Київський меридіан: новий день

08:05, 12.04.09

Наш табір у лісі на північ від Нових Безрадичів

– Хай йому грець! – трійка запальних слів виривається з моїх уст перш, ніж я встигаю загадати, що провалля, яке розгорнулося переді мною, щойно я висунувся з намету, це не прояв несподіваної сейсмічної активності, а данина вечірньому романтичному настрою шукачів пригод.

101 Tent

Удвох з Оленкою ми вчора утнули «невелику» прогулянку: йшли, тримаючись південного напрямку, і за розмовами незчулися, як опинилися за тридцять кілометрів від столиці – у лісі на невеличкому п’ятачку, з трьох боків оточеному проваллями. Не скажу, що ми не готувалися до цього походу вихідного дня, бо мали з собою намет і всі необхідні речі для автономної ночівлі. Та й на зустріч із самим унікальним місцем я чекав як на побачення з давнім другом: побувавши тут уперше восени 2003 року, я згодом повертався відчути цю динамічну гру рельєфу знову.

– Щось сталося, сонечко? – нотки хвилювання забриніли в голосі Оленки.

– Ще ні, – заспокоюю я. – Але коли вилазитимеш назовні, дуже не розганяйся – тут прірва під самим майже порогом.

– Ну, звісно! – погоджується напарниця. – Це ж ми так спеціально вчора поставили намет. Ти що, забув?

– Не те, щоб забув. Але тепер проснувся остаточно! – мене знову огортає відчуття контрасту, коли після замкненого простору двомісного спального намету бачиш кільканадцятиметрове провалля широкого каньйону.

102 canyon

Олена переймається контрастом значно менше. Таке враження, що ходити над прірвою вона вчилася змалечку.

– Ти зовсім не боїшся висоти? – дивуюся я, вчергове помітивши, як вона спокійно обходить намет всього за метр від провалля.

– Просто у мене адекватне відчуття висоти, – пояснює напарниця. – Я ж не ходжу по натягнутій мотузці, де кожен порух має значення. Піді мною тверда земля, голова не паморочиться – отже нічого лихого не станеться.

– Мабуть, ти права, – на словах погоджуюся я, але долю не спокушаю, тримаючись від краю подалі й обмежуючись тільки фотографуванням цих вертикальних стін на протилежному краю каньйону і верхніх частин стрімчаків на передньому плані.

103 canyon

Сніданок минає у не менш романтичній атмосфері, ніж вечеря. Через темряву ввечері ми бачили тільки відблиски вогнища на гілках дерев навколо і міріади зірочок високо вгорі. Тепер небо вибілилося у легку павутинку хмаринок, яка геть затьмарила нічні світила, зате каньйон поруч вимальовується у всій красі. Так, сидячи на килимку і смакуючи духмяний чай з вогнища, вид на піщані скелі мимоволі добудовує в уяві не менш карколомний пейзаж навколо, від чого здається, що ми загубилися десь між гір, а не заховалися у невеличкому лісочку, затисненому між полів та приміських дачних селищ.

– Цікаво, а звідси можна туди спуститися? – вказує Олена кудись за край скелі, де дна провалля не видно за сплетінням ще безлистих гілок дерев.

– Якби у нас були мотузки і відповідне спорядження,  то так, – згадую я тутешнє тренування з туристичним гуртком «Університет» восени 2003 року, на яке я радше з цікавості, ніж з метою підготовки до альпінізму, тоді потрапив зі своїми однокурсниками Павлом та Сергієм.

– Та ні, – посміхається напарниця. – Я маю на увазі, що ми можемо дійти верхом до початку каньйону і спуститися по його дну?

– А, ну так, певно, можна, – полегшено зітхаю я. – А то я вже подумав, що ти почнеш мене переконувати злазити прямо тут.

– Взагалі-то, коли ми будували дачу, я мала досвід з підйомом-спуском по вертикальних поверхнях – звісно, коли батьків не було, – згадує Олена.

– А в мене з цим не склалося, бо ми на дачі тільки городину вирощували, – зізнаюся я.

