Маршрут прямий, як стріла, линув з центра міста вулицею названою на честь його (міста) засновника Герасима Кіндратовича (який з руки московської адміністрації став Кондратьєвим). Саме цей сотник зі Ставища на Білоцерківщині разом зі своїми підопічними у 1655 році поклав око на пагорб у межиріччі Сумки і Псла, де так вдало поставив фортецю, що вона в далекому майбутньому переросла в успішний обласний центр.
Наче продовжуючи козацькі традиції, саме на цій вулиці нині міститься військове містечко (27-й окрема реактивна артилерійська бригада, кафедра військової підготовки СумДУ та ліцей-інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус» ім. І.Г. Харитоненка). Як будете їхати, то його точно не пропустите – у сквері навпроти виставлені зразки відповідної техніки. А щоби вона нікого не лякала, поруч сяє різнобарв’ям дитячий майданчик. Тож малі непосиди встигають і на гойдалках покататися, і по танках пострибати.
Меморіал починався у пам’ять наших хлопців, полеглих в Афганістані. На жаль, ця країна виявилася не останньою гарячою точкою, де пролили кров наші вояки. Поруч знаходиться пам’ятник з іменами військових, чиї життя обірвалися у 2014…
Після невеликого перепочинку ми продовжили їхати вулицею Кондратьєва і вже за десять хвилин виїхали на заміську частину дороги. Паралельно з чотирисмуговою трасою, щедро залитою палючим сонцем, пролягала велосипедна доріжка в затінку лип. Що не кажіть, нам просто не було вибору!
Велодоріжкою ми доїхали до аеропортного кільця. Що цікаво, попри сумні руїни пасажирського терміналу летовище працює, щоправда виконує не регулярні, а чартерні рейси. Адже саме через повітряні ворота високі посадовці потрапляють в Суми. І це пояснює, чому на цій дорозі покладено найкращий у місті асфальт, який, судячи з чорних смуг, так полюбили нічні драг-рейсери.
На цьому липовий затінок закінчився, але велодоріжка – ні. Власне, що це не тротуар (справді, нащо він за містом?), а саме лінія для велосипедів, розповіла Олена. Адже як уродженка міста вона пам’ятає, що ще двадцять років тому на цьому асфальті біліла велосипедна розмітка.
Нині розмітки не видно, та й асфальт відчутно атакують тріщини з різнотрав’ям. Проте бувалий ще тримається і ми змогли проїхати ним до самого кінця, хоч з кожним розгалуженням на дачні поселення це ставало все важчим. Воно й зрозуміло: доріжкою користуються дачники-велосипедисти.
Незадовго до окружної велодоріжка виразно закінчилася і ми повернулися на автомобільну дорогу. Може звучати дивно, але факт: асфальт на велодоріжці кращий, ніж на трасі, де вибоїни місцями збиралися в такі химерні візерунки, що на тверезу голову й не проїдеш. Та ще й на голодний шлунок. Тож ми зупинилися пообідати.
Година пролетіла за мить, що й не дивно, коли зайнятий приємними справами. Але дорога не чекає, та й сонце втомилося висіти посеред неба і стало стрибати попутними хмаринками, аби причалити до обрію. А ми тим часом поповнили запаси води в селі Шпилівка, а у селі Валки (з якого почався Лебединський район) помахали ручкою вибоїнистому асфальту: маршрут сказав, нам пора понюхати порох польових доріг. І Олександрина, нарешті, домоглася реалізації права на пішу прогулянку.
Гуляли ми недовго, бо ж вечоріло як-не-як. А щоб не збожеволіти від одноманітності кукурудзяних полів, між яких прямувала дорога, ми заходилися втрьох грати у словесні ігри. Часом щось своє підкидала і наймолодша учасниця походу.
Коли очі вже перенаситилися зеленню кукурудзяних листків, а велосипеди посіріли від польової куряви, маршрут змилувався і подарував довгоочікуваний спуск до села Лифиного, де на нас чекала перша історична пам’ятка. Я так поспішав на зустріч історії, що мало не спричинив появу тут нового пам’ятника – мені. Шлях виявився надто крутим, пісок на ньому підступним, а велосипед з причепом навантаженим, тому в якийсь момент кермо втекло з моїх рук, а я покотився колесом по дорозі. На щастя, Нестор зіскочив благополучно, а я щось пошкодив у плечі. Олена каже, що я підірвався, мов ужалений, і всівся під деревом, тримаючись за руку. Добре, що біль виявився несильним. До того ж, я був у штанях і сорочці, тому ні подряпин, ні синців не роздобув, натомість моя промокла від поту сорочка гарно почистила дорогу, ставши чорною від сухого пороху.
Але ми не з тих, хто довго сумує! Пройшовши найбільш круті ділянки пішки, ми знову осідлали велосипеди, і в’їхали до села як зразкові велотуристи. Щоправда садиба Хрущова, яку я побачив, виявилася, м’яко кажучи, трохи поруйнована і зовсім зачинена. Чудово, що не навпаки.
Одного погляду на споруди вистачає, аби зрозуміти, що генсек тут ні до чого. І справді, цей маєток належав поміщику ХІХ століття, який був лише однофамільцем людини, що стала керманичем СРСР на сто років пізніше. А що ж Шевченко? Виявляється, Тарас Григорович гостював у цього добродія у 1859 році. Тож може цілком бути, що його стопи пройшлися тією доріжкою, по якій я півгодини тому так феєрично скотився.
Ми розпитали у місцевих, чи можна потрапити на територію, на що вони сказали, що вона закрита і про доступ треба з кимось там домовлятися. Повторилася історія з палацом Прянішнікова у Рогізному. Пам’ятка наче є і ніби не використовується, але відвідати її неможна. