Київський меридіан: назустріч сонцю

11:25, 11.04.09

Аспірантський гуртожиток НАНУ, вул. Заболотного 148, Київ

– Ну ви даєте! – сусід Микола окидає мене таким поглядом, наче я надумався йти на пляж у шубі. Точніше, навпаки. Адже, поки інші не поспішають скидати одяг у цю прохолодну весну, де сонячне тепло ще програє двобій пронизливому вітру, я зібрався вирушати у похід лише у шортах і футболці. – Та ви ж дрижака вхопите!

– Наплічник зігріє! – впевнено поплескав я свою мандрівну «валізу». Десять з лишком кілограмів туристичного щастя – це той ще засіб обігріву! Здавалося б, не надовго йдемо, але, все таки, ми не настільки маніяки, як то собі вважає Микола, і ночувати просто неба не збираємося. Отже в мінімальний набір речей просочився намет і два спальні мішки з килимками. А ще ж сяка-така їжа, казанок, трохи одягу для вечірніх посиденьок при ватрі і деякі туристичні дрібниці – от і виходить «рюкзачок», вищий за мою голову. Що не кажіть, а такий вантажний модуль не лише зігріє, а ще й від вітру в спину захистить.

– Привіт, Миколо! – зазирнула до кімнати Оленка. – Ти вже готовий? – посміхнулася вона до мене.

– На сто відсотків! – натягаю я на себе наплічник.

– О, ну хоч одна нормальна людина! – радіє Микола з того, що Оленка, як і він, вбрана у джинси і куртку.

– Ти теж з нами? – дивується Оленка.

– Авжеж! – хитає головою сусід. – Я подумав: на біса та дисертація? Най краще піду прогуляюся.

– Що, серйозно? – не вірить вона.

– А чом би й ні? – підтримую я Миколу. – Утрьох же веселіше.

– Е..м… Певно, так, – не знаходить, що заперечити Оленка, шокована раптовою зміною планів.

– Не хвилюйся, він з нами тільки до джерела, – я нарешті скидаю маску серйозності, яку тримав під час цього діалогу.

– От, приколісти! – засміялася Олена.

– Розіграли, розіграли! – щиро радіє Микола, підбираючи пару спорожнілих шестилітрових баняків.

Ми втрьох простуємо порожнім коридором. Ранок вихідного дня – це завжди час затишшя в аспірантському гуртожитку, коли навіть на кухні – вічному місці зустрічі та обміну новин, – панує тиша. Спускаємося сходами з нашого четвертого поверху і через хол виходимо у двір. Тут постійно тепло і затишно, бо п-подібна забудова захищає від вітрів та шуму доріг, а вихід саме на південну сторону дарує сонячний настрій за будь-якої погоди.

Люблю наш гуртожиток ще й за унікальне розташування. З одного боку, ми маємо під рукою магазини, пошту і тролейбусно-автобусну зупинку, з якої маршрутками без пересадок можна проїхати мало не половину Києва: 56-к – по окружній до метро «Академмістечко», 548 – у центр до Володимирського собору, 156 – до Бесарабського ринку, 172 – до Ленінградської площі на лівому березі. А ще ж є економ-варіант до кінцевої станції метро «Либідьська» – 11-й тролейбус всього за півтори гривні (півроку тому було взагалі 50 копійок).

З іншого боку, ми знаходимося усередині суцвіття величезних міських парків і лісів, до яких дійти пішки – справа 10-15 хвилин. Загинайте пальці: ліс Теремки, зелений масив НВЦ, Голосіївський ліс, група гайочків у музеї Пирогово, Хотівський ліс, парковий комплекс «Феофанія». Останній, можна сказати, взагалі знаходиться у нашому дворі. Треба лишень вийти за хвіртку, пройтися стежечкою крізь закинутий яблучний садок, який щороку спонсорує бідним аспірантам осінню вітамінізацію, проминути кілька підпільних городиків – і ви вже біля північно-західного входу до лісу з кремезними дубами і розкішними грабами.

У цій частині парку цивілізація ще не встигла познущалася з природи, тому, окрім асфальтівки, яка прямує на схід до християнської обителі, та металевої огорожі, що відмежовує парк від навколишніх полів (місцями пристосованих тутешніми мешканцями під додаткові городи), ви не знайдете ні брукованих доріжок, ні кам’яних сходів, ні ліхтарних стовпів, ні кованих лавок, які вирішили сконцентруватися виключно у центральній частині недобудованого комплексу. Місцевий антропогенний чинник обмежився лише незначним використанням дерев’яних деталей: сходи, купель і підхід до самого джерела (бо земелька під ним злегка заболочена). Саме сюди сьогодні прямує мій сусід Микола і ми складаємо йому компанію.

