7 коліс та 6 педалей: Ми збираємося і… губимося

(Продовження. Початок тут)

Перше питання, яке постає перед мандрівниками – куди ж податися? І як далеко дозволити духу подорожей занести нас від дому? Ми з дружиною згадали минулі часи, коли могли проїхати велосипедами 200 кілометрів за день і вже заходилися шукати циркуль, аби накреслити коло навколо столиці й побачити меню на географічній тарілці. На щастя, ми зауважили, що з нами ж двійко малолітніх дітей, тому зменшили цю відстань удвічі (ага, а про те, що це ж лише початок велосипедного сезону і наша фізична форма далека від ідеальної, не подумали).

Отже, 100 кілометрів. Але це в обидва кінці, бо ми не мали бажання перти з собою намети та інше табірне причандалля, а готелі та решту цивілізаційних зручностей вважали не гідними поступками істинним мандрівниками. Тому, коло зменшилося до 50. Що не кажіть, вибір місця призначення значно спростився, бо ж вибирати стало майже з нічого.

Позаду – рідні стіни, попереду – невідомі кілометри…

І тут Оленка так вдало пригадала про парк історичної реконструкції «Київська Русь». Я здмухнув пил з лінійки, розгорнув карту і наміряв 40 кілометрів. Е-м, замало, але може бути. Якщо їхати прогулянковим темпом, роблячи зупинки на п’ятихвилинні перекуси, то години за 3 доїдемо туди, стільки ж назад. Нехай ще години 2 погуляємо парком, то вже засвітла й повернемося додому.

– Треба план «Б», – сказала Оленка і, побачивши моє здивування, пояснила: – Якщо ми раптом втомимося і не зможемо проїхати все.

– Ось, я знайшов Миронівську електричку, – відповів я після хвилинних пошуків на сайті Укрзалізниці. – Вона виїжджає з Нових Безрадичів о 18.20. За півгодини будемо на Видубичах, а це майже вдома. Від парку до станції – 15 кілометрів. Якщо перестрахуватися, то можна висуватися до неї о 16.00. Тобто, з дому нам треба виїхати десь об 11.00, ну, або 10.00.

– Що? – обурилася Олена. – Які 11 або 10? Встаємо о шостій і стартуємо о 7.30!

З нас обох дружина тоді була найбільш адекватною. Але мені здавалося, що це якесь божевілля – їхати з таким запасом часу. Що ми будемо півдня робити між тих давньоруських теремів? Вчитися різьбі по дереву і співати старослов’янських пісень? Справді, проблема вбивства часу тоді мені здавалася найбільш вагомою. І хто б, скажіть, подумав, що в реальності все станеться з точністю до навпаки!

Але ми вирішили зробити, так як інтуїція підказала дружині. Тож ще з вечора я витягнув з балкона і зібрав наші велосипеди разом з обома причепами – один напіввелосипед (подоба дитячого велосипеда, в якого замість переднього колеса міститься кріплення до батьківського велосипеда) для семирічного Нестора і другий – велотрейлер (схожий на великий дитячий візок) для майже дворічної Олександрини. У ньому вона може сидіти, а може й лежати, коли засне. Також я встановив дитяче крісло на велосипед дружини – аби донька могла сидіти ближче до мами, а не сумувати на самотині в трейлерній ізоляції. У свою чергу Олена зібрала запасний одяг та різні речі для дітей. Я теж взяв собі додаткову кофтинку, бо воно ж хоч і тепло вдень, але зранку синоптики «розщедрилися» тільки на 4 градуси, тому на старті треба буде вдягнутися тепліше.

І от настала субота. Шоста ранку – ми спимо. Що не кажіть, а легше дитячою лопаткою відкопати Говерлу, а потім закопати її назад, аніж виштовхати себе з ліжка о цій порі на вихідних. Бідолашний будильник надривався кілька разів, перш ніж ми остаточно прокинулися і почали хоч щось робити. Тому не дивуйтеся, що коли велосипеди були спущені у двір і завантажені, діти зловлені, одягнені та нагодовані (і ми теж), годинник показував 9.30. Хм, це дещо пізніше, ніж планувала Оленка, але однозначно раніше, ніж початково пропонував я.

Стартуємо!

Перші несподіванки сталися ще до того, як ми почали крутити педалі. Поки я позносив усі велосипеди з додатками, добряче розігрівся і скинув ту кофтину. Може о 7.30 і було 4 градуси, але дві години по тому сонце зробило своє діло і холодно не було нікому. Навіть Олена зняла свій теплий одяг. Ми могли одразу віднести зайве вбрання додому, але вже не хотілося повертатися (то ще й прикмета є така), тому просто вкинули його у трейлер – місця там, не бракувало.

