7 коліс та 6 педалей: Шосейні історії опівнічників

(Закінчення. Початок тут)

Чи вірите ви у прикмети? Або (якщо перекласти питання на модні терміни і мандрівну тематику), що є напрямки подорожей з поганою кармою? Ясна річ, якщо десь колись не поталанило, це ще не привід вважати ті місця пропащими і зарікатися потрапити туди знову. Але якщо зазвичай щастить, а на одному шляху це завжди не так, то виникає привід почухати потилицю.

Що я маю на увазі? Дніпровське шосе. Точніше, не так саме шосе, а ті наші мандрівки, які ним закінчуються. Це вже вдруге ми ним поверталися, і обидва рази велосипедну покатеньку наводнювали форс-мажори, про які в інших мандрівках ми могли хіба розповідати страшні історії біля вечірньої ватри.

Вперше ми зіткнулися з цим незбагненним набором прикрощів три роки тому, коли подорожували втрьох (Олександрина ще не народилася) до історичних сіл Трипілля, Витачів та урочища Калинового між ними. Вражені незвичним парадом негараздів, що звалилися на наші голови за ті два дні (починаючи від загубленого насоса напочатку і, як за Чеховим, до пробитих камер укінці), ми охрестили той похід «13 халепами».

Скільки халеп подалися з нами у мандри цього разу, я не рахував. Але вони теж ошелешували оригінальністю. Скажімо, весь день нам було маже спекотно (наскільки це можливо у другій половині квітня), а сонце і вітер вималювали на нашій шкірі несміливу подобу засмаги. Проте із настанням темряви термометр перевернувся з ніг на голову і від цокотіння зубів не рятував навіть той додатковий одяг, який ми зранку, на щастя, не виклали з трейлера.

Але схоже, холод дошкуляв лише мені з Оленою. Нестор собі солодко заснув ще в Нових Безрадичах, а Олександрина скористалася його прикладом, щойно ми під’їхали до Дніпровського шосе. Аби донька не змерзла, дружина закутала її в термоковдру. А в Нестора був свій мікроклімат у кабінці велотрейлера.

Потурбувавшись про комфорт дітей, ми стали гадати, як потрапити на той бік шосе, яке так недоречно було перегороджене посередині відбійником.

– Можна перенести велосипеди наземним переходом, – показав я на монструозну конструкцію над трасою.

– Але як ти пеправиш трейлер? – дружина з сумнівом подивилася на сходові марші, де збоку були прокладені рейки для візків, але з явно меншою базою, аніж наш.

– Я можу нести велосипед, одне колесо трейлера буде їхати по рейці, а другий бік будеш підтримувати ти, – запропонував я.

– Щось не дуже мені цей варіант, – відказала Олена.

– А якщо я відчеплю причепи і перенесу все по черзі? – запитав я і замість відповіді почув лише тишу.

На трасі панував мертвий спокій! Ми перезирнулися. Рішення надійшло одночасно в наші відчайдушні голови і ми не змовляючись сіли на велосипеди. Якщо не можна скористатися шляхом пішоходів, то саме час зробити так, як це роблять машини. Адже ніхто ще не бачив, аби якась четвірка кремезних чолов’яг, несли автомобіль по сходовому переходу. Вони користуються розворотом, який знаходиться кількасот метрів далі.

Рецепт автомобільного розвороту для велосипедистів такий. Спершу дочекатися часу, коли на трасі немає авто. У нашому випадку це вже було так. Потім треба перелаштуватися на четверту смугу і доїхати нею до місця, де відбійник закінчується. А потім просто перетнути три смуги зворотного руху і опинитися у розворотній кишені, з якої одразу потрапляємо на потрібне узбіччя.

Знаєте, інколи й у кепських ситуаціях трапляються подарунки долі. От, якби ми не запізнювалися і опинилися тут на п’ять годин раніше, чи змогли би ми виконати цей трюк між потоків швидкісних авто? Звісно, ні. Довелося би долучатися до сізіфового гурту і займатися перетягуванням велосипедів по сходах, адже залізнична станція знаходиться теж по інший бік шосе.