104 Olena

Ніби на додачу до своїх слів, після сніданку напарниця підтверджує свій дитячий досвід, безстрашно переходячи на п’ятачок ще не з’їденої проваллям рівнинної поверхні. Майже ідеально кругла галявинка в три метри у діаметрі зусібіч обривається стрімчаками і тільки в одному місці вузький перешийок з’єднує «острів» з «материком». Але попри кільканадцяти метрову порожнечу Олена почувається цілком щасливою і безтурботною. Добре ще, що вона не запропонувала учора ставити намет саме тут. Щоправда, це було б ще більш романтичним, бо тоді наш нічний притулок скидався би на правдиву фортецю – неприступну і затишну в своїй відірваності від світу.

 

11:20, 12.04.09

На дні каньйону на північ від Нових Безрадичів

– Дивися, це ж справжній череп! – долинає до мене вигук Оленки.

Я прискорююся, щоб і собі побачити несподівану знахідку. Щоправда, йти по дну каньйону так швидко, як напарниця, мені заважає високий наплічник, що намагається вітатися з кожним поваленим деревом, які імпровізованими містками сполучають протилежні береги провалля. Міг би здатися дивним такий масовий лісоповал, але в усьому виною сипучий ґрунт.

105 bottom

Власне, ми теж використали цю особливість, не дійшовши до самого початку яруги, а спустившись там, де вертикальні скелі перейшли в більш похилу площину. Можете уявити, що, коли по цій піщаній поверхні до каньйону цілими групками сповзають дерева, то й ми не уникли дії гравітації. Стопи, наполовину занурюючись у пухку сутність, самі починали з’їжджати додолу і тому весь спуск дарував відчуття, ніби крокуєш по ескалатору, що й сам прямує додолу.

– Це якоїсь тварини! – нарешті в моє поле зору потрапляє несподіваний для жовто-коричневої палітри каньйону білий предмет.

– Зрозуміло, що не людський, – погоджується Олена, дивлячись на продовгуваті форми знахідки. – Але нащо його повісили на дерево?

106 skull

– Може, щоб відлякувати небажаних туристів? – роблю я загрозливу міну.

– Ага, ніби тих повалених дерев мало, – киває дівчина на пройдений шлях, де горизонтальних ліній було більше, ніж вертикальних.

Натомість рельєф місцевості послуговується радше похилими, ніж пологими лініями – суцільно тобі гірський пейзаж! І ми зовсім не здогадуємося, що цей похід є свого роду підготовкою до того, що станеться з нами всього через три місяці.

У липні 2009 року ми вперше підемо у похід на двох не десь між полів у густонаселеній Київщині, а на цілий тиждень втечемо від цивілізації у нетрі справжніх гір – Карпат! Підкоримо майже всі українські двохтисячники з Говерлою вкупі, познайомимося з субальпійськими пейзажами Чороногори і безмежними розсипами каміння Ґорґан, побачимо ще не відреставровані руїни колишньої обсерваторії «Білий слон», що з позначкою 2022 метри над рівнем моря пишається званням найвище побудованої споруди в Україні, промокнемо до нитки під дощем над озером Несамовитим і потрапимо в лабіринти масштабного лісоповалу в урочищі Криве Хеде, продиратимемося крізь чіпкі обійми жерепу і, наостанок, потрапимо на побачення з Женецьким водоспадом.

107 Olena

Все це буде через три місяці. А поки-що ми крокуємо дном яруги у лісі під селом Нові Безрадичі. Погода нас тішить сонечком і теплом, за схили гір слугують піщані стіни каньйону, замість смарагдових стін смерек намагаються вчепитися у сипучий ґрунт різноманітні малі деревця, а за бурхливі потоки править невеликий струмок, що невідь звідки з’явився поблизу стежки і проводжає нас до самого виходу з цієї гірської оази посеред суцільно рівнинних просторів на південь від столиці.

 

11:55, 12.04.09

Північна околиця Нових Безрадичів

Ми крокуємо сільською вуличкою. Але це зовсім не той стиль села, що ми зустрічали вчора. Гуси не бігають попідтинню, дідусі не сидять на лавах, бабусі не чимчикують кудись у своїх справах, а страхітливо шумні машини не здіймають куряву на вічно розбитих асфальтівках. Навпаки. Асфальт тут рівненький, хоч на скейті катайся, огорожі добротні, то кам’яні, то цегляні, а за ними вгадуються маківки сучасних імітацій замково-палацового спрямування. Пішоходів не видно, зате повз нас якось проїхала патрульна машина. Здається, що ми потрапили в передмістя якогось європейського містечка.