І ось наша команда вирушила. Було це видовище, яке рідко побачиш на наших вулицях. Спершу їхав я. На моєму багажнику примостилася велосумка з продуктами (на перекуси і обід) та аптечками для нас і велосипедів. Поверх неї простягалася дуга, що сполучала мій велосипед з напіввелосипедом Нестора, який теж крутив свої педалі. За кілька метрів від нас їхала Олена. Позаду неї замість сумки погойдувалося крісло з Олександриною. А за ним ще котився на своїх двох велотрейлер з одягом, дощовиками (синоптики не обіцяли, але раптом?) та іграшками для молодшої. Як порахувати – сім коліс та шість педалей, і це на два екіпажі.

Наш невеличкий караван хвилин п’ять вибирався з подвір’їв та дрібних вуличок, а потім влився у жвавий потік транспорту Дарницького шосе, яке майже одразу винесло нас на мостовий комплекс через Дніпро. Це вражаюча і жахаюча водночас конструкція. Лишень уявіть собі його поперечний переріз: тротуар за відбійником, метрова смуга узбіччя (для таких, як ми), три смуги для автомобілів, дві залізничні колії, три автосмуги у зворотному напрямку, знову узбіччя і тротуар, а потім ще дві залізничні колії. Для повного щастя не вистачає лінії метро і трамвая, але це вже точно перебір.

Машини безнадійно відстали – їм важко дається підйом Дарницького мосту

Проте для велосипедистів найбільша прикрість знаходиться наприкінці мосту. Якщо ви не перелякалися швидких авто, що мчать всього за метр від вас, і остаточно не оглухли від їхнього ревіння, через два кілометри на вас чекає не дуже приємний сюрприз: за місто виводить лише третя смуга, а перші дві повертають у його центр. А як відомо, правила дозволяють велосипедам їхати лише першою смугою. Халепа? Це як подивитися.

Ми подивилися на це з гордістю громадян країни великих можливостей. У нудній Європі зовсім немає простору для фантазії – проектанти велодоріжок все придумали до вас. У нас не скажу, що ліній для велосипедів немає. Але зазвичай вони йдуть вздовж рівних ділянок траси, де й так очевидно, куди треба їхати. Коли ж на шляху трапляється шляхопровід або розв’язка, велодоріжка кудись сором’язливо зникає, дозволяючи вам самостійно придумати, як проїхати далі.

От прямо тут, в кінці Дарницького мосту, ми побачили аж три альтернативи. Перша – для зануд. Це якщо прямувати крайньою смугою в напрямку центру і розвернутися на кільці біля моста Патона. Ціна питання – 4 кілометри. Друга альтернатива – для лінивих. 4 кілометри – забагато? Можна не доїжджати до мосту Патона, а перейти на інший бік підземним переходом одразу після спуску з Дарницького мосту. Економія – 2 кілометри.

А ми скористалися третім варіантом – для екстремалів. Просто дочекалися, коли промине чергова зграйка машин і перескочили на потрібну третю смугу, яка після розгалуження одразу стала першою – тобто, ми знову рухалися за правилами. Ось такий лайфхак і ніяких зайвих кілометрів!

Перевели подих? Рано розслаблятися, адже одразу після спуску на нас чекає мегаклубок транспортної розв’язки Видубичів. Купа естакад і розгалужень, на які з переляку так легко вискочити і з яких потім неможливо повернутися. Тут головне – виявити залізну волю і рухатися прямо, як веде головна лінія траси. Авто, яким з вами не по дорозі, можуть пролітати у вас перед носом, повертаючи праворуч, але не треба полохатися, адже водії ще менше зацікавлені у зіткненні, тому швидко намагаються зникнути з вашої траєкторії. Головне, аби їм було видно, куди вона веде.

За Видубичами настало таке бажане полегшення – Столичне шосе. Назва не безпідставна, бо це аж по чотири смуги в кожному напрямку, плюс відмежоване суцільною лінією асфальтоване узбіччя, завширшки з повноцінну смугу. Тут вже може спокійно їхати навіть велосипедист без досвіду. Єдине, що напружує – це шум транспорту. Через те, я міг чути, що Нестор щось каже, але не розумів що. Тому я зупинився і перепитав.

– Їсти, – відповів хлопчик.

