Веломандрівка до палацу Хотінь

Коли хочеться мандрувати, то привід знайти неважко. 5 серпня 2018 року Олександрина мала свій перший день народження як туриста – рівно рік тому вона вперше взяла участь у пішохідному поході, маючи всього 66 днів від народження. Хіба ж могла наша непосидюча сімейка пропустити повз увагу таку дату? І ми майнули велосипедами на гостини до другого з палаців (перший відвідали 4 тижні тому) поблизу Сум, який заховався посеред парку на березі річки Олешня у селі Хотінь.

Що ж то за село таке і які його хотіння? Про це я розповім, коли ми до нього доїдемо. А поки-що коротке знайомство з учасниками подорожі. Ми вирішили мандрувати у тому ж складі, що й торік – я з Оленою та дітками Нестором (6 років) та Олександриною (1 рік). Цього разу ми мали не пішохідний, а велосипедний формат, тож дівчинка замість слінгу отримала велосипедне крісло, а хлопчик крутив педалі напіввелосипеда позад мене.

Неочікуване перевтілення велодоріжки у сходи підземного переходу

Більшість часу ми прямували автомобільними дорогами, але на самому початку захотілося нам проїхатися першою Сумською велодоріжкою, яка пролягала вздовж вулиці Героїв Сумщини. Враження – загалом позитивні. Так, ці 500 метрів були одними з найрівніших на нашому шляху. Єдине, що дещо псувало поїздку, це не вельми дружні бордюри у місцях перетину з автомобільними проїздами. А ще трохи дивним виглядає закінчення (або початок), велодоріжки, після якого одразу йде спуск до підземного переходу. Якщо якийсь велосипедист ловитиме ґав і не зупиниться вчасно, то отримає “задоволення” порахувати кількість сходинок у ньому.

Погравшись із велодоржікою, ми пірнули знову в плетиво Сумських автомобільних доріг, з якого виплуталися десь через годину поблизу монумента на північному виїзді з міста. Пам’ятні знаки стоять на основних п’яти під’їздах до Сум, але цей – найбільш цікавий. Оскільки траса далі прямує до кордону з Росією, скульптурна композиція задумувалася як знак дружби народів – українка та росіянка разом тримають вінок із символікою СРСР. Кожна зображена у своєму національному вбранні, але, що об’єднує їх, окрім симетричної пози, це якийсь суворо-невеселий вираз обличчя. Мабуть здогадувалися, що колись горщики поб’ють?

Сумський варіант “Робітника і колгоспниці” з гендерним зсувом

А тим часом настала обідня пора. Так, цього разу ми виїхали як ніколи пізно – вже за полудень. І громада стала вимагати обіду. На щастя, все потрібне ми мали з собою, тобу розшукувати якийсь заклад харчування не випадало. Тобто, ми могли влаштувати трапезу, де завгодно. Але ставати просто на узбіччі шумної траси не вельми хотілося, тому ми проїхали ще півгодинки і знайшли просто чарівну місцину.

Для початку маршрут розпрощався з Курською трасою. Перед селом Верхнім Піщаним від неї ліворуч відходила місцева асфальтівка, якою ми й скористалися. Вдача у нової знайомої виявилася доволі примхлива. Спершу вона зваблювала рівненьким асфальтом і відсутністю машин. Та не встигли ми надивуватися з такого незвичного поєднання, як без попередження втрапили на ділянку якогось примарного асфальту. Тобто, формально він наче був, але фактично його давно вичовгали до камінців, від чого велосипеди трусило ніби в лихоманці. Наче того мало, траплялися фрагменти з додатковими ямами, які перетворювали звичайну поїздку на замислуватий слалом.

Місце битви – асфальт

Словом, це був незабутній кілометр. Хоча й хотілося б його забути. А потім дорога вибачилася, сказала, що то все був невдалий жарт і надалі тішила нас добрим асфальтом, та ще з постійним плавним спуском у напрямку річки Олешня. Обабіч розгорнулися широкі лісосмуги, які дарували прохолоду та тінь – цих неодмінних соратників у боротьбі з літньою спекою. В одній з таких, десь перед садовим товариством “Будівельник-2”, ми й зупинилися на довгоочікуваний обід.

Насправді, обід – це вельми умовна назва. Ми ж бо подорожували з дітьми, отже мали у своєму багажу ціле відділення дитячих забавок, за складання якого відповідав Нестор. Хлопчик не випустив з уваги ані дрібниці, тому, поївши, ми і книжечки почитали, і якісь завдання попроходили, і трохи помалювали, і ще й чимось погралися. Найбільше мене вразила бляшана коробочка, повна металевих монет. Можете лише уявити, як вона подзвонювала на вибоїнах! А ще її маса стала вирішальною на шальках терезів, які вирішували, зламається мій тендітний передній багажник, чи ні? На щастя, ця фатальна подія сталася вже майже на самому фініші. А зараз ніщо не затьмарювало задоволення від широкого спектру видів відпочинку, які забезпечив Нестор.

Обід – і як тут сумувати?

