7 коліс та 6 педалей: Нічні пригоди, або всі халепи чекають на сутінки

(Продовження. Початок тут)

Дорога додому. Солодка магія цієї пари слів гіпнотизує і п’янить. Щоправда, не завжди вона сповнена приємних переживань, бо можуть дошкуляти докори за та, що щось пішло не так, коли ж ніби й зробив, що хотів. Порівняйте, наприклад, Олега 907 року з Наполеоном 1812. Обидва здобули ворожі столиці, але поверталися додому геть у різному настрої.

Нас теж переповнювали суперечливі відчуття. З одного боку ми таки відвідали «Київську Русь» попри різні палиці в колесах наших велосипедів. Але з іншого – у нас лишалася обмаль часу до настання сутінок і комфортного повернення назад. Як то кажуть, нам потрібно було брати ноги в руки. І ми це зробили у прямому сенсі! Щоправда, ноги були заячі. Я саме збирав речі перед виїздом з «Київської Русі», коли запримітив на дні трейлера щось біленьке. Ми придивилися – а то частинка ранкової забавки Олександринки. Оленка на мить перевтілилися в лікаря Айболитя, вставила пропалу деталь у пази, накрутила ручку і пухнастик радісно застрибав по дерев’яному столу.

Всі радіють, що заячі пригоди закінчилися добре. А що з нашими?

Підбадьорені такою вдалою операцією, ми й собі жваво закрутили педалі, щойно покинули парк. На щастя, шлях одразу повів донизу (ми не хотіли дертися назад через пагорби, тому обрали трохи довший, але рівніший маршрут через уже згадувані Нові Безрадичі). Асфальт демонстрував настільки ідеальну гладінь, що ми гарно прискорилися і швидкість продовжувала зростати, навіть, коли я не крутив педалі. І в цьому був підступ тандему.

– Несторе, припини крутити! – гукнув я, коли зрозумів у чому річ. – Попереду поворот.

Але хлопчика настільки захопили наші слова про необхідність поспішати додому, що він не зважав. Тиснути на гальма мені не випадало, бо спідометр показував уже 37, а задній напарник все крутив і нас би могло занести, тому залишалося тільки міцніше вхопитися за кермо і пильнувати, аби не зустрілася якась яма. Словом, я весь зосередився на дорозі й не помітив, як з розгону ми промчали село Застугна, отямившись тільки на мосту через річку Стугна. А далі вже й вибоїни пішли і підйом невеличкий, тож ми уповільнилися і десь посеред села Копачів нас наздогнала Оленка.

– А ти казав, що назад будемо їхати без підйомів, – нагадала дружина.

Я й сам дивувався з того, що капосна географія затіяла якусь каверзу і було видно, що пагорби за Стугною, попід якими ми мали би їхати, кудись невблаганно віддаляються. Зрештою, хмаринка підозр пролилася дощем запитань до місцевих на автобусній зупинці.

– Так це ж ви на Обухів їдете! – вигукнула бабуся. – Вам треба повернутися на два кілометри назад і повернути за мостом. А там їдьте прямо і будуть вам і Нові, і до Старі Безрадичі.

Я був настільки вражений переворотом мого світу, що вперше від початку подорожі витягнув карту. Не подумайте, що я не довіряю картографам і ми катаємося виключно на своїй інтуїції. Перед мандрівкою я вивчаю маршрут і всі ключові повороти, проглядаю супутникові знімки і зображення найбільш проблемних розвилок. Але втома приборкала мою увагу і я просто забув, що ми не повинні були перетинати Стугну.

Ось та річка, через яку ми не повинні були переїжджати

Я подякував жіночці й обернувся до своїх, аби повідомити не дуже приємну новину. Але вони не дочекалися завершення діалогу з бабусею і вже проводили ревізію місцевих принад, які, як то завжди в селах, гуртуються поблизу автобусних зупинок: діти досліджували дитячий майданчик, а дружина – магазин. Несподівана зупинка вилилася в невеликий бенкет всупереч вибрикам долі: чай, булочки, морозиво, гойдалки і каруселі. А потім дітки з радістю помітили ще один майданчик через дорогу, то ми побавилися ще й там.