Я вже починаю вагатися, чи правильно ми йдемо, бо п’ять років тому тут траплялися тільки поодинокі котеджі. Але помилки бути не може, бо ж дорога лише одна. Праворуч її підпирають гори, а ліворуч долина нашпигована лінійками каналів – далеко не зайдеш. Карта ж взагалі розповідає, що тут немає ніяких будинків, а забудова почнеться через кілометр, де буде розвилка. Їй можна пробачити, адже її надрукували років сім тому, а це доволі вагомий відтинок часу, як для столичних околиць.

– Сфотографуй мене тут, – рятує мене від сумних від сумнівів думок Олена.

– Так за цією стіною нічого ж не видно, – я намагаюся загнути погляд за двометрову огорожу, щоб побачити, що ж такого могло привернути увагу напарниці.

– Та ні, ось біля цих воріт, – Олена повертає мою увагу на передній план. – Бачиш, яке тут диво з металу викуване? Я дуже люблю подібні речі!

108 gate

І справді, попри одноманітність стін, ворота біля різних ділянок виглядають зовсім по різному. Звісно, трапляються й однотипні, але доволі часто господарі оздоблюють їх металевими завитками у вигляді фантазійно сплетених рослин, часом додаючи туди тварин чи інших істот.

Розглядаючи творчі вподобання ворітних елементів ми непомітно доходимо до обіцяної картою розвилки. Дійсно, тут забудова закінчується, бо дорога далі прямує крізь мереживо каналів і її обрамлюють тільки два рядки високих дерев. Рослини мають певну схожість з тополями – мають один товстий стовбур, усіяний плетивом малих гілок. Тільки, на відміну від тополь, стовбур тут закінчується раптово, як то малюють у пальмах.

109 trees

– Які дивні дерева! – роздивляюся я сплетіння гілок, ще не заховане за листям.

– То ж їм гілки підпиляли, – висловлює припущення Олена.

Ми вперше бачимо наслідки так званого «топпінгу», який активно стане поширюватися столицею десь через шість років, коли в дерев почнуть масово зрізати всі гілки, лишаючи тільки основну частину стовбура, часом з кількома найбільшими відгалуженнями. Як на мене, то виглядає це огидно, наче якийсь нездара намалював схематичне дерево на папері, а потім вирішив підігнати реальність під свій малюнок.

110 Godmother

На щастя, химерна лісосмуга незабаром закінчується і їй на зміну приходить ліс цілком нормальних «неомолоджених» дерев. На узліссі ми робимо привал біля скульптурної композиції з Божою матір’ю, а ще через кілька хвилин досягаємо перехрестя з Обухівською трасою. Доводиться трохи зачекати поки на всіх шести смугах (по три в кожен бік) запанує спокій, і тоді перебігти на протилежний край.

–  Твій колега, – помічаю я велосипедиста на шосейному велосипеді, який швидко пролітає трасою повз нас, щойно ми опинилися на узбіччі. – Цікаво, скільки часу він вже в дорозі?

– Якщо по такому асфальту, то всю нашу вчорашню дистанцію він міг подолати за одну годину, – киває Олена на ідеальну гладінь покриття дороги.

– За одну годину? – мені здається це просто неймовірним, але напарниця хитає головою, що так воно і є.

111 crossing

Наступного року я на власному досвіді переконаюся в реалістичності таких швидкостей. У липні 2010 року завдяки вже дружині Олені я вдруге відкрию для себе велосипед. Причому, не як прогулянковий експонат, а цілком достойний транспортний засіб, здатний долати сотні кілометрів. Тільки за перший місяць катання ми розвідаємо всі напрямки навколо Сум, де тоді мешкатимемо: від згадуваного напередодні «острова» на сході до Низів (де писав свої п’єси Петро Чайковський) на заході, від побережжя річки Сейм під Білопіллям на півночі до берегів річки Ворскли під Охтиркою на півдні. Відтоді щорічний кілометраж моїх мандрівок власними ногами стане обчислюватися не тризначними, а чотиризначними числами – завдяки велосипеду.