Або навпаки.

 

11:45, 11.04.09

Верхнє джерело, парк «Феофанія», Київ

Ми спускаємося в долинку до джерела. Простуємо стежкою, протоптаною поруч зі сходами. За роки існування деякі сходинки вже встигли прогнити і зламатися, тому необачним пішоходам не слід ловити гав, коли вони милуються природою, спускаючись цими сходами, бо якась зрадлива дощечка може надати несподіваного прискорення з усіма неочікуваними наслідками.

– І куди ви підете далі? – цікавиться Микола, коли нам вдалося без пригод дійти до джерела.

– Ну, ми хочемо прямувати постійно на південь, а там вже побачимо, до чого дійдемо, – кажу я.

– Там є пряма дорога на південь? – дивується сусід.

– Та ні, – заперечує Олена. – Але ми такі туристи, що не ходимо простими стежками. А як і потрапляємо на якусь «розкручену» атракцію, то входимо через вихід і виходимо через вхід.

– Ага, – киває головою Микола. – Ви навіть у «Феофанію» зайшли через чорний хід, а не крізь ворота, як то роблять порядні відвідувачі. Кажуть, коли закінчать ремонт, то всі дірки позакривають і будуть брати плату за вхід.

– Тому ми ловимо момент, і мандруємо зараз. Вже можеш порахувати, скільки ми зекономили, – усміхаюся я.

– Ну, якщо ви такі економні, то вам не слід марнувати часу, – сусід показує поглядом на чергу біля джерела. – Ви певно йдіть, бо довго чекатимете, поки я наберу водичку.

– Гаразд! Тоді до зустрічі, – потискаю я йому руку.

– Оленко, ти там придивися за ним, бо щось він дуже гарячий, – Микола ще раз здригається від мого літнього вбрання.

– Та я його знаю, – посміхається напарниця. – Ми вже раз ходили в похід, то я звикла до його уніформи.

Оленка нагадала наш перший та поки єдиний спільний багатоденний похід, і спогади зграйкою птахів закружляли над моєю головою.

Було це рік тому, навесні 2008 року. Я з Андрієм набирав групу для вже традиційної травневої поїздки у Кримські гори. З року в рік наша команда зростала. І, хоча вже викристалізувався кістяк туристичної групи, щоразу приєднувався хтось новий. Цього разу я запросив мого другого сусіда – Сашка, а він, у свою чергу, запропонував свою знайому мешканку нашого гуртожитку – Оленку. Так ми й познайомилися.

Між іншим, той похід виявився найбільш «дівчачим». Якщо починали ходити в гори ми суто чоловічим колективом, то 2008 року гендерна рівність майже досягла свого – 5 дівчат і 7 хлопців. Звісно, ми не брали аби кого. Усі претендентки приблизно уявляли або й знали побутові реалії походу і мали достатню фізичну підготовку, щоб не зів’янути на першому ж підйомі. З іншого боку, ми не збиралися влаштовувати для них тестування на витривалість, тому намагалися до певної міри полегшити життя. Так, усе колективне спорядження і харчування мандрувало за чоловічими плечима. Установка наметів, розпалювання і підтримка вогнища теж входили у коло наших обов’язків (хоча, Оленка вже тоді проявляла ініціативу в розкладанні наметів, адже один з них був її власним).

В усьому ж іншому всі мали рівні умови – за шість днів кожен подолав нитку маршруту, на якій намистинами сяяли такі природні окраси Криму, як хребет і плато Чатир-Даг, печера Мармурова, затишна Малинова балка, широкі пасовиська Тирке-яйла та Демерджі-яйла, скеля Катерина ІІ і Долина Привидів, водоспади Джурла та Гейзер, унікальні Кам’яні Гриби і побережжя вічно неспокійного Чорного моря…

 

12:15, 11.04.09

Струмок на південь від парку «Феофанія», Київ

Після виходу з парку (по периметру огорожа ще має чимало прогалин, однією з яких ми й скористалися) ми вперше потрапляємо на випалену землю. Відкриті схили пагорбів своєю чорнотою нагадують застиглі потоки лави вулкану. Проте, звісно, ніякого вулканізму в околицях Києва немає, а все, що ми бачимо – виключно наслідки дій місцевих піроманів, у яких щовесни відбувається загострення їхніх дивних пристрастей.

