Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи 4

Першим опинився біля потерпілого Сашко. Він підійняв його голову, щоб тому було чим дихати. Тут нагодився і я – удвох ми підхопили дідуся під руки і винесли на сухе. Чоловік був у свідомості, але скаржився, що віднялася ліва рука та нога, також щось сталося з його дикцією.

Його дружина повідомила, що в нього вже був один мікроінсульт, а це, схоже, другий. Стало зрозуміло, що зволікати не можна. Але як скоро приїде швидка допомога, якщо ми знаходимося за тридцять кілометрів від міста? Пенсіонери сказали, що вони самі Сумчани, а це їхали зранку на дачну ділянку. І тут Сашко запропонував відвести стареньких до лікарні у місті, адже він має водійські права. За час його відсутності ми би перебралися до палацу і чекали на нього у парку. Ми посадили чоловіка на переднє сидіння, його дружина сіла позаду, а Сашко взявся за кермо. Так, вдруге за похід він повертався до Сум.

Це ще не палац, але теж його ровесник. Просто на центральній вулиці села Кияниця

Коли “Таврія” поїхала, ми дозбирали останні речі і перед нами постала чергова дилема: як переїхати до парку, якщо ми маємо на один велосипед більше, ніж, власне, велосипедистів? Я запропонував варіант з двома групами і легкою ранковою пробіжкою для себе. Бо, похід чи не похід, а забувати про підтримання фізичної форми не слід. Ідея полягала в тому, щоб спершу поїхали всі, окрім Наталки, яка лишиться з двома велосипедами. А я потім прибіжу та поїду вдруге на велосипеді Сашка. Така перспектива сподобалася усім, особливо Іванці, якій дозволили цю невеличку дистанцію проїхати у велотрейлері разом з Олександринкою.

Дорога до місця зустрічі з Сашком розділилася на три етапи. Спершу ми об’їхали нижній край ставка, де проходила Курська траса, і піднялися до неї в центр села неподалік, де містився магазинчик. Всі вечірні запаси води зникли ще під час сніданку, тому першим ділом хотілося втамувати спрагу, в чому свою допомогу обіцяв місцевий осередок комерції.

Наш караван зайняв усю велоспедну парковку біля магазину

Коли я повернувся з Наталкою, діти вже були напоєні і ласували морозивом, яке так добре смакувало в цей сонячний день. Крім того, за рогом магазину вони знайшли альтанку та широку гойдалку, тож окрім ласощів ми отримали ще й позапланове катання. Та мене більше зацікавило дещо інше, що теж ховалося за тим самим рогом. Його огинала стежка, яка за кільканадцять метрів виводила на доріжку, що прямісінько спускалася до воріт палацу з велетенським літерами “КИЯНИЦЯ”.

Другий етап ми здійснили з точністю до навпаки – спершу я поїхав з Наталкою (до нас приєднався ще й Нестор, якого зацікавило Іванчине велокрісло), а потім я повернувся за рештою. Вдруге ми всі зібралися в тіні доволі старих дерев неподалік від клумб, що розіслалися перед фасадом палацу. Ось тепер ми могли бачити його весь, а не лише фрагменти даху, як учора з протилежного берега ставка.

Ось він – палац у Кияниці. Праворуч виблискує пам’ятник жертвам ІІ світової війни

Попри дещо втомлений стан, архітектурна пам’ятка і досі вражає уяву. Особливо нею мають пишатися сумчани, бо хоч споруду називають палацом Ліщинських, її побудував Герасим Харитоненко – найвидатніший сумчанин ХІХ століття. Що ж за плутанина з іменами власників? Зазирнемо в історію.

Землі навколо Кияниці 1866 року придбав Герасим Харитоненко, відомий тим, що побудував свою “цукрову імперію” – чимало цукрових заводів на Сумщині, які підняли економічний потенціал краю, а самим Сумам забезпечили майбутнє обласного центру. Один із заводів було збудовано й тут (він працював аж до початку ХХІ століття, а нині від нього лишилася тільки труба). Як відомо, для підприємства потрібно чимало води, тому Олешню загатили, зробивши чималий ставок, який разом з лісом утворив мальовничий краєвид. Харитоненко оцінив цей момент і один з берегів перетворив на парк, в центрі якого вирішив побудувати палац.