 

12:35, 12.04.09

Ліс між старою та новою обухівськими трасами

Перетнувши Обухівську трасу, ми крокуємо продовженням вулиці Піщаної, яка, позбавившись асфальтової ковдри, сповна підтвердила слушність своєї назви. Путівець прямує до містечка Козин, але нам не потрібно йти аж до нього. Тому за якийсь кілометр ми звертаємо північніше на просіку, яка стає нашою незмінною супутницею на найближчі години. Щоправда, хоч вона й не має власного імені, її з повною впевненістю можна назвати так само, як і ту дорогу.

112 Olena

Йдеться напрочуд легко. Піднесений весняний настрій дарує не лише блакитне небо з легким плетивом прозорих маринок чи лагідно тепла жовтизна піску, просвіченого сонцем, але й сама природа. Деревця обабіч просіки молоді, всього лише в два-три людських зрости. Дивлячись на стрункі тонконогі берізки чи кумедно пухнасті сосни, мимоволі здається, що все навколо вічно юне і щасливе. І що можна як завгодно довго йти цією, здається, нескінченною просікою, за кожним піком якої видно наступний пік, а потім ще і ще.

Вчорашні крутосхили лишилися тільки у пам’яті, та все ж цей ліс теж має свої невеликі гори – не набагато більші, ніж дерева. Тож, коли «підкорюєш» чергову маківку, відкривається розлогий вид на навколишні простори, в обрамленні сивих пагорбів десь на півдні та заході. На одному з них ми сьогодні ночували. Точно сказати важко, тому що і передній, і задній плани здаються суцільно вкриті лісом, ніби немає ні сіл, ні доріг, ні інших слідів діяльності людини. І знову виникає відчуття відірваності від цивілізації, тим більше несподіване, що ми мандруємо в околицях багатомільйонного міста.

113 me

– Мабуть тобі було б цікавіше їхати велосипедом, – звертаюся я до Оленки, вилазячи на чергову «гору». – Бо ми, либонь, цілий день будемо йти цим лісом.

– Зовсім ні! – заперечує вона. – Коли їдеш велосипедом, значно менше можливостей роздивлятися навколо, адже треба пильнувати дорогу. До того ж, тут такий пісок, що більше доведеться тягнути його, аніж їхати на ньому.

– Тому я й полюбляю пішохідні походи, – визнаю я. – Що можна пройти там, де нічим не проїдеш.

– Так, – погоджується Олена. – І ще від товариства залежить. Може бути цікавий маршрут, а напарники кепські. І від того псується все враження від мандрівки.

– До речі, це мій перший похід, де в мене всього один напарник. Точніше, напарниця, – додаю я.

114 clouds

В уяві мені вже малюється райдужне майбутнє, де я з удвох з Оленою мандрую горами, сплавляюся ріками, можливо, навіть, долаю страхітливі сотні кілометрів велосипедами чи подорожую в найрізноманітніші куточки світу. Проте я ще не здогадуюся, що період мандрівок на пару закінчиться через два роки. У нас з’явиться новий невід’ємний супутник – Нестор.

26 травня 2012 року ми вперше помандруємо в новому сімейному складі. На той час нашому синові виповниться півроку і ми наважимося взяти його у похід (вихідного дня). Звісно, у цьому віці діти ще не ходять, тому Нестор мандруватиме в «кенгурушці». Утрьох ми подолаємо 22 кілометри за день, пройшовши початок і кінець вулицями Сум. Основна ж частина пролягатиме лісовими стежками навколо річки Псел аж до пішохідного мосту поблизу бази відпочинку «Зелений Гай». У нас буде і великий наплічник, і справжній обідній привал з чаєм, зготованим на похідному вогнищі, і малоходжені лісові путівці, і перехід колодою через річку Олешня, і просто цілий день мандрівки на лоні дикої природи.

На свіжому повітрі мріється неабияк. Але реальність часом перевершує будь-які мрії. Мені дещо набридли походи великими компаніями і вабить романтика мандрівок удвох. Проте я ще не здогадуюся, що похід на трьох – це ще більш захоплива і повна несподіванок пригода. Особливо, якщо третій – той ще крутько і непосида. Тільки й лишається дивуватися: звідки це в нього?