Ми простуємо стежкою далі і незабаром пагорби розступаються перед долиною річки Віта, в яку впадає струмочок, що витікає з «Феофанії». Повторюючи поведінку водойми, стежка вливається у дорогу, яка пролягає вздовж Віти.

– Що далі? – цікавиться Оленка, бо й справді, напрямок нової річки, що несе свої води на схід до Дніпра, кардинально не пасує до нашого маршруту.

– Перейдемо в брід і підемо далі на південь, – кажу я.

– Ти впевнений? – напарниця недовірливо роздивляється прибережні чагарі, що створили дві лінії оброни Віти не згірше від мотків колючого дроту.

– Ну, не прямо тут, – пояснюю я. – Треба трохи пройти лівіше і там у лісочку можна буде спокійно перейти на той бік.

– І звідки ти все знаєш? Невже це все є на карті? – щиро дивується Олена, зазираючи у клаптик паперу в моїх руках.

– Ні, карта мовчить. Але я знаю, бо був тут.

За кілька хвилин ми доходимо до повороту. Дорога відвертається від річки і прямує в поля, але вона нам тепер не потрібна.

– Ось на цій галявині п’ять років тому ми мали привал, – показую я на узбіччя. – Ми тоді теж мандрували на південь і шукали тут переправи.

– А, ну тоді зрозуміло! У тебе тут регулярний маршрут.

– Не зовсім. Збігається лише напрямок, а маршрути повністю різні. Тільки й того, що дотикаються у цій точці. Ну, ще, можливо, місце табору буде спільне. Там гори, каньйон…

– Нічого собі! Хотілося б побачити! – загорілася Олена. – І часто ти туди мандруєш?

– Та ні! – заперечив я. – Тоді, на початку липня 2004 року, це взагалі був перший раз, що я керував групою. Ми того разу ще навіть не мали всього необхідного спорядження: намет брали на прокат у Волкова і в нього ж взяли наплічник для Олега – брата Андрія. Простували прямо від гуртожитку кібернетиків, що біля Голосіївського парку, але коли зайшли у «Феофанію», то змушені були трохи повернути назад, бо тут саме тривали активні будівельні роботи. То ми обійшли ще не огороджений парк зі сходу і спустилися до Віти якраз у цьому місці.

– А що ж було далі?

– Потім ми перейшли ось цей ліс, що за річкою, і вздовж узлісь попрямували на схід до хутора Вільного. Після обіду ми пірнули у лісовий масив за залізницею, але комарині полчища вигнали нас звідти, то ми до вечора трюхикали попід пагорбами аж до Нових Безрадичів, де на ніч видряпалися на той каньйон. Але дорога там доволі одноманітна, тому ми підемо іншим шляхом.

Перетнувши галявину, ми виходимо до самої річки і легко перестрибуємо на протилежний берег. Віта в цьому місці має не більше метру завширшки, тому навіть не доводиться мочити ноги. Далі йдемо лісовою дорогою. Схоже, вона в цьому місці лише починається, бо виглядає не дуже наїждженою. Можливо нею користуються лише лісники, які розчищають ліс і вивозять старі дерева. Он і зараз обабіч видно місцями складені колоди.

 

12:50, 11.04.09

Ліс на південь від річки Віта східніше села Хотів

Дорога часом розгалужується і ми обираємо ті стежки, які ведуть на південь. Карта з такою дрібною мережею доріжок не знайома, тому доводиться покладатися виключно на компас. Або на Оленку, яка безпомильно визначає вірний напрямок, ніби в неї самої є внутрішній орган, що відчуває магнітне поле Землі.

Через деякий час після відходу від Віти нагадують про себе пагорби. Почалися вони ще в лісі, але не скінчилися й на узліссі. Проте не набір висоти призупинив наш рух.

– Дивися! – Олена раптом показує на дерево неподалік, біля якого стоїть 6-літрова пляшка з водою – точнісінько така, з якою Микола ходив до джерела.

– Схоже, якісь туристи загубили, – припускаю я, бо що ще може робити ця самотня посудина посеред лісу?

– Комусь треба попрацювати над спостережливістю, – робить ремарку напарниця. – Подивися, що то за дерево!

– Дерево, як дерево, – невпевнено відповідаю я. – Здається, навіть, береза.

– Отож бо й воно! – радіє моїм успішним дослідницьким потугам Олена. – А з беріз навесні беруть сік.

І перш, ніж я встиг обміркувати усі причинно-наслідкові зв’язки, вона дістала кухлика і схилилася над засобом кустарного збирання соку. Тільки тепер я додивився, що в одному місці кора дерева зчесана і звідти стримить металевий куточок, по жолобку якого до горла посудини стікає безбарвна рідина.