Я роззирнувся: з одного боку траса, трохи далі залізниця на насипу, яку з того боку підпирають стрімкі відроги Лисої гори. Не вельми затишна місцина, аби зупинятися на пікнік. Саме під’їхала Олена і дізналася про нашу проблему.

– Через п’ять кілометрів ми покинемо цю трасу і далі підуть невеликі затишні доріжки. Давайте зупинимося для перекусу там, – запропонував я.

Олена погодилася, Олександрина була зайнята роздивлянням машин, а Нестору залишалося тільки важко зітхнути, жалкуючи, що не поснідав, як слід, а батьки тероризують голодом.

Але не поспішайте з висновками, щодо нашої жорстокості. Мовляв, інші батьки своїх дітей на авто возять, велосипедами ніхто на швидкісні магістралі не вилазить. Все якраз навпаки! Саме під час цієї невеликої зупинки повз нас проїхало двійко велосипедистів. А коли ми самі продовжили рух, нас випередила колона (кілька десятків) велосипедистів, які займали цілу смугу та ще й з машиною супроводу позаду. Я подився на велокомп’ютер: ми рухалися зі швидкістю 21 кілометр на годину, а ті гаврики обігнали нас заввиграшки. Певно тренуються до своїх змагань.

Столичне шосе рівне, хоч лінійку прикладай. І, що найбільш приємне нам як велосипедистам – практично не має розгалужень. Тільки поблизу проспекту Науки було одне, але ми скористалися лінією зі світлофором, тому ризикувати не довелося. Але от при під’їзді до окружної нас підвів поворот на вулицю академіка Заболотного. Я відчув Дежавю, бо, знову таки, дві смуги повертали праворуч, а прямо вела тільки третя.

Ми зупинилися, перечекали, поки табунець автівок пролетить у бік тієї вулиці і вже збиралися рвонути, коли раптом Оленка скрикнула:

– Нестор!

Я озирнувся: сідло мого напарника чорніло порожнечею. Хлопчик стояв поруч:

– Я думав, ми стали, щоб поїсти.

Ми запевнили його, що перекус буде дуже скоро. Нас і самих вже почав напружувати цей постійний шум і потоки машин збоку, але ж щастя вже так поруч: он, за тією горою на нас чекає наступне розгалуження, яке позбавить від цих надокучливих страждань.

З другої спроби ми успішно перелаштувалися на третю смугу. А вже за кілька секунд, рухаючись нею, помітили, що трохи далі трасу перетинав наземний пішохідний перехід. Тобто, ми могли не гарячкувати з тим своїм трюком, а проїхати якісь сто метрів далі й перейти собі спокійно як пішоходи. Але що ж то за мандрівка без екстриму?

Після тієї розв’язки дорога стала іншою, адже Столичне шосе попрямувало паралельно на схід, а наше поточне мало назву Дніпровського. Насправді ніякого Дніпра ми так і не побачили, адже воно знаходиться по інший бік від Столичного шосе. Та не поспішайте кидати камінь в город картографам, адже ім’я траса отримала не від річки, а міста. Тож, якщо ми будемо рухатися лише прямо, то досягнемо міста-мільйонника тижнів так за три. Або два, коли не битимемо байдики. Але то вже іншого разу.

Отже, Дніпровське шосе. Всього дві смуги в кожен бік і куценьке, наче заячий хвіст, узбіччя. Машин, правда, стало відчутно менше, але коли біла лінія на асфальті притискає тебе майже до самого відбійника, то доводиться зосереджуватися більше, аби випадково не наштовхнутися на нього. Я вже не міг озиратися на задніх, а коли питав Нестора, як там вони, то не чув відповіді через вітер.

От ми й виїхали з Києва!

На щастя, коли траса перетнула міст-тунель через залізницю, узбіччя враз розширилося до півтора метра, а сам шлях пішов трохи донизу, тож ми гарненько так розігналися і отримали масу задоволення: ти не крутиш педалі, а їдеш усе швидше. Все таки є приємні несподіванки у цьому світі.

Але трапляються й неприємні. Скориставшись тим, що узбіччя розширилося, я нарешті озирнувся і… нікого не побачив. Я натиснув гальма, наш велосипед зупинився і я став обома ногами на землю. Обернувся і окинув поглядом останні кілометри траси: спуск і опуклість мосту. Своїми смугами сновигали різні машини, але не було жодного натяку на велосипеди. Схоже, ми загубили задніх. Але коли? І як це, в біса, сталося?

продовження

One thought on “7 коліс та 6 педалей: Ми збираємося і… губимося

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.