Гори на двох: По кузні кам’яного коваля

(продовження. Попереднє тут)

Затишок долини і сонячність ранку не спонукали до поспіху. Важко було перебороти відчуття, що ми беремо участь у туристичному поході, а не стоїмо стаціонарним табором у неймовірно привабливій місцині. Та й ділянка маршруту на сьогодні за планом обіцяла бути мало не вдвічі меншою, ніж вчорашня. Тож, чи варто дивуватися, що ми вибралися в дорогу лише о десятій годині?

Залишки ночі намагаються сховатися від сонця на дні розщелини

Власне, ще однією причиною затримки виступили персонажі «Вальдшнепів», які з легкої руки Олени теж прокинулися від нічного сну, оживши на сторінках її записничка. Карамазов знову носився зі своєю ідеєю, Аґлая безжалісно вказувала йому його слабкі сторони, а тітка Клава крутила товаришем Вовчиком як дзиґою. Попри киплячі страсті сюжет просувався якось вайлувато і ця непоспішність передавалася й нам. Тому ми не одну годину копошилися в таборі, перш, ніж зібралися йти далі.

Насамперед ми спустилися до водоспаду, адже стежка перебігає на протилежний край долинки саме біля його підніжжя. Як і ввечері, між струменів та кам’яних ванночок паслася отара мандрівників, аж складалося враження, що вони тут снують цілодобово. Далі путівець огинає величезний виступ і вище за течією повертається до струмка. Тож, маючи достатній заряд авантюризму, можна було б дряпатися над самою водою, і ми бачили людей, які щось подібне робили. Але нам вистачило вчорашнього вечірнього екстриму, тому ми як зразкові відвідувачі обійшли пам’ятку природи стежкою, а не стали дертися їй на спину.

Зранку водоспад не менш багатолюдний, ніж увечері

Попри те, що ми вийшли на маршрут на годину пізніше, на галявинках вище ми бачили чимало інших зграйок туристів, що ще копошилися над ранковими справами, даючи лад залишкам сніданку та збиранню речей. Хвилин за двадцять ми досягли найширшої частини долини, де окрім струмка, що нижче переростає у каскад водоспадів, знайшлося місце для озерця з жаб’ячим оркестром. Зусібіч водойми вгадувалися місця, де теж стояли намети. П’ять років тому нам також доводилося зупинятися саме тут. Щоправда, воду на їжу ми набирали не з самого озера, а з одного з джерел, які його живлять.

Майже одразу після озера доріжка роздвоїлася. Владу над струмком захопив якийсь ярок, що розрізав до цього суцільний ліс на північну та південну частину, кожну з яких обрамляла окрема стежка. Південна вела на перевал, а північна непомітно переходила у підйом на саме плоскогір’я Кам’яного Коваля – як у перекладі з місцевої називається найвища гора, яку ми збираємося подолати.

Перший погляд на найвищі гори півострова

І ось, коли стежка піднялася вже достатньо високо, нам відкрилося те, що ховалося за перевалом. Це важко описати словами, бо це треба тільки бачити! Особливо, коли весь попередній день ми споглядали один пейзаж, а тепер нам відкрили зовсім інший – вид на одну з найширших долин, з протилежного боку якої підпирали небо найвищі гори півострова. На півдорозі до них височіло громаддя Шатро-гори. Так! Ми знову бачили нашу знайому з першого дня, щоправда зі значно більш південної точки. Маршрут, зробивши велетенську дугу в східному напрямку, невпинно повертався на захід.

А ще за кілька хвилин нам назустріч виїхали інші знайомі – велосипедисти, з якими ми перетнулися біля кургану два дні тому. Вони так само прямували з півночі на південь і скидалося, що весь час до цього рухалися майже по прямій (там є така дорога без зайвих спусків у долини). Звісно, велосипедисти могли їздити петлями і потім повертатися на свій маршрут, але відчувалося, що вони не сильно відхилялися від найкоротшої дороги, яка пов’язувала дві точки нашої зустрічі. Але чому тоді ми пішки встигли подолати значно більшу відстань (адже описали велику дугу зі сходу)? Питання так і лишилося без відповіді, бо ми лише провели їх здивованими поглядами, як і вони нас.

