Прогулянка передріздвяним Харковом

У різдвяно-новорічні дні так хочеться згадати безтурботне дитинство і відновити те відчуття очікування дива! А зробити це легше, коли бачиш поруч обличчя своїх батьків. Тож не дивуйтеся, що на зимові “канікули” ми відвідали і моїх, і дружининих рідних. А між цими хвилюючими зустрічами, розділеними сотнями кілометрів, мали пересадку з одного потяга на інший у Харкові (4 січня 2018 року).
Провести 4 години в 5-й столиці і змарнувати їх у залі очікування? Це безумовно не про нас! Та й не познайомити дітей з містом ми просто не могли. Тому ми здали наші громіздкі наплічники у камеру схову і, проїхавши потягом метро два перегони, вийшли під Харківське небо у самому центрі. Авжеж, вокзал зроблений так зручно, що нам не довелося довго блукати: спустилися з перону в перехід, ним дійшли до камери схову, а за нею майже одразу надибали вхід до метро – і це все, не виходячи на поверхню!
Але перше враження виникло ще раніше. Погляньте, це електропоїзди ЕР9 з характерними напівкруглими кабінами, дизайн яких придумали ще в 50-х. У Києві таких уже давно немає (їх замінили ЕР9м), а тут вони ще їздять!
А першим харків’янином, який нас зустрів, щойно ми вийшли зі станції «Майдан Конституції» на однойменний майдан, який таблички на будинках вперто називають «площею» в пам’ять про колишню назву («Площа Радянської України»), став скрипаль на даху. Подейкують, що з ним пов’язана заплутана історія, за якою побачена нами постать – лише копія, а сам оригінал прикрашає дах іншої споруди.
Якісь кількасот кроків відокремлюють загадкового скрипаля від іншої любительки висоти – монумента «Україна, що летить». Вибір концепції не випадковий, адже в радянські часи на цьому місці стояв дещо інший пам’ятник, який за громіздкий неоковирний обрис в народі прозвали «П’ятеро [несуть холодильник] з ломбарду» (сам колишні ломбард жовтіє на світлині позаду).
Неважко помітити, що «Україна» й справді своєю легкістю прагне до неба. У цьому з нею можуть позмагатися хіба птахи.
До речі, ломбард сьогодні вже зовсім не фінансова установа. У його приміщенні нині міститься історичний музей. А хід історії яскраво ілюструє контраст між довоєнними танками, що чатують біля входу, та футуристичним скляним кубом, який огорнув частину давньої споруди.
Тут же неподалік можна перевірити температуру повітря за найбільшим в Україні градусником. І одночасно зрозуміти, чому немає снігу.
Далі ми пройшлися до вулиці Пушкінської, де, окрім російського поета, мало не на кожному перехресті встановлено чийсь пам’ятник. Першим нас мав зустріти сам Олександр Пушкін, але його випередив медик Ілля Мечников.
Тож не дивно, що згаданий російський поет дивився на нас дещо ображено і засмучено.
Зате Михайло Коцюбинський мав погляд непроникний, наче він і справді власник якогось банку.
Потім прийшла черга привітатися з однією з ключових постатей Української влади в часи, коли Харків був її столицею, Миколою Скрипником.
Втомилися від нудного монументалізму? Майдан Архітекторів порятує. Саме тут, можна побачити зразок сучасного оригінального бачення скульптури, особливість якого у тому, що кожен може розгледіти щось своє. Творці гадали, що зображуть щасливих закоханих, але критично налаштованим візитерам ввижаються то «дистрофіки», то сцена з «Бухенвальду».
Іншою цікавинкою майдану стало намисто з «7 чудес Харкова». Щось схоже я бачив у столичному гідропарку в музеї «Київ у мініатюрі», але тут макети захищені скляними куполами, тому їхні білосніжні стіни виглядають, як нові.
Щодо справжніх будинків, то на майдані Архітекторів нас вразив вишуканістю палац культури поліції.
У дорадянські часи це був особняк мецената Олексія Алчевського. Погруддя самому промисловцю нині встановлено у сквері неподалік.

А за ним вже вгадуються обриси наступного об’єкту нашої екскурсії – храм з доволі рідкісною присвятою – жінкам-мироносицям.
Навпроти самої культової споруди (яка, насправді, є лише сучасною реконструкцією церкви ХVII століття, знищеною в 1930-х роках) ми надибали одне з 7 чудес Харкова – фонтан «Дзеркальний струмінь», який прикрашає місто з 1947 року.
Навпроти (по той бік Сумської вулиці) розмістилося велична і розкішна (за радянським уявленнями) споруда Харківського Національного академічного театру опери і балету імені Миколи Лисенка.
Ми проходимо трохи далі вздовж парку і потрапляємо до найбільш багатолюдного пам’ятника Тарасу Шевченка, композицію якого складають 17 постатей. Звісно, це все не іпостасі відомого поета, і навіть не персонажі його творів (чи Кобзар писав про матросів і шахтарів?), а, я так розумію, люди, натхненні його поезією, на величні вчинки. Ну, або десь так мислили його творці, відкривши своє творіння у далекому 1934 році.
Люди на монументі розташовані доволі тісно, але для того, щоб залізти і сфотографуватися, місце знайти ще можна.
Наступне фото не в тему архітектури, але я просто не міг утриматися, щоб не сфотографувати диво архівації опасистих дядьків до триколісної вантажівки.
А ось і різдвяні вітрини. Немає снігу, так хоч декорації святкові потішать око.
Далі ми збиралися ще навідатися до гігантської підкови Держпрому, але годинник показував, що до потяга лишається небагато часу, тож ми рушили назад, принагідно фотографуючи інші цікаві факти. Наприклад, місце падіння ідеального метеорита, який пробив стіну будинку.
Або барвистий мурал на чотири поверхи.
До кадру потрапила навіть синагога, яка, як виявилося згодом, теж є давньою спорудою та пам’яткою архітектури.
Наша екскурсія закінчилася там, де й почалася, коли ми спустилися до підземки на майдані Конституції. Тож вітання вам від Олександринки та Олени з Нестором (в куточку позаду) з вагончика Харківського метро!

PS. А сніг таки пішов – щойно ми від’їхали від Харкова.

Більше світлин із прогулянки можете знайти у нашому альбомі.