Окраса і найвища частина палацу – чотириярусна вежа

Споруду завершили у 1890 році – за рік до смерті магната, тому він так і не встиг насолодитися маленьким раєм, який створив у Кияниці. Зате це вдалося його племінниці Марії Ліщинській, якій з чоловіком дістався цей неймовірний куточок згідно з заповітом Харитоненка. Вони володіли маєтком аж до приходу до влади більшовиків, які палац, парк та завод націоналізували.

Завод зберіг свій профіль, а от палацу пощастило менше – він став туристичним притулком. Звісно, туристи були в захопленні від місця, де їм пропонували відпочити, але не важко уявити, що сталося з внутрішнім оздобленням та інтер’єрами палацу – від колишньої пишноти не лишилося й сліду. Навіть великі зали були переділені перегородками на окремі кімнати.

У реставраторів буде чимало роботи…

Нині палац Ліщинських вже не туристичний притулок. Але ще й не щось інше. Вже майже тридцять років стоїть він пусткою, поступово руйнуючись від дощів, вітрів або чиїхось “дбайливих” рук. Щоправда, на території парку висить стенд з планами реконструкції, а саму споруду вже огородили будівельним парканом. Тому є надія, що наступного разу ми зустрінемо палац в набагато кращому вигляді.

Поки що ж на нас дивилися тільки вибиті вікна та пощерблені стіни. Ми обійшли його з усіх боків, навіть зазирнули всередину, а особливо допитливі пролізли до внутрішніх приміщень. Стан, звичайно, дуже жалюгідний, і нічого, окрім уламків прогнилої підлоги чи облущених стін, роздивитися не вдалося.

Всередині вже готові декорації для зйомок фільми жахів

Задовольнивши свою цікавість, ми подалися до міського пляжу, який притулився до берега за якісь двісті метрів від палацу. Цю відстань ми подолали пішки – я вів обидва велосипеди, тримаючи їх руками.

Сам пляж нас теж дещо засмутив. Здавалося, що останній пісок до нього завозили ще Ліщинські. Але підхід до води був не таким вже поганим, тож дітки залюбки похлюпалися в прохолодній водиці. Ми ж у цей час підготувалися до обідньої перерви – розстелили кілька килимків та виклали залишки їжі.

Дітки купаються в ставку на Олешні. Десь на протилежному березі ми ночували

До речі, ми були не єдиними мандрівниками на велосипедах. Саме у той час, як ми прогулювалися поблизу палацу, до цього пляжу під’їхала група з 12 молодих велосипедистів. На відміну від нас, вони мали гірські велосипеди, а весь їх вантаж вміщувався у невеликі міські наплічники. Очевидно, хлопці мали кількагодинну покатеньку від Сум до Кияниці, а відсутність бруду вказувала на те, що вони приїхали трасою, а не шукали собі пригод в чагарях, як автор цих рядків та його соратники.

Велосипедисти хутко прилетіли, перекусили, погомоніли собі, і так само швидко подалися геть. А ми дочекалися Сашка, який повернувся з Сум маршруткою. Він розповів, що вони викликали швидку допомогу, яка виїхала на зустріч їхній “Таврії”. Саму машину Сашко поставив до гаража стареньких, бо бабуся ж не могла нею керувати, а дідусю тепер буде не до неї. На щастя, він опинився у лікарні доволі швидко, тому в нього ще все буде добре. Але страшно навіть уявити, що би було, якби лихо спіткало його посеред озера або ми швидше зібралися і поїхали – жінка сама би його не витягла.

Наші велосипедні колеги поспішають повернутися до дощу

Співзвучно з тривожними думками стало хмаритися небо. Насправді, небесні отари снували ним і вчора, але сьогоднішні виявилися якісь неспокійні. Якось непомітно заступили сонце і підняли вітер. Ще не вистачало, щоб синоптики виявилися правими зі своїм дощем, бо тоді нам, у нашій найдальшій точці маршруту, було би непереливки. Лісова дорога, якою ми збиралися повертатися, перетворилася би на суцільне багно. А Курська траса теж була би не кращою альтернативою через калюжі та інтенсивний автомобільний рух.

Отже, на зворотній шлях лишалося всього півдня. А тут ще ця непевність з погодою. Ми швиденько витягли дітей зі ставка, дообідали та зібрали речі. І раптом пронизливий вітер зірвав і кинув на землю перші важкі краплі.

 

закінчення