Дорога на плоскогір’ї

Незабаром після побачення з велосипедистами стежка на маківку відокремилася від дороги, бо остання не бажала дертися аж надто високо, і тому попленталася на розлогі простори плоскогір’я. І, хоча новий путівець виявився значно тоншим і часом доволі стрімким, він приховував чимало принад, про які широка дорога і не здогадувалася. По-перше, це неймовірно розкішні розсипи диких гірських квітів, зокрема медвяно-сонячних примул. По-друге, саме тут знаходиться «приймальня» гірського коваля.

Як відомо, назви горам дають не спроста. Кожна має, як не легенду, то, принаймні, очевидне пояснення, що пов’язане з якоюсь особливістю місцевого рельєфу. А сьогоднішня гора мала й те, й інше. Бо окрім легенди про злих кочівників, коваля і вродливу дівчину, ще й рельєфно, якщо дивитися від підніжжя, має подобу на профіль чоловічого обличчя. Щоправда, є одне «але». Тут поруч знаходяться дві гори з одним ім’ям, до якого додають уточнення «південна» або «північна», а розмежовує їх той перевал, про який я щойно згадував. Так от, і легенда, і профіль, і безліч міфологізованих кам’яних скульптур дісталися саме південній сусідці. За північною лишилася тільки звання однієї з найвищих гір півострова і велетенське плоскогір’я на додачу. І лише її південному схилу, яким ми підіймалися, дісталася пригорща того розмаїття нерукотворних кам’яних пам’ятників, якими так розкошує дрібніша, але більш «розкручена» тезка.

Кузня кам’яного коваля

З першого погляду важко позбутися враження, що бачиш руїни якогось замку – настільки вражає вертикальність форм каміння, яке під дією сил тяжіння мало б лежати, а не стояти сторчма. До того ж, місцями брили розставлені так, що між ним можна легко проходити. Уява так і домальовує забраклі елементи оборонних споруд з коридорами по периметру і бійницями, націленими на підніжжя твердині. Між іншим, одну з «бійниць» можна побачити на власні очі. А Оленка, навіть, змогла протиснутися крізь це природнє віконечко.

Нерукотворний замок став одним з найбільш неймовірних відкриттів нашого походу. Шарму заквітчаній місцині додавало ще й те, що ми тут були повністю самі. Після кількох днів суцільних зустрічей з іншими мандрівниками це здавалося таким дивним, наче потрапив на іншу планету. Згодом виявилося, що нам просто неймовірно пощастило, бо далі на цій стежці ми надибали ще не одну групу туристів, з якими за інших обставин могли б перетнутися і на цих кам’яних «руїнах».

Олена розсуває кам’яні стовпи

Після романтичного краєвиду стежка востаннє згадала про ліс. Щоправда, був він вже не такий розкішний, як навколо ранкового водоспаду, та й неспокійний рельєф активно давав про себе знати. Ставало зрозумілим, чому автомобільна дорога пішла в обхід праворуч – по цій крутизні не проїхала б навіть учорашня «нива».

Зрештою, кам’яні виступи настільки напнули земну поверхню, що лісове покривало просто сповзло донизу, оголивши вибілені гребені на тлі світло-зелених трав. Зовсім поруч з лівого боку стрімчаки обрамлювали величезне провалля – аж кров холонула від його близькості та глибини. Нам таланило з погодою, що було сонячно і майже безвітряно. А за сильного вітру, дощу та хмар ця стежка перетворилася б на те ще випробування!

Стежка над безоднею

Якось непомітно підйом закінчився. Кам’яні сходинки ставали все меншими і рідшими, поки майже не зникли. Схили навколо набули радше горизонтальних форм, а провалля ліворуч відступило кудись далі, поступово перетворюючись з набору вертикальних стін на просто похилий крутосхил. Гора стала нагадувати якусь велику трав’яну півкулю, до полюса якої ми невпинно наближалися. А, оскільки у кулі всі боки однакові, щоб мандрівники знали, де знаходиться маківка, чиїсь турботливі руки встановили якісь десятиметрові металеві конструкції незвичної форми – ретранслятори чи що? Судячи з роздолля іржі та відсутності будь-яких додаткових споруд чи огорож, це, мабуть, спадок радянської системи оборони, яку дивом не здали на брухт. Власне, конструктивно це (розібрати і вивезти) зробити неважко, бо та дорога, що виходила на плато, огинаючи стрімчаки спокійнісінько забиралася і на саму вершину.

