Про Дніпро у Дніпрі і не лише

Настав час і мені підхопити естафету флешмобу «10 років потому». А, оскільки цей блог присвячено мандрівкам, то й мова піде про поїздку, яка відбулася саме цього дня, щоправда рівно 10.5 років тому. Тоді я присвятив їй у своєму щоденнику рівно один абзац з багатообіцяючим «я неодмінно напишу про це більше незабаром». Що ж, от і настало це «незабаром».

Отже, вмикаємо нашу машину часу і переносимося у суботу, 16 серпня 2008 року.

У ті вихідні я з сестрою Яною відпочивав у батьків в Олександрії. І саме цього дня наш тато провів для нас одноденну екскурсію містом своїх студентських часів. Дніпро – найближче до нас місто-мільйонник (звичайний потяг їде близько трьох годин), тому ми раненько сіли на потяг, а вже о пів на десяту покинули привокзальну площу і попрямували центральним проспектом міста, нині названим на честь історика Дмитра Яворницького.

Коли перші враження від міста урівноважилися, я згадав про фотоапарат. Принагідно ми привіталися з письменником Максимом Горьким, який з 1977 року присів відпочити у затінку кленів на вулиці княгині Ольги.

А потім зазирнули до величезного парку (Лазаря Глоби) в самому центрі міста, де на озері співіснують велетенська літня естрада і маленькі будиночки водоплавних птахів.

І добро бореться проти зла у лебединому вимірі.

Між фонтанів мандрує планета Маленького Принца.

А за прибережними вербами сховалася справжня, хоч і дитяча, залізниця (з вузькоколійними тепловозиками ТУ2).

Найкраща точка огляду – з місточка, перекинутого через середину озера.

Гадаю, взимку парк теж варто відвідати. Принаймні, на це натякає льотчик Валерій Чкалов, якого скульптори 1981 року зобразили у позі сноубордиста.

З парку виходимо поруч з Дніпровським академічним театром драми і комедії (пам’ятка 1907 року). До речі, на світлині можна побачити, що повна назва закладу була довшою (у 1934-2016 роках). Що не змінилося, так це трамвайні колії, які й досі повертають, огинаючи незавершене будівництво станції метро «Театральна».

Через п’ять хвилин прогулянки бачимо радянську відповідь дореволюційній архітектурі – Дніпровський академічний театр опери та балету (1974).

Для тих, хто сумнівається, що ця комбінація паралелепіпедів є саме театром, посеред фонтанів було спеціально встановлено скульптуру-підказку.

Театральний кварт змінюється історичним. Ось у цьому приміщенні готелю «Асторія» (1912) у буремні роки мешкав лідер українських анархістів Нестор Махно, про що сповіщає меморіальна табличка біля входу.

Інша табличка вказує на не менш бурхливих постояльців – червоноармійський ревком.

А в ошатному будиночку з вежею неподалік знаходився місцевий військовий осередок УНР. До речі, ця споруда від моменту свого відкриття у 1905 році майже беззмінно слугувало поштою.

Ясна річ, сусідство різновекторних політсил було далеко не мирним – у радянській пропаганді це знайшло відображення у вигляді барельєфа, де українських вояків подано як дракона (зараз би виліпили кіборга, I’ll be back).

А між цими спорудами стоїть непримітний на перший погляд будиночок 1806 року, в якому під час свого південного заслання у 1820 році зупинявся російський поет Олександр Пушкін. У пам’ять про цю подію на стіні висить кругла дошка, а сам будинок є літературним музеєм.

Лідер російських більшовиків Володимир Ленін у Дніпрі ніколи не зупинявся, але пам’ятник йому тут стояв (1959-2014). У пам’ять про події, що призвели до його повалення, це місце назвали площею героїв Майдану. Але у 2008 році це ще виглядало так само, як за часів СРСР.

У самому центрі міста нас застав полудень, тож ми підобідали і продовжили екскурсію у верхній частині проспекту Дмитра Яворницького, де будинки не менш історичні, пам’ятники не менш давні, а голуби просто не менші.

Хоча ні – голуби такі дрібні та ще й вічно голодні. Як тут їх не погодувати крихтами з обіду?

Будинок – це перший корпус «Дніпровської політехніки», збудований понад сто років тому (1903). На фасаді ще видно стару назву, яку ВНЗ мав до 2017 року.

Пам’ятник поставили у 1971 – на честь російського вченого Михайла Ломоносова. Що цікаво, за часів царату на цьому ж постаменті стояла скульптура імператриці Катерини ІІ (тієї самої, ім’ям якої тоді називалося місто), яку революційно налаштоване студентство знесло у 1919 році. Її наступник мав лагіднішу долю, але ще з радянських часів повелася традиція вішати науковцю на руку авоську з порожніми пляшками. Он і зараз одну хтось вклав у його долоню.

Через дорогу можна помітити пам’ятники більш давні – цілу колекцію половецьких «баб». Про роки не питайте, бо первісні майстри творили у доісторичні часи, але вчені оцінюють вік у 6 тисяч років.

Місце пантеону не випадкове – за ними жовтіють стіни історичного музею імені Дмитра Яворницького зі своєрідним пам’ятником історику. Будинок одразу будувався як музей і відкрив двері для відвідувачів 1849 року. А от дослідника козацтва увіковічнили тільки у 1995 році.

Парк на Соборній площі – місце, де історія рухається семимильними кроками. Щойно ми бачили витвори доісторичного мистецтва, а за кілька хвилин потрапляємо на майданчик з презентацією військової техніки часів останньої світової війни.

Посередені арсеналу – напівкругле приміщення діорами битви за Дніпро.

А гармати розставлені довкола, наче обороняючи твердиню.

Або цілячись на шпиль Спасо-Преображенського собору 1835 року.

закінчення тут