– Якщо ми віділлємо трохи з цієї больцанки, ніхто не образиться, – прокоментувала Оленка, наливаючи соку собі в кухлик.

– Больцанки? – перепитую я незнайоме слово.

– Яка смакота! – мружиться від задоволення дівчина. – Больцанками у нас називають ось такі баняки. Тато бере їх цілу партію, коли везе воду на дачу, – і, зробивши ще ковток, простягає свій сік мені.

– Дякую! – беру кухлика до рук і з недовірою позираю на рідину в ньому.

– Ти наче боїшся, – сміється Олена. – Невже ніколи не пив березового соку? Ми його дуже любимо. Мама туди ще кладе шматочок лимону і родзинок, то в літню спеку немає кращої насолоди, ніж кілька ковтків цього прохолодного трунку.

Я переборюю вагання і надпиваю трохи соку. Решту кухлика долає напарниця. Втамувавши таким неочікуваним способом підступи спраги, ми вирушаємо далі.

 

13:40, 11.04.09

Ставок на західній околиці селища Лісники

Після лісу ми виходимо на поле і, обходячи його з заходу, спускаємося до околиць села Лісники. Заходити до населеного пункту потреби немає, тому ми лише торкаємося крайніх вулиць і, перетнувши асфальтівку, опиняємося біля невеликого озерця.

З півночі до водойми впритул підступають поля, південний край притискає порослий деревами крутосхил. Схоже, на нас чекає перший етап підготовки до гірських походів. Але перш, ніж дати нову роботу ногам, ми отримуємо несподівані розваги на самотньому березі.

– Ура, гойдалка! – по-дитячому радіє Олена і окуповує одну з місцевих атракцій. Металева конструкція навіть не скрипить під нею. Схоже, зроблена так добротно, що може витримати і подвійну вагу.

– Любиш гойдатися? – скидаю я наплічника і займаю уявну чергу на генератор дитячих радощів.

– Так! – неймовірно швидко розгойдується дівчина. – У нас на дачі є подібна. Тільки там можна зробити ціле коло. Але ця теж нічого.

Я роззираюся і помічаю ще карусельку з чотирма кріселками і гойдалку на дуговій основі, стиль яких породжує підозру, що вони щонайменше наші ровесники. Тобто, такі карусельки ще й досі виготовляють, а от подібних гойдалок я не зустрічав уже років п’ятнадцять.

– Хочеш покататися в аквапарку? – Олена помічає, як я роздивляюся архаїчну гойдалку, яка чомусь стоїть не на суходолі, як інші принади, а у воді за метр від берега.

– А, ні, – повертаюся я з дитячих спогадів. – Просто у нас такі в дитячому садку були.

– У нас теж, – дівчина зістрибує з гойдалки. – Тепер твоя черга кататися.

Поки я згадую дитячу радість гойдання (здається, не сідав на гойдалку зі шкільних років), Олена не сидить без діла і досліджує решту рекреаційної зони. Попри невеликі розміри територія має кілька ділянок для різного стилю відпочинку. Північний берег жовтіє широким пляжем, а східний край обрамляє вербова алейка, у затінку якої примостилися мангал і лави зі столиками. Словом, якби ми мандрували влітку, то безлюдним цей ставок точно би не застали.

Але чекати на інших відвідувачів не випадало, тож зарядившись дитячими спогадами на підвісній гойдалці (напівзатоплену чіпати не наважилися), ми простуємо далі на південь. Точніше, це не зовсім просто, бо шлях подерся стежкою між дерев угору.

Як не дивно, після підйому ліс, не почавшись, закінчується. Рівну ділянку займає кілька садиб, лише обійшовши які, ми, на решті, потрапляємо до безроздільного володіння дерев. Як завжди, карта виявилася скупа на доріжки, показуючи лише половину, а то й менше з тих, які є насправді. Воно й не дивно, адже на узліссі є чимало коротких шляхів, якими люди заїжджають до зеленої зони з різних потреб. Проблема у тому, щоб вгадати, який з чисельних варіантів має продовження і надійного двійника на карті.

Нам пощастило тільки частково. Тобто, ми не збиваємося на манівці, а втрапляємо у просіку, що прямує рівно на південь. Проте справжня дорога, про яку повідомляла карта, схоже, пролягає десь паралельно, бо шляхом, який обрали ми, не те що їхати, але й іти важкувато через зарості обабіч, які поводять себе аж занадто вільно. Зате ми нарешті відчуваємо себе на лоні справжньої дикої природи, де навіть дерева часом виглядають набагато більш фантазійно, аніж то заведено у цивілізованих парках.