Ми поскидали наплічники і роздивлялися краєвиди з найвищої точки нашого маршруту – 1356 метрів над рівнем моря, яке ми бачили здаля вчора. Простори на сході заполонили ліниві хвильки плоскогір’я, а на заході вдалині сивіло продовження головної гірської гряди, в серцевину якої ми оце щойно потрапили. Десь на півдорозі до неї темніло громаддя шатро-гори, а ще ближче визирала з-за схилу маківка гори Лисий Іван. Як легко зрозуміти з назви, ліс огортав її не всю, лишаючи величезні залисини і, власне, лисину на самій горі. Звідси було, навіть, видно стежку, якою ми мали намір піднятися на голову того Івана. От лише не бачили ми спуску до сідловини, яка відокремлювала її від Коваль-гори. Карта теж не згадувала про те, чи можна напряму перейти з однієї вершини на іншу. Щоправда, вона й не заперечувала такої можливості. Принаймні, на схилі не було намальовано ні лісу, ні урвищ.

Спускаємося з маківки без стежки

Тож, поклавшись на удачу, ми стали спускатися навпростець без стежки, орієнтуючись лише на маківку гори Лисий Іван, яка з кожним кроком відкривалася все більше і більше – в міру того, як відступав край схилу. Через деякий час цей край зник зовсім, відкривши прямий і широкий шлях аж до самої сідловини. І, хоча кут спуску важко було назвати комфортним, особливо з огляду на чисельні камінці, що заплуталися у траві, йшлося бадьоро і майже з піснею. Це доволі збуджуюче відчуття, коли йдеш і бачиш, як з кожним кроком стає більше всього видно навколо.

А ще на цьому схилі окрім каміння примостилося чимало різних квітів, деякі з яких так привабили Олену, що вона навіть викопала їх з кам’янистого ґрунту разом з корінням та землею – щоб посадити вдома. Ми так вже три роки тому завели в одному з домашніх вазончиків гірських плющ і він, навіть, прижився і випускав нові листочки.

Олена відкопує собі рослинний сувенір

Неочікувано ми вискочили на ґрунтову дорогу. Вона серпантином спускалася з гори під значно меншим кутом, аніж то робили ми. По ній підіймалися якісь велосипедисти. Але не туристи, а спортсмени, що було видно не лише з відсутності будь-яких вантажів, але й самих багажників. Крім того, ми помітили натягнуті кольорові стрічки вздовж схилу і зрозуміли, що тут будуть якісь змагання зі спуску або підйому на велосипедах. Як я згодом знайшов у просторах Інтернету, справді, у ці дні тут проходили перегони на гірських велосипедах «СуперД».

Спустившись до самого перевалу перед горою Лисий Іван, ми знайшли під кронами дерев цілий табір учасників чи й організаторів дійства. Попри відкритість всього схилу Коваль-гори, перевал МАН пропонував разюче інший, набагато більш затишний пейзаж з оберемком приблизно горизонтальних галявинок, обрамлених густими заростями, між яких кілька стежок спускалися до джерела.

Велосипедисти підіймаються трасою на змагання

Лишивши велосипедистів займатися підготовкою до своїх змагань, ми без зупинки проминули околиці табору і стежкою, яку бачили ще згори, подалися підкорювати Лисого Івана. Десь перед початком основної крутизни доріжка роздвоїлася – основне русло попрямувало ліворуч в обхід гори. Ми трохи ще пройшли прямо, а потім, зрозумівши, що все-рівно повернемося на це розгалуження, запхали наплічники до чагарів і провели сходження в полегшеному режимі.

Коли скидаєш кілограми ваги з-за плечей, здається, на її місці розпрямлюються крила. Принаймні, навіть стрімкість підйому не могла перебороти відчуття, що якась невидима сила сама підіймає нас, роблячи кожен крок легким, наче хтось могутній ввімкнув режим місячної гравітації. Тож, не минуло й десяти хвилин, як ми вже видряпалися до якогось хреста, несподівано усвідомивши, що далі підійматися нікуди.

Ось так виглядала гора Лисий Іван при спуску з Коваль-гори

З маківки Лисого Івана на захід відкривався майже той самий краєвид, що з Коваль-гори. Хіба-що, Шатро-гора здавалася більш могутньою, але так само далекою. Зате схил у її бік скочувався з немилосердною стрімкістю, переконливо заперечуючи будь-які спроби туди спуститися без спеціального спорядження (якого ми все-рівно не мали). Складалося враження, що саме тут і закінчується саме плоскогір’я, бо з Коваль-гори перехід виявився на диво лагідним. І лише подивившись на нього звідси, ми усвідомили, що нам просто дуже поталанило, оскільки ліворуч і праворуч від нашої траєкторії, яку ми собі прокладали через перевал, починаються такі стрімчаки (невидимі згори), що нам би було непереливки.