Але життя – наче та зебра. От щойно ми мали білу смугу, бо змогли швидко і просто перетнути шосе. А далі в мене пішла чорна – у прямому сенсі. Заблимав індикатор моєї фари, сповіщаючи, що він втомився світити. Як на те, і ліхтарі, які освітлювали ділянку з розгалуженнями, закінчилися. На щастя, 1500 люменів Оленчиної фари вистачало на обох. Хоч вона їхала за мною, я міг бачити дорогу перед собою навіть з вимкненою власною фарою. Тільки й того, що на вузенькій смужці попереду витанцьовувала моя власна тінь.

Час від часу повз нас пролітали нечисельні зграйки автомобілів. Тоді серед нічної тиші починав наростати шум, наче від крилець жуків, а потім він так само згасав, щойно машини переганяли нас на своїй другій чи третій смузі.

Коли траса наближалася до котрогось села, їй назустріч виходили вервечки ліхтарів, які супроводжували шосе від початку до кінця населеного пункту. В такі часи світло падало на екран мого велокомп’ютера, але бачене мене зовсім не тішило. Здавалося б, ідеальний шлях (новий рівний асфальт і ніякого підйому) мав дарувати нам крила, але ножі втоми (бо ми ж понад півдоби на педалях) зрізали їх під сам корінь і ми пленталися зі швидкістю якихось 10-11 кілометрів на годину. Нескладні математичні підрахунки торочили, що свої 30 з лишком кілометрів ми подолаємо години за три, отже побачимо довгоочікувані двері свого помешкання десь далеко після полуночі.

А тим часом намагався дошкуляти холод. Аби не змерзнути я навмисно виставляв меншу передачу, щоби частіше крутити педалі і більш енергійно ганяти кров. Укупі з теплим одягом це мало ефект. Але от пальці на руках крижаніли і здавалося, ще трохи – й вони перестануть розгинатися. Рятувала тільки думка, що ця холодотерапія рано чи пізно закінчиться і ми знову будемо в затишку і теплі.

Додому хотілося не лише мені. Десь між Романковим і Підгірцями прокинулася Олександрина. Цей факт важко було не помітити, бо вона почала плакати. Тоді Олена зупинилася, злізла з велосипеда, пригорнулася до дівчинки і запитала, що вона хоче.

– Додо! – схлипувала Олександрина, але в маминих обіймах заспокоїлася.

Та варто нам було рушити далі, як дівчинка знову подавала голос. Їй вже не хотілося їхати на велосипеді. Вона просто жадала бути вдома. Але як пояснити майже дворічній дитині, що аби потрапити додому, туди спершу треба доїхати?

Де не допомагають слова, там рятують інші аргументи. Наприклад, їжа. Після Копачівських десертів минуло вже чотири години, тому за Підгірцями ми зупинилися, аби підзарядити свої біологічні батареї і потішити дитину. Це я про доньку, бо син вийшов з гри ще о десятій вечора. Сон виявився для нього своєрідним телепортом: хлопчик закрив очі в Нових Безрадичах, а наступне, що він побачить, будуть рідні стіни. Щасливе створіння!

Спершу ми стали просто край траси, де закінчувався відбійник. Але через темінь не було майже нічого видно навіть попри повний місяць, тому ми проїхали ще кількасот метрів до якоїсь світлої плями. То виявилася паркова ще невідкритого торгівельного молу (їх тут чимало понад трасою). На великій порожній площині ми хотіли примоститися просто під ліхтарним стовпом, але наші бажання атакували гомінкі аргументи зграї собак. Лише покинувши парковку, ми позбулися надокучливих охоронців.

Поки Олена втішала Олександрину, я оглянув заднє колесо її велосипеда. Пацієнт почувався кепсько. Гайка, яку я прикрутив у Березовому, відчайдушно трималася, але вісь фіксувала погано, від того дружині був додатковий тягар і ми їхали так повільно. Певно найкращими ліками в цій ситуації було видалення кореня зла. Себто, кріплення трейлера, яке постійно чубилося з ексцентриком, не зважаючи на намагання гайки їх примирити.

– Я переставлю трейлер собі, – озвучив я вердикт Олені. – Позаду напіввелосипеда.

– Що? – здивувалася вона, не припиняючи колисати Олександрину на руках. – А ти зможеш їхати з двома причепами?