 

15:05, 11.04.09

Поля на захід від села Ходосівка

Якимось незбагненним дивом нам вдається вискочити з лісу якраз на асфальтівку між селами Кременище і Ходосівка. Ми користуємося трасою, щоб безперешкодно перетнути річку Сіверку, а потім знову повертаємо на південь, занурившись у невідому карті мережу стежок чергового лісу. Цього разу пірнути з головою в лісові нетрі не доводиться, бо знову починаються поля. Спершу відкриті ділянки розгортаються праворуч, але згодом заполонюють увесь простір, лишаючи нам лише вузький проміжок доріжки з куцими шматками лісосмуг.

Польові дороги – це окрема тема для мандрівок. То лише на перший погляд може здатися, що мандрувати ними нудно, наче читати монографію з ядерної фізики. Але як придивитися пильніше, то тут можна віднайти і таємницю, і пригоди, і драматизм минулого. Те, що ми бачимо на захід від Ходосівки, цілком скидається на поле бою. Величезні випалені території рясно вкриває густа сітка невеликих (до півметра заввишки) крутих горбиків. Певно, це кроти заявили на свої права володіння територією, а двоногі послідовники Герострата намагалися допекти їм. На щастя, земля вже встигла оговтатися від вогняного терору і суцільну чорноту масово розривають молоді зелені паростки.

Наступне поле викликає відчуття мандрівки у часі назад. Вогонь пройшовся землею зовсім нещодавно, бо тут не лише ще нічого не встигло відродитися, але, навіть, коли ступаєш, у повітря здіймається хмарка попелу. А за якісь десять хвилин ми впритул підходимо до епіцентру піротехнічного шоу: стіна червоних язиків жадібно пожирає стерню, лишаючи по собі до чорноти вилизану землю з обвугленими залишками рослин. Голіруч гасити розгул полум’я – все рівно, що намагатися викопати колодязь дитячою лопаткою, тому ми лише спостерігаємо за польовою пожежею. Добре ще, що лінія фронту проходить осторонь від нас і нам не доводиться кидатися на це пекельне військо.

Незабаром ми спускаємося до невеличкої річки, що поспішає на зустріч з Сіверкою в Ходосівці. Нарешті можна зупинитися і пообідати у затінку прибережних верб без ризику бути засмаженими польовими вогнищами чи здутими весняними вітрами. Поки я дістав продукти і сходив помити руки, Олена вже встигла простелити скатерку, організувати бутерброди і овочі.

– Ти просто спринтер кулінарії у польових умовах! – вражено сідаю я до імпровізованого столу. – Не інакше, як багаторічний досвід походів дає про себе знати.

– А от і ні, – відповідає вона. – Мій перший похід був той, що з вами у 2008 році на Чатир-Даг.

– Певно важко було долати з незвички таку довгу дистанцію? – співчутливо похитую головою я. – Це ж було мало не 60 кілометрів!

– Ну, не те щоб з не звички, – заспокоює Олена. – Якось у 2000 році ми з братом проїхали 200 кілометрів з Сум до Лубен.

– Скільки? – не вірю я. – Це майже стільки, скільки я находив за останні п’ять років! Ви мабуть днів десять мандрували?

– Угу, десь так, – і, прожувавши бутерброд, велосипедистка додала: – Зранку виїхали, а ввечері вже були в наших лубенських родичів.

– 200 кілометрів за день?!! – я по-новому дивлюся на свою супутницю, все ніяк не ймучи віри, що сиджу поруч з людиною, яка спромоглася на такий дикий марафон.

– Могли б і швидше, але в мене тоді ще був «сноу-байк», який у порівнянні з моїм теперішнім велосипедом – просто велотренажер. Та й братові було лише 14.

– Схоже, батьки готували вас до олімпійського резерву, – намагаюся я знайти пояснення неймовірній мандрівці.

– Для батьків це теж був сюрприз, адже вони не сподівалися, що ми зважимося на цю авантюру. Звісно, ми їм казали про свій задум, тато, навіть, підрихтував нам велосипеди. У ті літні дні батьки частенько мешкали на дачі, тому про наш виїзд спершу ніхто не знав. А потім тато приходить на роботу зранку, а йому дзвінок: «Не хвилюйтеся, ваші дітки успішно доїхали до Лубен». Мобілок же тоді не мали, от всі й були спокійні.

– Але 200 кілометрів за день! – ніяк не можу заспокоїтися я. – Мабуть ви все літо готувалися.