115 forest

 

15:20, 12.04.09

Ліс південніше села Мриги

Насправді, усамітнення – річ доволі примхлива. Навіть, коли фізично подорожуєте удвох, часом приєднується хтось із знайомих або родичів на, так би мовити, астральному рівні – через спогади, викликані асоціаціями з побаченим навколо. Так, протягом наступної години просіка кілька разів викликала нашого спільного знайомого Сашка.

Мій сусіда по кімнаті навчається в аспірантурі при ботанічному саду імені Миколи Гришка НАН України. Він знає про рослини, здається, геть усе. Причому, володіє не якимись абстрактними знаннями, а цілком прагматичними. Легко розпізнає не тільки саму рослину, але й одразу може розповісти про її застосування та властивості. Ми сповна оцінили це його вміння, коли вперше ходили разом у вже згаданий похід у травні 2008 року. Це для нас, звичайних людей, все що під ногами – то трава, якщо з гілками, але нижче людського зросту – кущі, а все більше – дерева. Сашко ж чітко вказував, що ось це можна їсти, цим щось лікувати, а тим – ще якось користуватися.

Тепер ми крокуємо лісом і, коли наш погляд вже наситився спогляданням далеких краєвидів, починаємо помічати те, що знаходиться обабіч доріжки.

– Дивися, які великі квіти! – Оленка присідає біля цілої колонії рослин з великим бузковими пелюстками і жовтою серединкою.

– Це сон-трава! – згадую я. – Дивно, я й не знав, що вона росте під Києвом. Бачив таку тільки на Кримських яйлах.

116 sontrava

Власне, про сон-траву я знав і до знайомства з Сашком, але з наступним об’єктом нашої уваги – молодилом або кам’яною трояндою, нас познайомив саме він. Це неймовірно, але до того я не пригадую, щоб коли-небудь помічав ці дивні рослини.

– Нічого собі, як його тут багато! – вказує Оленка на цілі розсипи кам’яних троянд, ще не схованих між трави, яка виросте ближче до літа.

– Схоже на квочку з курчатами, – озвучую я несподівану асоціацію, дивлячись на одну особливо велику «троянду» в оточенні маленьких діточок.

117 molodylo

– Здається, Сашко казав, що їх можна їсти, – напарниця проводить пальцями по м’ясистих «пелюстках».

– На щастя, ми маємо їжу на обід з собою, – пропоную я альтернативу, бо ж зовсім не володію Сашковими знаннями щодо властивостей цих рослин.

Молодило лишається рости собі спокійно без наших спроб використати його в їжу і це тішить як його, так і нас.

Перекусивши своїм обіднім набором і запивши з’їдене яблучним соком, ми вирушаємо далі, але вже не можемо позбавитися духа дослідника природи, який вселився у наші думки. То якийсь величезний мурашник запримітимо, а то й побачимо вражаюче атмосферне явище.

118 ants

– Гало! – помічаю я гігантську кольорову дугу прямо посеред неба.

– Сфотографуй для Сашка, він, здається, їх колекціонує, – порадила Олена.

Гало – це ще одна пристрасть мого сусіда і ще одна річ, якої для мене не існувало до знайомства з ним. Певно, кожен знає про райдугу – зазвичай вона виникає після ранкового або вечірнього дощу. Велетенську різноколірну дугу (а то й декілька) слід шукати в протилежному від сонця краю неба. Натомість гало розгортається навколо самого світила. На відміну від веселки, для його появи не потрібен дощ – заломлення променів світла відбувається через кристалики атмосферного льоду. Щоправда, це явище значно менш яскраве, ніж райдуга, тому його помічають лише ті, які знають. Зате вони мають змогу спостерігати не тільки банальні дуги, але й купу інших різновидів (як-от несправжні сонця), про яких веселка може тільки мріяти.

119 halo

 

16:40, 12.04.09

Ліс на схід від села Лісники

В пообідню пору весняне сонечко розгулялося не на жарт. Попри те, що десь там в атмосфері літають кристалики льоду, а ліс ще не зазеленів листям і травою, повітря здається по-літньому теплим і лагідним. Мої шорти та футболка, нарешті, починають виглядати доречними, але відповідного вбрання в Оленки немає. Тому вона обирає інший спосіб.

– Ти ніколи не мандрував босоніж?

– Ні, не доводилося, – відповідаю я.

– Тут такий пісочок, має бути приємно.