Отже, в далині на заході виднілося Шатро, близько на сході нависав Коваль, а в усіх інших сторонах рельєф навколо гори страшенно попровалювався і заріс суцільною лісовою ковдрою, що в ці травневі дні аж виїдала очі своєю свіжою соковитою зеленню молодих листочків. З південного боку під гігантською ковдрою напнувся невеличкий хребет, на кількох відкритих ділянках якого виднілася стежка. Пам’ятаю, десять років тому я у складі туристичного гуртка «Горизонт» з Олександрії прямував нею на плоскогір’я Коваль-гори від нашого табору на перевалі Широкої Долини (так звучить назва у перекладі). Путівець на гребені хребта, хоч і не дуже високого, але місцями норовливого, приховував між заростей кілька вибриків, на відміну від свого колеги, що обходив усі гострі кути дещо південніше. Саме на нього ми покладали надію на завтрашній ранок, щоб дістатися до фінальної точки на згаданому перевалі, де нас забере гірський тролейбус.

З маківки Лисого Івана видно обох «ковалів»: північного (ліворуч) і південного (в далині праворуч)

А сьогодні нашим останнім завданням лишалося віднайти місце для стоянки. Ще годину тому я не вбачав у цьому проблеми, оскільки і пам’ять, і карта запевняли, що тут рівного місця багато, хоч греблю гати. Звісно, вони й гадки не мали про наплив велосипедистів, яким саме сьогодні заманулося позмагатися з горою. А нам додалося трохи клопотів, бо ж знайти достатньо рівне місце з джерелом під боком – це не завжди тривіальне завдання.

Ми повернулися до наплічників і вирішили прямувати стежкою в бік перевалу Широкої Долини, шукаючи перше ліпше місце для ночівлі. На щастя, на карті було зображено кілька джерел у цьому напрямку, отже, надія ще не вмерла остаточно. Проте ми йшли, а шуканого все не було. Навпаки, чим далі від перевалу з Лисим Іваном ми відходили, тим схили обабіч ставали більш вертикальними, а зарості навколо дороги – густішими. На щастя, хвилин за п’ять удача нам посміхнулася і правіше від дороги ми знайшли і джерело, і галявину більш, ніж достатніх розмірів. Трохи відлякувала близькість дороги, по якій з нагоди перегонів хтось частенько йшов чи їхав, але щільність гілок створювала певний візуальний бар’єр, тож нам ніхто не докучав.

Південний краєвид

Отже, ми стали на ночівлю, а годинникова стрілка заледве торкнулася четвірки. Дивина? Насправді, так ми й замислювали. Все, що хотіли відвідати – побачили. Дякувати погоді й відсутності блукань. До тролейбусної зупинки звідси менше години ходу розкішною дорогою. Тож ранок обіцяв зустріти нас без зайвих сюрпризів, навіть якби й задощило. А на залишок вечора ми вже мали справи, окрім, власне приготування вечері та встановлення намету – я віддався фотографуванню вечірніх гір, а Оленка збиралася закінчити розмову з героями Хвильового.

Як і в нас, події роману «Вальдшнепи» відбувалися під час відпочинку. Щоправда, на відміну від нашої мандрівки, літературні персонажі не тягали наплічники горами, а спокійнісінько прогулювалися вуличками курортного селища і майже нічого іншого не робили – навіть їжу їм готувала прислуга. Власне, ця ідилія в певній мірі дратує головних героїв, які не звикли спочивати на лаврах. Карамазов помічає, що ті ідеали, за які він активно боровся під гаслами революції, спаплюжили якісь міщанські тенденції. По-суті, соціальні негаразди нікуди не зникли, бідні стали ще біднішими, а місце колишньої еліти зайняли наближені до більшовицьких органів, як от він з друзями. Після цього чи варто дивуватися, що другу частину роману влада піддала безжальній цензурі, вилучивши вже готовий тираж? Саме тоді, у середині 1920-х почалося гоніння на молоду українську інтелігенцію, яка постала на хвилі руйнації монархічного ладу, а вже в наступному десятилітті полягла під тягарем ладу комуністичного.