– Так, ми чимало їздили. За рік до того ми мали пробну поїздку. Збиралися їхати у гості до сім’ї сестри тата, що живе у Лубнах. Ми з братом вирушили велосипедами, батьки пізніше виїхали машиною. А на межі областей нас підібрали – тоді ми проїхали самостійно 130 кілометрів. Коли вже дісталися Лубен, батьки вирішили розіграти родичів: витягли велосипеди і послали нас першими. Такими здивованими тітку Ніну і дядька Івана ми ще ніколи не бачили! А за півгодини підкотили наші батьки – отоді вже всі посміялися з жарту!

– А 2000 року ви ж їздили повністю самостійно?

– Авжеж! Приїжджаємо, кажемо: «Ми самі». А вони нам: «Так, ми знаємо, які ви самі». Хвилювання не показують, чекають батьківський ар’єргард. Минає півгодини, година, дві – а нікого немає! І тільки тоді вони зрозуміли, що цього разу ми таки приїхали одні. О то вже вони здивувалися! Ще більше, ніж торік.

– Тут, хто хочеш, здивується, – погоджуюся я, все ще знаходячись під враженням від історії, що колись стане сімейною легендою.

І тут не стільки неймовірним здається факт подолання 200 кілометрів, як те, що це здійснила така мила і ніжна дівчина. Видимий образ часто буває оманливий і за, здавалося б, беззахисністю і тендітністю може критися неабияка сила і витривалість.

Черговий доказ цієї тези не змушує себе довго чекати. Щойно ми пообідали і перейшли річку, як перед входом до наступного лісу, помічаємо озерце. Затишне таке, невелике, в обрамленні диких трав і дерев – як на картині. Оленка підходить до води, сідає на бережку – просто викапана Альонушка з полотна Віктора Васнецова!

17:15, 11.04.09

Урочище на північ від села Малі Дмитровичі

Одне з наймальовничіших місць відкривається нам на північ від села Малі Дмитровичі. Враження посилює ще й контраст з попередніми кілометрами, які пролягали поблизу села Креничі. Це була єдина сьогодні ділянка шляху, коли ми крокували вздовж асфальтівки, яка цілковито узгоджувалася з нашим напрямком, але намагалися якомога швидше проминути це товариство. І справа не стільки в автомобілях, які тут пролітали не так вже й часто, а в тому, що ховалося за лісосмугою на схід від дороги.

Ну, «ховалося» – це мабуть не зовсім те слово, яке можна застосувати до величезного полігону, куди звозять сміття з усього Києва. Адже, навіть якби дерева і не закривали усіх тих просторів, які займає сміттєзвалище, пустотливий вітерець все-рівно донесе інформацію про те, що на цих схилах знаходиться аж ніяк не долина нарцисів.

Отож, ми без зупинок прошмигнули повз полігон №5 (до речі, не позначений на карті), розпрощалися з асфальтівкою, яка влилася у перпендикулярну сусідку, і знову опинилися на лоні дикої природи. Лишилися позаду запахи і шуми цивілізації, надійшла черга не зачеплених людською діяльністю ландшафтів.

Спершу ми крокуємо польовою дорогою, але згодом переходимо на ледь видиму стежку вздовж невеликої яруги. Провалля, спершу незначне, поступово розростається до відчутного каньйону. Його схили, повернуті до сонця, вже рясно зеленіють квітневою рослинністю, хоча дерева ще чекають тепла і не поспішають одягатися у свіже листя. Звісно світять небом усі, окрім сосон, які цілий рік стоять на сторожі зеленого кольору.

Ми простуємо вздовж східного краю яру, де кущі або деревця трапляються лише вряди-годи. Зате західна сторона повністю вкрита щільною лісовою ковдрою, що тягнеться аж ген за видноколо. Тиша і спокій краю зачаровують, а раптовий крик якогось дикого хижого птаха переносить уяву до тих давніх часів, коли такі пейзажі панували усюди. Зараз більшість рівнинних територій зайнято слідами людської діяльності, а дикій природі загалом лишилися тільки такі рельєфно неврівноважені ділянки.

– Карпати… – мимоволі озвучив я свій ланцюжок асоціацій.

– Що? – перепитала Олена.

– Нам неодмінно треба буде сходити в похід Карпатами, – формулюю думку я.

– Так, вони чарівні! – погоджується напарниця. – Часто там буваєш?

– Не так часто, як хотілося б, – відповідаю я. – Але мій перший похід, до речі, був саме в Карпатах.

– Справді? – зацікавилася колега по мандрівкам. – А куди ви ходили?