Ми роззуваємося і на якийсь час долучаємося до лав прихильників босоходіння. Шкода, що ми не додумалися до цього на самому початку піщаної дороги, адже крокувати пухким піском – це таке неймовірне задоволення! Головне – пильнувати, щоб не наступити на шишку, яких місцями трапляється дуже багато. В усьому іншому – це просто неперевершений відпочинок ніг від увезення взуттям!

120 barefoot

Так, насолоджуючись безпосереднім контактом з природою, ми досягаємо краю, здавалося б, нескінченної просіки. Ліс у цьому місці більш давній і сосни значно вищі. А ще тут з’явилися люди. Як виявилося, це не прості відпочивальники, а любителі пограти в пейнтбол. Ми на власні очі побачили кількох осіб в камуфляжі з характерною «зброєю» та захисними масками.

– Ніби справжні солдати, – киває Оленка на кількох дорослих дітей. – І щось схоже на дот, – додає вона, помітивши несподівану бетонну споруду.

– Я читав, що тут проходила одна з ліній оборони, – згадую я. – Можливо, цей дот лишився тут ще з часів Другої світової війни.

– «НепрИклонный», – читає напарниця напис над входом до бетонної коробки.

121 dot

– Але, щоб зайти, треба нахилитися, – вказую я на явно замалу висоту заґратованих дверей.

– Я про те, що написали з помилкою, – пояснює Олена. – Мало би бути через «е».

Що ж, навіть на відпочинку напарниця не забуває, що вона має філологічну освіту і помічає орфографічні помилки так легко, як я знаходжу хиби в математичних формулах, або Сашко розпізнає рослини.

Отже, незабаром після знайомства з «неправильним» дотом просіка добігає кінця. Перед цим вона перетинає дорогу, що з’єднує Кончу-Заспу з селом Мриги, після чого ми повертаємо на відгалуження, що прямує до виходу з лісу біля села Лісники. Схибити неможливо, бо на самому путівці встановлено інформаційний стенд з написом «Екологічна стежка Лісники».

122 ecology

Разом з просікою кудись зникають пухкі піски. Ґрунт стає більш твердий і ніби мокрий. Ми взуваємося і, як виявилося, недаремно. Починається заболочена місцевість і стежці лише якимось дивом вдається оминати чисельні лісові озерця та болітця, що потопають у соковитій зелені суцільного килима з жовтими цятками квіток калюжниці і білими та бузковими суцвіттями рясту.

123 lakes

У квітні тут, можливо, більш вогко після танення снігів, але в липні пройти це набагато важче через полчища комарів. Це я кажу з власного досвіду того походу 2004 року. Зараз комахи ще не відкрили сезон, тому ми спокійно доходимо до узлісся і, вдруге перетинаючи залізничну гілку, потрапляємо на Обухівську трасу поблизу села Лісники.

– Знову велосипедисти! – помічає Олена трійку спортсменів, що поспішають асфальтівкою в напрямку столиці.

– Після того, як ти розповіла про те, як ви за день подолали 200 кілометрів, я думаю, може й справді варто спробувати велосипед? Ну, тобто не таку велику відстань, але хоча б щоб відчути різницю з пішохідним походом.

– Звичайно! – радіє напарниця. – В мене вже є велосипед. Як буде в тебе, покатаємося разом і сам побачиш, наскільки це швидше.

124 rails

Ці слова виявляться пророчими. Я не лише придбаю собі велосипед, але й не припиню велосипедних мандрів після народження Нестора. З липня 2014 року він стане незмінним учасником у всіх наших поїздках в околицях Києва і не лише. А вже у травні 2015 року ми втрьох подолаємо 500 кілометровий маршрут з Києва до Сум через Чернігів та Глухів. Шість днів ми крутитимемо педалі, а для ночівлі розбиватимемо справжній туристичний табір з наметом та ватрою (окрім Глухова, де ми зупинимося в Оленчиної знайомої Світлани). Оскільки возити дитину у велокріслі набагато легше, ніж носити на руках (а самостійно ходити багато в три роки дітям важко), то в наступні роки велосипедні мандрівки впевнено посунуть наші пішохідні походи.