– Гадаю, так, – нерішуче відповів я.

Не те, щоб я мав лише теоретичні уявлення про таку конструкцію, але просто до подібного фокуса я вдавався лише раз – коли забирав трейлер з магазина. Того разу я був удвох з Нестором, і мій велосипед вже тягнув за собою синів напіввелосипед. Тоді ми причепили трейлер до осі останнього (на щастя, там не ексцентрик, а звичайна товста вісь із гайками) і так поїхали. Тож тепер трапилася негода вдруге погратися у велопоїзд.

Вся операція зайняла не більше п’ятнадцяти хвилин – Оленка якраз встигла повечеряти (наскільки це можливо з дитиною на руках). Ми, навіть, не будили хлопчика, який міцно спав у трейлері, не відчуваючи, що його перечіпляють до іншого «паровозика». Тож десь о півночі ми продовжили шлях у новому порядку: спершу їхав я, за мною – порожній напіввелосипед, а за ним трейлер, у якому куняв Нестор. Від нас не відставала Олена на велосипеді з Олександриною у велокріслі.

Ось так виглядає велопоїзд за формулою «5 коліс і 4 педалі»

Здавалося б, невелика зміна, а наша швидкість подвоїлася і тепер пурхала десь над позначкою 20 кілометрів на годину. Ексцентрик на задньому колесі велосипеда дружини святкував перемогу і більше не чинив опору, тому Олені стало їхати набагато легше. Я теж не відчував себе зле, бо трейлер мене боявся і навіть не намагався комизитися.

Єдиною, хто ще лишався в опозиції до існуючих порядків, виявилася Олександрина. Їй дуже сподобалося у мами на руках і вкрай обурило знову опинитися у кріслі позаду. Ми швидко минали кілометр за кілометром, а дівчинка все не втомлювалася виголошувати своє заперечення, аж ми побоювалися, чи вона не зірве голос.

Тим часом наша команда проминула село Лісники, чим замкнула кільце маршруту: тепер починалася та сама ділянка, якою ми їхали зранку, тільки навпаки. Коли бачиш знайомі місця, час летить швидше, то ми навіть незчулися, як проминули межу Києва і досягли вузлика, де до Столичного шосе прив’язується вулиця Заболотного.

У зворотному напрямку це місце проїхати дуже просто – нам не довелося порушувати жодних правил, адже всюди нас влаштовувала перша смуга. Єдине, що ми не передбачили – на повороті, коли дорога дугою спускається з мосту, мої причепи починали шукати власні траєкторії (кожен – ближче до центру), від чого я з ними зайняв усю першу смугу. Але це тривало лише якусь хвилину, бо потім шлях знову уподібнився до лінійки.

Перша ночі – Київські вулиці буяють життям. Всюди снують якісь фури, автівки та інший транспорт. Здавалося, що водії працюють цілодобово. І нам не випадало розслаблятися. Я знову згадав про ліхтарик і вмикав його перед кожною розвилкою, аби мене бачили. Його індикатор жалібно блимав, але лампочка старанно посилала у простір потоки фотонів. А Оленчина фара працювала вже понад п’ять годин. Я вчергове порадів, що здогадався її зарядити напередодні.

Загалом їхалося добре. Ми тримали свої 20 з лишком кілометрів на годину, холод викинув білий прапор, Олександрина втомилася обурюватися і заснула, а Столичне шосе продовжувало тішити прямим широким і рівним узбіччям. Сліпа віра в останнє, зрештою, зіграла злий жарт.

Коли попереду вже роїлися вогників ліхтарів видубицької розв’язки (за якою лишалося тільки переїхати Дніпро і ми би потрапили додому), нас наздогнала ще одна халепа. Ми саме їхали у місці, де поруч з 8-смуговою трасою прямувала залізнична колія, за якою здіймалися круті пагорби, а з протилежного боку розпласталася промзона. І ось у цій не вельми затишній місцині мій погляд наштовхнувся на клаптик будівництва кількох житлових багатоповерхівок, паркан навколо яких прикрашали яскраво освітлені рекламні проспекти з обіцянками чистого повітря, парків, інфраструктури і ніяких машин. Ця невідповідність анонсованого з теперішнім настільки мене приголомшила, що я не завважив пролом від будівельної техніки і з розгону вдарився переднім колесом об край асфальту.