Яка ж сімейна мандрівка без дитячих майданчиків?

Мабуть це були найбільш безтурботні півгодини на нашому шляху назад до Києва (хоча й виявилося, що ми прямували в протилежний бік). Хтось може закинути, що це безглузде марнотратство – так безталанно тринькати час. Але у нас було аж дві підстави не заважати дитячому релаксу. По-перше, всі побачили, що надмірний поспіх лише ускладнює ситуацію. А по-друге, ми вже не хвилювалися, чи встигнемо кудись доїхати до темряви, бо вона настала.

Цьому зайцю можна класти пальця до рота

Тож, коли діти награлися і ми зібралися їхати далі, я остаточно прибрав фотокамеру і ми ввімкнули фари. Кумедно, але напередодні, коли я виявив, що фара на велосипеді дружини повністю розряджена, я вирішив зарядити її про всяк випадок. Тоді мені це здавалося зайвим, адже ми мали повернутися додому за годину до сутінок. Ну, це ми так собі планували, але жартівниця-доля підготувала нам пакунок вечірніх сюрпризів.

А ось ще один майданчик у Копачеві

Для початку вона змінила асфальт на гравій. Я одразу збагнув, чому не завважив повороту перед Стугною: я ж очікував рівнозначного розгалуження, а не якоїсь підозрілої ґрунтівки, яка зміїлася між кущів. На додачу дорога місцями була припорошена пісочком і залишками гравію, тож можете уявити як підупав наш темп.

Останній асфальт. Далі – сутінки і горрор

А ще нас немилосердно трусило на цій, з дозволу сказати, дорозі. Кожен випадковий камінець передавав привіт моєму сідлу і, зрештою, я зупинився, аби сильніше підкачати задню камеру. Тоді мені здавалося, що вона лише трохи спустила.

Словом, дорога викликала чимало питань, головне з яких: а чи ми знову не заблукали? На щастя, незабаром нам зустрілася місцева бабуся, яка втішила, що ми на правильному шляху, і скоро доїдемо і до Нових, і до Старих Безрадичів. Цікаво, що я в обох жінок питав лише про перші, але вони неодмінно додавали і другі. Треба буде якось дізнатися, що ж там такого цікавого.

Отже ми їхали далі. Темрява густішала, сільські хатки поставали все рідше, дорога так само бавилася з гравієм та піском, а ще почала загравати з пагорбами ліворуч і то підіймалася, то спускалася. Тобто, ми ніби рухалися на одній висоті, але за рахунок цих коливань сумарний підйом і спуск зростав.

На одному з останніх Застугнівських обійсть ми запримітили двох чоловіків і запитали, чи довго ще буде така жахлива дорога і коли, нарешті, з’явиться асфальт.

– Ще кілометра півтора, – запевнив один з них, і ми зраділи, що за якихось десять хвилин настане полегшення.

Але трапилося навпаки.

На невеликому підйомі до наступного села (Березового) я відчув, що задня камера геть скисла. Вийшовши на більш-менш рівну ділянку, я став біля якоїсь занедбаної садиби, помацав колесо і зрозумів, що справи кепські. Звісно, можна щоп’ять хвилин зупинятися і підкачувати повітря, але за 40 з гаком кілометрів я в прямому сенсі замахаюся це робити.

Проте, що ж то за веломандрівник, який не має з собою запасної камери!

– Ви пройдіться трохи, а я заміню задню камеру, – запропонував я і товариство погодилося, бо йти по такій дорозі все ж приємніше, аніж їхати.