Деякий час Олександрина теж проявляла інтерес до дитячих принад. Але потім звідкілясь взялася собака і увага дівчинки цілком перемкнулася на її улюблений вид тварин. Бідний песик пробігав собі путівцем, а потім вчув запах їжі і вирішив покрутитися біля нас. Проте Олександрині здалося, що то незнайомець палає познайомитися з нею, але соромиться підійти ближче. Так почалася моя з нею гонитва за безневинною собакою – аж поки ми не витіснили її на асфальтівку за лісосмугою, звідки безталанна попленталася собі геть.

Згодом вирушили в дорогу і ми. Після обіду їхалося набагато приємніше. Та й сонце вже добряче схилилося до обрію, аж вся траса загорнулася в тінь від дерев. А потім був просто фантастичний спуск до села Руднівки. Шкода лише, внизу, вже у самому селі, асфальт давненько віддав Богу душу, тому доводилося їхати зі швидкістю пішохода.

Наш перший стрімкий спуск – до села Руднівка

А на центральному перехресті ми зупинилися й зовсім, але з іншої причини – дитячий майданчик! Так, це перший на нашому маршруті. Зате тут знайшли притулок усі необхідні атрибути – обидва види гойдалок і гірка з драбинкою. Поруч примостився ще й магазинчик, але в ньому ми ще не мали потреби.

До речі, цікавий факт про найменування села. Спершу я подумав, що його назвали на честь найвідомішого після Сидора Ковпака провідника радянських партизанів часів Другої Світової війни Семена Руднєва, уродженця Сумщини. І ще здивувався, як удалося уникнути перейменування 2016 року? Таємницю розкрила Вікіпедія. Виявилося, що село, засноване 1659 року, за свою історію ні разу не змінювало своєї назви, що походить від імені козака Ігнатія Рудня, який заснував його, переселившись із Правобережної України.

Дитячі майданчики – неодмінна частина мандрівки з малюками

Коли дітки награлися, ми рушили далі центральною вулицею. Сумнівів не виникало – востаннє її ремонтував ще Семен Руднєв. Зате, як вона вилізла на об’їзну дорогу, ми наче потрапили в майбутнє – шлях вкривав товстий рівний шар асфальту, наче в рекламі шоколадних батончиків. Одразу було видно, що тут провели капітальний ремонт, а не обмежилися латанням ям.

Наші велосипеди відчули друге дихання і полетіли, мов на крилах вітру. Все таки, коли відпадає потреба щосекунди дивитися під колеса і міркувати, як краще об’їхати вервечку ям, враження від поїздки зовсім інші. Але все впізнається на контрастах. А також на непередбачуваності вдачі шляху. Адже,щойно Руднівка лишилася позаду, а обабіч виросли стіни лісу, як новий асфальт раптово скінчився, передавши естафету своєму втомленому життям предку.

Ось вона – ідеальна сільська дорога!

Дорога підготувала нам п’ятихвилинний підйом, після якого ліс відступив і ми побачили ліворуч величезну долину з одним із широких ставків на Олешні. Мабуть, не даремним був той набір висоти, адже ландшафтний краєвид вийшов просто неймовірний!

А далі настав час спуску. Цього разу ми з вітерцем поринули в нетрі наступного села – Кровного. Воно було втричі більшим за попереднє, тож і пропонувало більше різних видовищ. Тут була школа з дитячими майданичками, які ми проігнорували, бо ж лише чверть години тому гралися у Руднівці. Зате не оминули нагоди сфотографуватися з козаком-прикордонником. А ще звернули увагу на меморіальний комплекс Другої Світової війни, який увінчувало аж дві постаті солдатів – доволі рідкісне явище, особливо для сільської місцевості. Замикав трійку пам’яток знак жертвам Голодомору.

У центрі села Кровного вартує ось такий бравий козарлюга

Дорога через Кровне виявилася довгою, як собача пісня. Тож не дивно, що Олександрина закуняла у своєму кріслі. І все було б добре, але зовсім невчасно асфальтівка змінилася на бруківку і наші велосипеди стало трусити, мов у лихоманці. Довелося Олені спішитися. Часом допомагали вузенькі стежки обабіч, які накатали місцеві велосипедисти, по яких ми знову могли їхати.

У часи, коли дорога дозволяла трохи послабити увагу, можна було насолоджуватися сільським колоритом. Ми саме їхали вздовж заплавних лук річки Олешня, тож бачили, як пасуться корови, як сновигають табунці гусей та чимало іншого, що не зустрінеш на вулицях у центрі міста. Щоправда, не всі зустрічі були приємні. Через певний час дорога поринула в якусь вологу місцину, зарослу подобою лісу, де нашу присутність пронюхали комарі. Можете уявити, яку ми мали швидкість, якщо ці малі кровопиці наздогнали нас і почали вимагати крові. Може в цьому і крилася таємниця назви села?

Коли дорога – бруківка, її краще об’їхати стежкою

Олена вже хотіла зупинитися і дістати антимоскітний засіб, коли попереду з-поміж дерев вигулькнули хати. Вони наче закликали: їдьте до нас, адже комарі докучають лише в лісі. І ми сказали комарам “па”, в’їхавши до мети нашої мандрівки – села Хотінь.

 

продовження