– На Сколівські Бескиди. Це такі гори неподалік містечка Сколе на Львівщині. Ми їздили групою від нашого класу разом з учнями Стрийської гімназії.

– І як пройшла ініціація юного туриста?

– Ой, ну що тут сказати? – занурююся у спогади я. – Була холодна дощова осінь, був довгий і затяжний підйом на хребет Парашка, була ночівля у дерев’яному будиночку з дірявим дахом. Словом, у свій перший похід я отримав весь букет того, що може відлякати звичайного міського хлопця, який звик до сухого степового клімату. Я навіть мало не плакав на початку.

– Та ну! – не вірить Олена.

– Це ж був 1993 рік. Я лише почав ходити у п’ятий клас.

– Цікаво було б побачити фото з того походу.

– Мені теж, але кого не питав – ні в кого нічого не лишилося, – зітхаю я. – Пам’ятаю тільки, що перше негативне враження перекрили захоплюючі спогади про мандрівку самим хребтом і легкість спуску з нього на другий день. Відтоді я не боюся ні гір, ні холоду, ні дощу.

– Я бачу, – киває дівчина на моє не по весняному літнє вбрання.

 

18:20, 11.04.09

Східна околиця села Великі Дмитровичі

Поступово яруга розростається, до неї все частіше підходять її молодші колеги і ми спускаємося на широке дно, йти по якому легше, аніж стрибати через щораз глибші провалля обабіч. Так низинкою ми доходимо до Малих Дмитровичів які впритул розляглися до Дмитровичів Великих. Друге село не дарма винесло свій статус у назву, бо, на відміну від меншого сусіда, має не одну, а одразу кілька наскрізних повздовжніх вулиць. Ми обрали ту, що без асфальту – для пішоходів різниці ніякої, а повітря краще.

Проминувши будівництво доволі масивного храму в самісінькому центрі села, ми виходимо на східну околицю Великих Дмитровичів.

– Сонце вже майже сіло, – звертає увагу Олена. – Час шукати місце для ночівлі.

– Не хвилюйся, ми практично прийшли, – заспокоюю я. – Тут неподалік є дуже мальовничий каньйон. Ми якраз до нього скоро дійдемо.

– Той, що був перед Дмитровичами, теж ніби нічого.

– Так, він виглядав містично, – погоджуюся я. – Але те, що буде далі, тобі сподобається ще більше!

– Ну, то ходімо швидше! – Оленка помічає, що я зупинився і скидаю наплічник.

– Тільки з водою можуть бути проблеми. П’ять років тому там внизу стояла криниця, але все могло змінитися. Краще я наберу воду зараз, – пояснив я, дістаючи з наплічника порожню шестилітрову посудину.

Поповнивши запас важливого ресурсу в одній з сільських криниць, я одразу відчуваю, як втома навалюється на плечі і шепоче про зупинку. До того ж, після виходу з села нас зустрічає черговий підйом. Хоч і не стрімкий, але затяжний набір висоти ще більше роз’ятрює втому. Натомість Оленка, окрилена звісткою про близьке казкове місце для табору, здається, летить мов на крилах.

Ось, нарешті, ми досягаємо лісосмуги на верхньому краю гори і зі сходу розгортаються розкішні види на колишні заплави Дніпра, світла стрічка якого ховається за сосновими лісами обабіч.

– Ти був правий! Тут справді, набагато краще! – радіє Оленка з неймовірного краєвиду.

– Зачекай, це тільки початок, – відсапуюся я. – Тут неподалік є таке саме, тільки з урвищем з обох боків.

– То чого ж ми чекаємо? Ходімо вже! – резонно зауважує напарниця і рушає стежкою далі вздовж краю зменшеної подоби гірського хребта.

Я намагаюся не відставати від неї, але їй все рівно легко. Олена, навіть, почала поповнювати запаси хмизу для майбутнього вогнища. Проте минає десять хвилин, півгодини, а пейзаж не змінюється: ліс праворуч і провалля ліворуч. Нести оберемок хмизу стає нецікаво і дівчина вже скоса позирає на мене. Але що я можу сказати? Карта дає лише приблизне уявлення про місцезнаходження. Знаю лише, що цією стежкою дійдемо до мети. А наскільки далеко – невідомо. І коли я вже почав згадувати, що перший день того походу 2004 року закінчувався під подібні докори напарників, нарешті помітив між дерев ліворуч жаданий каньйон:

– Ми на місці!