На щастя, ця пригода сталася перед самим настанням темряви. Якби на хвилин десять пізніше, мені довелося би шукати собі третю руку, яка би підсвічувала ліхтариком. А так все пройшло як за програмою: від’єднав напіввелосипед, зняв велорюкзак, перевернув велосипед, витягнув заднє колесо, вийняв пробиту камеру, промацав покришку, вставив нову камеру, накачав, повернув колесо на місце, повісив велорюкзак, причепив напіввелосипед.

При цьому я час від час зиркав удалину, де в мороці ледве вгадувалася дорога, яка спускалася і знову підіймалася. Спершу я помічав, як віддалявся червоний маячок на трейлері. Згодом він зник, а потім почала то з’являтися, то зникати біла цятка фари. І це було дивно, адже шлях не повертав аж так сильно. Можливо Олені заманулося йти задки? Чи то нам на зустріч їхали ще якісь запізнілі велосипедисти?

Але за весь час, що я працював, поруч не пройшла і не проїхала жодна жива душа. Я не забобонний, проте часом мені здавалося, наче щось пильнує за мною крізь вікна закинутої хатинки. А навколо – ані вогника, ані звука. Тільки тьмяніє широка долина Стугни внизу, і мовчазно нависають крони дерев навколо.

Словом, затримуватися довше, аніж потрібно, мені не хотілося зовсім, тому, щойно я полагодив велосипед, одразу ж помчав наздоганяти своїх. І знайшов їх там, де бачив той вогник. Це й справді світила Олена, яка разом з дітками чекала мене на тому місці, де починався довгоочікуваний асфальт – гладенький і новенький! Але чом тривога в її голосі, чому не їдемо далі?

– Дивися, – показала вона на заднє колесо свого велосипеда.

Я посвітив ліхтариком і мало не зойкнув: те колесо наче посварилося зі своїм велосипедом і вирішило чкурнути геть! Тобто, воно ще було на місці, але стрижень, на якому кріпилося колесо, вже на половину висунувся. Ще трішки – і він випаде й пострибає собі геть, як вже зробила гайка, яка його мала стримувати від подібних вчинків. Та найгірше в цій ситуації, що дурний приклад підхопить саме колесо, і це буде неприємна і болюча мить для велосипедиста.

Тепер я зрозумів таємницю вогника, який я бачив, коли замінював свою камеру, але не скажу, що вона мене порадувала. То Олена, щойно відчувши, що з велосипедом щось не гаразд, намагалася посвітити назад на дорогу і віднайти злощасну гайку, але в сутінках серед гравію це майже те саме, що знайти голку в копиці сіна. Тож я навіть не намагався зробити подібне.

На щастя, пацієнт не був безнадійним, адже я мав аптечку від подібних хвороб. Попросивши Нестора посвітити, я висипав на асфальт (який зі своєю рівною поверхнею з’явився так доречно) пригорщу запасних гвинтиків і гайок. Спробував одну, іншу, і знайшов потрібну, ще й з фіксатором від розкручувань.

Чому сталася така халепа, зрозуміти неважко: останні кілометри «тішили» нас постійними штурханами від камінців та ям. Певно тому ексцентрик, який тримав не лише заднє колесо, але й кріплення велотрейлера, не витримав такої наруги й став шукати, як би втекти від своїх невдячних господарів. І, хоча я примусив його повернутися, той дорожній булінг не минув безслідно: металевий стрижень дещо зігнувся і тепер колесо при обертанні терлося об гальмівні колодки. Довелося їх відключити (не хвилюйтеся, є ще передні), бо це міг вилікувати лише новий ексцентрик, а я запасного не мав.

Дорога далі пішла – що пісня соловейка! Ідеальна асфальтівка, без вибоїн і зустрічного транспорту. Мала веселу вдачу, бо ніколи довго не йшла в одному напрямку, постійно відхиляючись то лівіше, то правіше, підіймаючись трохи вгору, або спускаючись додолу. Але рівність поверхні згладжувала усі негаразди, і ми розвинули досить пристойну швидкість, яка взагалі здавалася космічною в порівнянні з тим, що було протягом останньої години.

Натомість вималювалася інша проблема, з якою ми сьогодні ще не мали «задоволення» познайомитися – холод. Сонечко, щойно сівши за обрій, прихопило з собою залишки тепла. Додайте сюди ще вітер, який заграє до тебе, коли ти мчиш на велосипеді, і ви зрозумієте, чому ми дістали і вдягли весь теплий одяг, який брали з собою і мало не лишили вдома на старті.

Асфальт, як ми бачили зі світла ліхтариків, ставав усе більш свіжим. Схоже, його клали в кілька підходів і, чим далі ми їхали, тим «молодшим» він ставав. Коли скінчилося Березове і розпочалися Старі Безрадичі, я вже почав хвилюватися, що робітники не встигнуть і ми втрапимо на ділянку дороги, де ще його не постелили. Але всі побоювання виявилися марними, і єдиною несподіванкою, на яку ми наткнулися, став якийсь дідусь, який безуспішно силкувався завести свій мопед на узбіччі, бо не міг ногою достатньо різко натиснути на педаль. Я йому в цьому допоміг і він з деренчанням поїхав собі геть.

Взагалі дивна річ. Щойно темрява огорнула села – вулиці спорожніли. Поки ми проїхали цю трійку населених пунктів, не зустріли нікого, окрім того мопедиста, який лише долею випадку зостався на дорозі й зник з неї за першої нагоди. Може є якась таємниця? Куди і чому зникають люди з приходом сутінок? Що цікаво, хати обабіч теж стояли темні, лише де-не-де в якомусь вікні жевріла жалюгідна лампочка. І додайте відсутність ліхтарів. Тільки шматочок асфальту, який намацували наші фари, залишався єдиною реальністю, а все інше тонуло в мороці й тиші.

Ми вже починали відчувати себе залученими до сюжету якогось трилера, очікуючи атаки зомбі або вовкулак. Але в Старих Безрадичах горрор-антураж поступово зник: з’явилися вуличні ліхтарі, світло у вікнах і поодинокі машини та пішоходи.

На розвилці, де Старі Безрадичі плавно перевтілюються в Нові, а неправильний вибір дарує чи не останню нагоду податися на Обухів замість Києва, у наших рядах сталася ротація. Нестор повідомив, що втомився крутити і хоче спати. Олександрина нічого не сказала, бо сидіти в кріслі їй ще подобалося. Тоді хлопчик вмостився у трейлері, де вже хвилин за п’ять закуняв. Воно й не дивно, адже годинна стрілка чимчикувала між дев’ятою і десятою, коли Нестора зазвичай хилить до сну.

Їхати мені стало дещо легше. А от Олені – важче. Але помінятися велосипедами ми не могли через різний зріст, а причепами – через різні кріплення до них на самих велосипедах. Та ми втішали себе, що скоро почнуться знайомі місця, а це завжди підбадьорює. Адже саме через Нові Безрадичі пролягав наш перший сімейний пішохідний похід, який, до речі, відбувся рівно 10 років і 9 днів тому. Тож ми зараз вагалися: їхати нам прямо до траси, яка зранку прошуміла нам усі вуха, а чи з Нових Безрадичів податися безлюдними вуличками паралельним курсом.

Власне, коли перед виїздом з села ми побачили потрібну розвилку, то одразу відкинули другий варіант. У цьому нас переконала темінь і дорожній знак з тупиком на повороті до тієї тихої вулиці. За роки все могло статися, можливо той шлях тепер непрохідний, а блукати в сутінках нам вже набридло. Тому ми вирішили не розривати свого знайомства з добре освітленою дорогою і о пів на одинадцяту вона привела нас на Дніпровське шосе. Але, звісно, не в тому місці, де ми розлучилися з ним зранку, а значно далі: до Києва лишалося 35 кілометрів.

Закінчення

One thought on “7 коліс та 6 педалей: Нічні пригоди, або всі халепи чекають на сутінки

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.