Кажуть, що історія вчить тому, що нічого не вчить. Але, можливо, саме дослідження таких, як Олена, допоможуть не забувати уроки історії. Тоді ж бо все починалося так багатообіцяюче! Покоління Хвильового щиро вірило в те, що вони будують новий кращий світ, і не зупинялося перед жертвами в ім’я великої ідеї, навіть якщо ціну складали людські життя. Коли ж вони прозріли, то було запізно: пекельна машина не мала кнопки «стоп» і вимагала все нових жертв, не роблячи особливого вибору між своїми і чужими.

Останні сонячні промені на скелях

Можливо я надто перейнявся тематикою Оленчиної роботи, але навіть у теперішній реальності стали проявлятися якісь загрозливі тенденції. На цій самій стоянці я пішов до джерела набрати води, а там вже кілька туристів поповнювали свої запаси. Я звично привітався українською, а один з них так єхидно мене запитав, чи там в Києві ще все не розвалилося? І така ненависть звучала в його словах, наче я був його особистим ворогом – це попри те, що ми бачилися вперше! Мені раніше розповідали про подібні випадки в цих краях, але я досі такого не помічав, хоч приїжджаю сюди на мандрівки вже півтора десятиліття.

На щастя, ця дивна парочка зупинилася тут лише щоб набрати води. Ще кілька разів долинали голоси тих, хто просто проходив дорогою. Але широкий вільний від дерев і кущів простір, край якого ми притулили свій намет, так і лишився порожнім, хоча, навчені досвідом попередніх днів, ми гадали, що тут зупиняться ще якісь туристи.

…

Ранковий Лисий Іван з неприступного боку

Останнього дня ми не вельми розтягували ранкові збори, бо ж мали встигнути на потяг, а до нього ще потрібно було доїхати. Тож, ще не було дев’ятої ранку, як ми вже бадьоро крокували добротною дорогою у напрямку перевалу Широкої Долини. Йшлося дуже легко, бо й сама ґрунтовка невпинно вела додолу – лише встигай пригальмовувати. Кут не надто стрімким, але достатнім, щоб над кронами невисоких дерев бачити вдалині, як між далеких гір у долинках збираються хмарки.

За менш, ніж годинний перехід з нами не трапилося практично ніяких пригод. Кілька разів зустріли інших туристів, бачили велосипедистів, що либонь прямували на змагання до перевалу МАН. А один раз нам довелося відійти на узбіччя, бо назустріч сунулася, відчайдушно ревучи, вантажівка з відкритим кузовом, повним інших велосипедистів разом зі своїми двоколісними друзями.

В далині гори ще ніжаться у ковдрі з хмар, а ми вже йдемо

За півкілометра до автомобільної траси ми вийшли на лісову розвилку, посеред якої стояв старовинний пам’ятник тим, хто прокладав тут першу дорогу в 1824-1826 роках. Хай не дивує, що монумент нині знаходиться так далеко від шосе – перший варіант і справді проходив через цю глушину. І тільки згодом його випрямили більш потужними технічними засобами.

На самому перевалі ми помітили ще один пам’ятник, який з’явився на світ всього півроку тому – легендарний тролейбус «Шкода9тр». Його округлі форми відомі багатьом, хто їздив мережею гірських тролейбусів. Кажуть, що саме цей екземпляр, який прикрашає місце біля найвищої на маршруті тролейбусної зупинки (752 метри над рівнем моря), за своє понад 40-літнє життя перевіз понад двадцять мільйонів пасажирів. Зрозуміло, подібні рекорди мали вимушений характер через брак фінансування для закупівля новіших машин. Але протягом останніх років до нашої мандрівки тролейбусний парк півострова отримав майже сотню нових «Богданів», тож тепер зі старих тролейбусів можна й пам’ятники робити – чом би й ні?

Монумент будівельникам траси через гори нині знаходиться посеред лісу за кількасот метрів від неї самої

До речі, саме одним з останніх тролейбусів Луцького автомобільного заводу ми й доїхали з перевалу до залізничного вокзалу. Що сказати? Відмінності колосальні! Новенький салон, стильний дизайн, кондиціонер, телевізор та інші сотні дрібниць створюють зовсім інше враження від поїздки, ніж то було на облуплених душних «Шкодах» з проіржавілими дахами та обідраними сидіннями. Після подібних приємних сюрпризів на прощання хочеться пообіцяти собі ще неодмінно повернутися, щоб продовжити відкривати незвідані сторінки мандрівок та захоплюючих пригод!

Більше світлин з мандрівки можете знайти в огляді нашого фотоальбому.