 

17:35, 12.04.09

Гора на північ від Лісників

Ми підіймаємося стежкою вгору. Вперше за весь день рівнинний рельєф зраджує нас, підсунувши щось з претензіями на гірські амбіції. За два дні походу я ще не встиг набратися втоми, але несподівано крутий підйом під ногами і доволі масивний наплічник за спиною змушують мене докладати зусиль, щоб встигати за Оленою. Коли ж ми, в решті решт, досягаємо завершення цієї альпіністської стометрівки, отримуємо неперевершений подарунок.

125 view

– Нічого собі, який краєвид! – Олена обертається і завмирає від побаченого.

– Ого, та тут весь наш сьогоднішній шлях, як на долоні! – погоджуюся я, відсапуючись на «маківці».

І справді, з висоти хоч і не великого, але доволі крутого пагорба відкривається панорама на кілька десятків кілометрів. Основну частину займає, звісно, наш сьогоднішній ліс, відмежований широкою смужкою Обухівської траси від низки сіл, що туляться до підніжжя «хребта», який звідси простягається аж до Нових Безрадичів, де ми ночували. Причому, підкорений крутосхил настільки карколомний, що з його верхньої частини не видно не тільки нижньої, але й самої дороги, що пролягає впритул до гори. Здається, що вона забігає в тунель, але насправді це не так.

126 top

Щоправда, як і в решті навколишніх «гір», ця вражає стрімчаками тільки з боку недалекого Дніпра. А з західної сторони це нічим непримітна частина рівнини, яка просто несподівано обірвалася додолу. Тому нічого дивного у тому, що на ній теж знаходяться будинки і чиїсь городи, немає – вони ж бо підіймаються не таким диким способом, як то зробили ми, а спокійно під’їжджають по рівному.

Де садиби – там і дороги, хай ґрунтові, але доволі широкі і не схильні до стрімкого набору висоти. Однією з них, яка траверсуючи тягнеться вздовж краю прірви, ми й ідемо далі. Скоро путівець огортає стіна лісу, що, як і ми, перебіг залізничну колію з асфальтівкою, а потім заліз на гору. Щільна сітка гілок дерев приховує від очей не лише долішні краєвиди, але й поля праворуч, тому знову виникає відчуття, наче ми мандруємо у справжніх горах. Особливо, коли дорога робить невеликі повороти, оминаючи відроги або яруги.

127 road.jpg

– І знову мені згадуються Карпати, – озвучую я асоціацію.

– Ага, я теж торік з друзями була в Карпатах у подібній місцевості, тільки ми тоді йшли не дорогою, а лізли крутосхилом крізь ліс, – показує вона праворуч, де рельєф провалюється в невідоме.

– Ні, я мабуть би так не ризикнув лізти, – хитаю головою. – Мала би бути хоч якась доріжка, або, принаймні, місцевість не настільки агресивно налаштована.

– Ну, ми тоді думали, що то така занедбана стежка. А воно виявилося просто водостоком. Але ж ми всі молоді й повні сил, то витримали. Це ж не те, що вести групу малих дітей.

– Мабуть так, – погоджуюся я. – Хоча, якщо не брати до уваги 1993 рік, коли я сам був 10-літнім хлопчиком, то досвіду ходіння в Карпати з дітьми не маю.

Ці слова залишатимуться правдою до вересня 2016 року, коли ми вперше візьмемо в Карпатський похід Нестора. За два дні 17-18 вересня він нарівні з нами подужає 23 кілометри гірських путівців поблизу містечка Сколе, набравши і скинувши тисячу метрів висоти і підкоривши першу в своєму житті гору – Лопату (1211 метрів). У неповні п’ять років хлопчик пройде похід як справжній турист: зі своїм наплічником і ночівлею у власному спальному мішку в наметі. Йому відкриються солодкі принади гір (різні ягоди), нескінченні полігони для розваг (подолання перешкод з дерев і каміння, а також ігри в таборі та на шляху) і просто неперевершені краєвиди (розлогі панорами з маківок гір і мальовничі водоспади у долинах).

128 view.jpg

Звісно, багато чого з того, що можна зустріти в Карпатах, у нашому теперішньому поході нам зустріти неможливо. Проте, навіть ті моменти, які підживлюють політ фантазії, дозволяють себе відчути трохи більш щасливими від того, що ось так, просто вийшовши з дому, можеш несподівано потрапити в подобу далеких країв.