 

20:15, 11.04.09

Ліс на горі на північ від села Нові Безрадичі

Зорі висять над нами, мов міріади мікроскопічних ліхтариків. Але ми не стали чекати тисячі років, поки їхнє світло долетить до нас, і палимо невеличке вогнище неподалік намету. Десь на схід від нас прогнулася під вагою неба величезна долина Дніпра, що при світлі дня дарує багатоплановий краєвид на кілька десятків кілометрів навколо. Проте, вечірня темінь у змові з табунцем заростей неподалік ховає від нас ці магніти зору. Натомість з західного боку впритул до табору підкралося провалля лісового каньйону. Здається, варто загасити вогнище – і легко сплутаєш напрямок та зробиш фатальний крок у порожнечу. Тільки йти вже сьогодні нікуди не треба, тож ми спокійно сидимо на розстеленому при вогнищі килимку і неквапом чаюємо після вечері.

– Тільки не думай, що я тобі не йму віри, але просто важко мені уявити, що менш, ніж рік тому ти вперше пішла в похід, а тепер так хвацько ставиш намет і збираєш хмиз, – ділюся я своїм здивуванням з напарницею.

– Тут немає чому дивуватися, – відказує вона, з насолодою зробивши ковток духмяного чаю. – Адже я з самого дитинства знайома з цим. Були часи, коли наша сім’я щоліта виїжджала з наметами на Псел кілометрів за двадцять вище Сум. І стояли ми на лісовому березі річки не день і не два, а по кілька тижнів.

– Нічого собі! – від здивування я аж забуваю пити чай. – І як воно дитині така тривала відсутність зручностей?

– Знаєш, коли тебе починають брати у подібні табори з двох років, ти просто не встигаєш усвідомити якісь хиби у відсутності комфорту. Радше навпаки – ми щороку чекали літа, щоб повернутися на «острів».

– Ви жили на острові? – уява жваво вимальовує в моїй уяві клаптик суші, загублений серед безкінечних вод океану. – І що там робили?

– Та нічого особливого, – відказує дівчина і, помітивши мій замріяний погляд, додає ніби знічев’я: – Прочісували пісок у пошуках скринь з піратськими скарбами, складали послання потомкам і в закоркованій пляшці кидали його у воду, а потім щоночі палили ватру і день за днем пильнували горизонт у пошуках рятівного корабля.

– Що, справді? – від подиву я аж забуваю пити чай.

– Розіграла, розіграла! – імітує Миколу Оленка, радіючи з реваншу за ранкову пригоду.

– Та і не повірив я зовсім, – мої намагання виправдатися виглядають безнадійними. – Просто мені й справді цікаво, що можна кілька тижнів поспіль робити на одному місці? Бо ми зазвичай мандруємо і рідко коли дві ночі поспіль проводимо в одному таборі.

– То ви просто не вмієте відпочивати, – відказує Оленка. – А для нас це були найвеселіші миті літа! Ми тоді щодня могли досхочу плавати у річці, грати у різні ігри з м’ячем і без нього, лазити по деревах, засмагати чи вигадувати собі купу різних захоплень. Компанія ж у нас велика і та, що треба!

– Тобто, не тільки батьки?

– Ну, звісно, – погоджується Олена. – Тоді ще молоді були дідусь і бабуся, з нами часто бували наші родичі Грищенки і Хурсенки, та й щоразу приєднувався хтось новий з друзів або знайомих співробітників батьків. Так ми познайомилися з тими, з ким і досі підтримуємо дружні стосунки, хоча востаннє їздили на острів ще десять років тому.

– А чому ти кажеш, що на острів ви їздили? Адже до нього ж треба пливти! – помічаю я неузгодженість і, готуючись до нового блоку цікавих відомостей, зручно всідаюся, беру чергову зефірку і з насолодою роблю ковток чаю.

– Спершу так і було! – починає супутниця. – Кількома човнами ми переправлялися на острів разом з усім необхідним. А це ж не лише намети і спальні приналежності, але й продукти (ми викопували окрему яму, що правила за холодильник), різні інструменти, одяг та інші дрібниці. Проте згодом одна з проток зміліла, острів став півостровом, а потім перетворився на частину берега, яку лише за звичкою ми називали «островом». Тож останні роки ми й справді туди приїжджали, а не перепливали.

Так за розмовою непомітно вечір перепливає у ніч, а жар вогнища поступається сутінковій прохолоді, яка змушує у пошуках тепла не обмежуватися лише обіймами спогадів. І тільки зорі, погойдуючись у своїх небесних комірках, шепотять, що це не сон, а найбільш казкове завершення першого дня мандрівки.

Київ,

29 березня – 11 квітня 2017 року.

продовження

 

Усі фото з мандрівки та маршрут на мапі тут