Гірські таємниці степової Олександрії

Для того, щоб помандрувати в гори, побачити мальовничі озера в обрамленні карколомних крутосхилів і поласувати солодкими дарами осені, не обов’язково їхати за тридев’ять земель у Карпати чи ще далі. Якщо мешкаєш у ніби звичайному степовому містечку Олександрія, достатньо сісти на приміський автобус і вже зовсім скоро побачиш зовсім не рівнинні пейзажі! У цьому нас з Нестором переконали мої батьки, які влаштували похід вихідного дня в останні вихідні вересня.

Пішохідна мандрівка почалася з того, що ми вийшли з автобуса №81 десь на півдорозі між Олександрією та селищем Олександрійським. Як і годиться аграрному краю, перше фото ми зробили на тлі сільськогосподарської техніки.А потім крокували вздовж лісосмуги край звичайного зораного поля.Після чого стали траплятися перші дикі фруктові дерева. Рахунок осінніх десертів відкрили дряпучі, але спокусливі зарості терну.Спочатку Нестор з недовірою ставився до незнайомих темно-синіх плодів. Але терен вже втратив усю свою гіркоту і на смак нагадував звичайну сливу, хоч і до смішного дрібну.

Проте набагато більше юного дослідника зацікавила не гастрономічна сторона лісосмуги. Він видобув кимось зламану і дбайливо залишену спеціально для нього довгу висушену гілку, яку просто неможливо було лишити без уваги. Бо, по-перше, її можна нести вертикально.

Або горизонтально.

Чи струшувати плоди, що виросли занадто високо.

І для комунікації зі старшим поколінням теж підходить, адже спільна робота зближує.

А тим часом осінній ярмарок набирав обертів. Окрім терну стали траплятися щедрі розсипи глоду.Кущики шипшини, де, здавалося, ягід було більше, ніж листя.Або замаскованих грон маслини.Водночас, за черговим полем вигулькнуло двійко труб колишньої ТЕЦ в Олександрійському.І це не спроста. Адже за непримітним рідколіссям ліворуч сховався шматочок справжнього моря!

Береги колишнього вугільного розрізу місцями по-кримськи стрімкі.

Тому мій тато пропонує спуститися іншим шляхомНеквапливу доріжку від урвища захищають щільні ряди дерев.І ось ми спускаємося до самого серця озера Надія. Ще зовсім нещодавно цей півострів був повністю під водою і, навіть досі, карти в Інтернеті малюють водойму майже ідеальним кругом, хоча вже нині вона розпалася на дві частини, з’єднані лише вузькою протокою.Хай там що, а нам своє робить! Встановлюємо принесене деревце.Але Нестору не подобається, як воно встановлюється.Він несе його назад, щоб продовжити після обіду.Тато тим часом готує вогнище.А я фотографую бджілок на квітках.

Потім, постеливши килимки і діставши їжу, ми обідаємо на березі озера Надія.

Після чого Нестор повторює спробу.А потім наздоганяє нас, поки ми підіймаємося тією ж стежкою, якою спускалися до водойми.

І ми знову крокуємо всі разом широким шляхом.

А часом і не зовсім шляхом.

Де теж повно ягід та квіток (дереза).

І не лише червоних (бузина).А ще трапляється якийсь пушок, що викликає особливо ніжну посмішку в Нестора.Якось між кущів вигулькнуло навіть якесь ще одне озеро, але якесь дике і каламутне.

А потім у цьому безлюдному краї ми спустилися до якоїсь асфальтівки. Де теж росте чимало глоду.

І, звісно, терену.

Ось і найдальша точка нашої мандрівки – величезне озеро на місці колишнього Верболозівського вугільного  розрізу.

Асфальтова дорога спускається дуже повільно, ще й робить петлі серпантину, тому ми після повороту йдемо навпростець.

І опиняємося прямісінько над Шоколадною затокою.

На відміну попереднього озера, рівень води тут збільшується, тому каламуть ще не вляглася і затоплені дерева ще сіріють своїми кістяками.

А на тому березі можна бачити піщані грядки.

Ми ж, тим часом, влаштовуємо другу частину обіду.

Нестор з дідусем смажить ковбаски.

А потім грає в бадмінтон.

І шукає м’ячик.

Кожен раз успішно знаходить і грає далі.Я оглядаю околиці.

Перевіряю міцність сухих дерев.

Між особливо страхітливих ховаю скарб для Нестора.

Який він неодмінно знаходить!

Старовинна книжка-коробка повна шоколадних цукерок в золотих обгортках – це точно справжній піратський скарб!

І, задоволені та щасливі, ми рушаємо асфальтівкою до Олександрійського.

Дорогою знову зустрічаються фруктові дерева: груші,

Глід,

Шипшина,

Маслина.

А на одній з галявин край шляху відпочивала якась сім’я. Чоловік саме збирався машиною з’їздити до Олександрійського і сам запропонував нас підвезти. Так ми й опинилися на кінцевій зупинці автобуса №81 у самому кінці селища.

Через дорогу від неї стояла якась химерна споруда з колонами.

І не менш дивна прибудова за нею.

На щастя, автобус приїжджає не до цього закинутого кварталу, а до цілком працюючого магазину неподалік, де ми в очікуванні трансферу грали бадмінтон.

Кидали диск.

І грали в гру, яку придумав сам Нестор.

А потім він зображував якусь статую.

Яка ще й робить різні кумедні вирази обличчя.

Але найкраще йому вдалася поза метальника дисків, яку встиг зафіксувати на камеру мій тато.

 

Хтозна, скільки б ще всього ми встигли зробити на майданчику перед сільмагом, але от приїхав автобус і наказав попрощатися з нашою такою яскравою і неймовірною мандрівкою!

Наш маршрут та посилання фотоальбом знаходиться тут.