 

18:45, 12.04.09

Недобудований тунель під Дніпром

– Ось і він! – я помічаю галявину, за якою сіріє смуга давно закинутого недобудованого об’єкту. – Саме тут мав починатися підземний залізничний тунель під Дніпром.

– Де Дніпро, а де тунель! – дивується Олена. – Власне, це так само химерно, як і все у цьому лісі.

129 tunnel

І напарниця має рацію! За весь час нашого дводенного походу остання година принесла нам чи не найбільше несподіванок.

Почати хоча б з того, що ланцюжок «гір», який ми осідлали біля села Лісники, несподівано вивів нас на мотодром. Я подібний бачив у своїй рідній Олександрії в урочищі Вербова Лоза, тому одразу здогадався про призначення різноманітно закручених розчуханих ґрунтових доріг на безлісій ділянці схилу.

Або дивний знак просто посеред лісу поблизу стежки, якою ми спускалися в долину річки Віта. Уявіть собі нашу реакцію, коли, крокуючи нібито звичайним лісом, зустрічаєш попередження про радіаційну небезпеку! На щастя, промисловий полігон знаходиться осторонь від нашого маршруту. Ми лише перетнули асфальтівку, що вела до цього секретного місця, і швиденько подалися далі.

І ось тепер ми стоїмо перед незавершеним будівництвом тунелю під річкою, до якої звідси щонайменше чотири кілометри. Об’єкт навряд чи колись добудують і по ньому ніколи так і не поїдуть потяги. Тільки річка Віта (та сама, яку ми перетинали вчора вранці) використовує його затишок, ховаючи піщані береги свого русла від сонця і сторонніх очей.

130 inside

– Оце якість бетону! – Олена проводить рукою по холодній поверхні. – Якби не мох, можна було б подумати, що побудували зовсім нещодавно. Дивися – навіть не розкришився ніде.

– Ясна річ, – відказую я. – Це ж мала бути стратегічна гілка. Міст можна легко помітити і підірвати, а початок цього тунелю, певно, навмисно заховали в лісі, щоб ворогам важче було здогадатися про переправу.

– Якщо він такий важливий, чому ж не добудували?

– Війна зашкодила, а після неї постали інші завдання. Тривалий час робочі руки були задіяні у відбудові Києва, а потім підземні технології знайшли застосування у спорудженні столичного метрополітену.

Кам’яним парапетом ми легко залазимо на дах колись секретного об’єкту. Спустившись, намагаємося пройтися «тунелем», але на заваді стає звивисте русло Віти з м’якими від води берегами. Тож, незабаром ми прощаємося з давнім недобудом і прямуємо далі.

131 top

Власне, на цьому похід непомітно добігає кінця. Після чергового поля праворуч в далині з’являється темна смуга лісу навколо Феофанії, в який ми плавно занурюємося зі східного боку. Джерела, де ми вчора розсталися з Миколою, лишаються в долинці по ліву руку. Та й сам сусід вже давно повернувся додому і, певно, скоро почне хвилюватися, що вже майже скінчилася неділя, а нас ще досі нема. А Сашко, мабуть, взагалі не знає про нашу мандрівку, бо ще перебуває у науковому відрядженні в своїх Мурафських Товтрах.

Але, як би там не було, де є початок мандрівки, неодмінно знайдеться місце для повернення. І ця циклічність ще неодноразово покличе нас у невеличкі походи вихідного дня, поміж доволі далеких і тривалих мандрівок.

Ми мандруватимемо і після народження другої дитини. 5 серпня 2017 року, коли Олександринці заледве виповниться два місяці, ми подолаємо маршрут п’ятирічної давності. Щоправда, оскільки цього разу Нестор йтиме пішки, основну частину подорожі сумськими вулицями ми віддамо на поталу громадському транспорту, залишивши для пішохідної прогулянки 12 найцікавіших кілометрів у лісах над Пслом, стежки на яких стануть ще цікавішими і зустрінуть нас ще більшим викликом. Але на те й потрібні мандрівки – щоб знаходити нове та незвичне навіть там, де вже ходив і, здавалося б, усе знаєш.

 

Київ,

29 серпня – 4 вересня 2017 року.

 

PS. Мапу нашого маршруту (разом з варіантом 2004 року) можна подивитися тут.

Advertisements

2 thoughts on “Київський меридіан: новий день

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s