Поштовх миттю повернув мою увагу на дорогу, я згрупувався, аби зменшити силу ударів об свої 4 задні колеса і це, схоже, подіяло. Принаймні, Нестор так і не прокинувся. Але зупинитися довелося. Навіть побіжного погляду на передню покришку було достатньо, аби діагностувати «зміїний прокус». Це така підступна річ, яка немає нічого спільного з кусючими тваринами, окрім двох дірочок на камері у формі смужечок по кілька міліметрів. Через ці «милі» отвори повітря вилітає назовні швидше, ніж встигаєш накачувати його насосом.

Але що ж то за веломандрівник, який не має з собою другої запасної камери?

Я порадів, що пробилося саме переднє колесо, яке зняти – справа кількох секунд (і це добре відомо крадіям велосипедів). Тому цього разу я впорався навіть швидше і Олені не довелося довго чекати, поки я заміню пошкоджену камеру на нову.

Надалі я їхав обережніше і вже о другій годині ми були вдома. Перед цим у нас відбулася ще одна пригода (не кажу – халепа). Від Видубичів до Березняків можна потрапити двома мостами: Патона або Дарницьким. Я пропонував їхати першим, бо з другого немає повороту в наш масив, а лише наземний перехід зі сходами. Вибір не був з приємних, бо шлях через міст Патона довший і асфальт там гірший. Тому, в решті решт, ми вирішили податися Дарницьким. А коли досягли того сходового переходу, то просто скористалися вже перевіреним способом: перелаштувалися на третю смугу, а за кінцем відбійника перетнули три зворотні. Вдень такий фокус велосипед з двома причепами навряд чи зробить. Але чарівниця ніч заколисала більшість машин, тому чом би й ні?

* * *

Третя година ночі. Діти сплять у своїх ліжечках, речі з мандрівки розібрані, «велосипед ночує на балконі, наставив роги на туманне скло» (як писала Ліна Костенко), а ми з Оленкою насолоджуємося чаєм на кухні. Позаду – рівно 90 кілометрів шляху (я на власні очі бачив, як лічильник перескочив з позначки 89.99 перед самою зупинкою). Попереду – переосмислення подорожі й насолода від спогадів про те, що було.

Плани. Наша перша в цьому сезоні велосипедна мандрівка посміялася з них. Так, ми відвідали все, що хотіли, але заплатили за це у півтора рази більше часу. Але головне – ми зрозуміли, що Олександрина у свої неповні два роки ще не готова до тривалих поїздок. І добре, що це з’ясувалося під час одноденної вилазки, а не в триденному марш-кидку від Києва до Лубен (як ми збиралися спочатку). Отже, будемо поки мандрувати невеликими маршрутами.

Що ще може залякати халепи на майбутньому шляху? Я вирішив купити ще одне кріплення для крісла, аби ми могли швидко змінювати конфігурацію причепів: міняти місцями крісло з трейлером і напіввелосипед. Також я прилаштую собі дзеркальце заднього виду, аби завжди бути в курсі того, що відбувається за моєю спиною.

Також ми зрозуміли, що зайвий одяг не буває зайвим, а ліхтарики треба заряджати, навіть якщо й збираємося повернутися засвітла і цілий день докучає спека. Цього разу лише щасливий збіг врятував нас від зайвих страждань.

І, попри все, що, пішло не так, задоволення від подорожі переважило купку неприємностей на чаші терезів загального враження. Можливо я описав нашу мандрівку занадто драматично, налякав безліччю страхітливих деталей чи халеп,  але, повірте, ті неймовірні відчуття пригод і відкриттів, які дарують колеса та педалі, варті випробувань, які шукають собі на п’яту точку непосидючі мандрівники.

Більше світлин і детальний маршрут тут

Advertisements

3 thoughts on “7 коліс та 6 педалей: Шосейні історії опівнічників

  1. Вiкторе, як з Вами зв’язатися? Маю пропозицiю. Мiй контакт: lbliz802@gmail.com, site https;//globlvillage.com Будь ласка, вiдгукнться! Дякую. З повагою, Людмила Пустельник

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.