу ділянку маршруту (заросла дорога з поваленими деревами) Нестор сприймає як нову цікаву гру

Виявилося, що найбільш заросла ділянка шляху припала саме на цю сідловину. Після злиття з невідомою доріжкою (біля другої мітки) стежка виглядала більш «поголеною» від небажаної рослинності ногами наших попередників. Може серед них була і та пара, яка питала нас шлях на Чудилів, але ні їх, ні переконливих слідів того, що вони пройшли саме тут, ми так і не зустріли.

easyway

Мабуть, найлегша частина маршруту

Йшлося легко і мало не з піснею, адже, як то жартома кажуть, ми мали ідеальний підйом – майже по рівному і трохи донизу. Кут нахилу часто зменшувався настільки, що, здавалося, якби прямувати у зворотньому напрямку, то й справді можна вилізти на гору, не відчуваючи набору висоти.

anthill

А вам доводилося бачити мурашники завбільшки з людину?

Місцями траплялися галявини, де за необхідності було зручно розбити табір. Єдине, що могло засмутити (окрім відсутності краєвидів, адже схил дуже пологий), так це брак джерел. Але як запастися терпінням, то цього добра стане більше, ніж треба. Спершу ми перетнули один майже пересохлий струмок, а дещо згодом інший, трохи більш жвавий. Відповідь на питання, куди поділася вся вода, чекала нас у нижній частині спуску. В очікуванні  вона встигла розквасити доріжку до шоколадної помадки, по якій ми намагалися ступати дуже і дуже обережно. В особливо екстремальних ділянках я переносив Нестора на руках, бо довжини його ніг не вистачало, щоб ступати з одного твердого місця на інше.

chudylivflow

Ось за цим поворотом Чудилів потік вибігає назустріч Опору

Так, захоплені грою «вийти чистим з багна» ми й не помітили, як підійшли впритул до Чудилового потоку, до якого стежка плавно наближала нас останні сотні метрів. Я з полегшенням подумав, як добре, що ми вчора обрали шлях через Лопату і Кам’янку, відмовившись від первісного маршруту здовж цього потоку, бо тоді б довелося місити глину мало не весь час. Адже про кількість баюр та глибину багнюки на дорозі не попередить жодна карта.

friendship

Нестор завів дружбу з нафтопроводом «Дружба»

Стежка підвела нас до Чудилового потоку майже біля місця його впадіння в річку Опір. Про це ми здогадалися з двох труб нафтопроводу «Дружба» (прокладеного вздовж Опору), які виднілися між дерев трохи далі. Тобто  зазвичай нафту перекачують під землею, але в подібних до цього місцях труби виходять на поверхню і перетинають струмок наче місток (але занадто незручний, щоб по ньому пройти пішки). Коли ж ми перейшли Чудилів по камінцях і піднялися на протилежний берег, то вже за кілька хвилин побачили і Опір, і саме Сколе, будиночки якого щільно заполонили долину за річкою.

park

Фото наче з міського парку

Метрів триста ми йшли наче в парку – широка рівна алейка, ніби килимом вкрита торішньою хвоєю, стрункі смереки обабіч, сумирне шурхотіння Опору праворуч внизу і уривчасті звуки міста з-поза нього. Але потім паркова алея стала за сумісництвом дорогою лісовозів і безнадійно забруднила свою репутацію. Вантажівки настільки розквасили ґрунт, що місцями легше було продиратися крізь придорожні зарості, аніж йти шляхом. Місиво глини з водою за кілька кілометрів до фінішу поставили на нашому одязі достатню кількість відміток про мандрівки Карпатами. А то ж виходило, що два дні ходили – і ані плямки. Хто ж повірить?

clay

Хто ще не вимастився в глину? Ексклюзивна можливість від дороги лісовозів

Коли багнюка своє завдання виконала (Оленці навіть «пощастило» впустити в цю кашу свій телефон, який вона діставала, щоб сфотографувати в’язке свавілля), дорога залюбки підвела нас до річки, де ми змогли умитися і передягтися в чисте – міст до асфальтованого майбутнього знаходився в якійсь сотні метрів попереду.

skoleagain

І знову Сколе!

Тож о сьомій годині вечора ми замкнули кільце маршруту, вийшовши на міст через Опір, яким учора зранку вирушали на пошуки пригод. Їх ми знайшли навіть більше, ніж збиралися, але головне, що з останньої виплуталися до настання сутінок. Тепер лишалося півтори години до потяга і наші організми підказували нам, що ми маємо вдосталь часу, аби повечеряти. Усі наші похідні амбіції лишилися по той бік Опору, тому ми не стали збирати хмиз у скверику героїв і розводити багаття на майданчику перед будинком культури «Бескид», а просто зайшли до одного з ресторанчиків і замовили їжу, як звичайні відвідувачі.

carp2016-marsh

23 кілометри горами легко вміщуються на кільканадцяти квадратних сантиметрах карти (детальні GPS-треки та ще більше фото тут)

Останні кроки Сколівщиною ми зробили до залізничної платформи, звідки потяг забрав нас назад до Києва. Поверталися додому з почуттям виконаного обов’язку і особливої гордості за Нестора, який перевершив наші сподівання, мужньо знісши всі випробування, які випали на перші в його житті 23 кілометри Карпатських шляхів з підкоренням гори Лопати (1211 метри) і сумарно по тисячі метрів підйомів та спусків. Що й казати, наш чотирилітній хлопчик заткнув нас з Оленкою за пояса, бо ми познайомилися з горами у значно пізнішому віці. Коли мені було десять, моєю першою вершиною стала гора Парашка (1268 метрів), до речі, теж в околицях Сколе, але в протилежному боці. А Оленка розпочала свій життєпис гірського туриста з однієї з найвищих гір Криму Еклізі-Буруна (1527 метрів) у свої двадцять п’ять.

Advertisements

2 thoughts on “Хрещення Карпатами: водоспади і хащі

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s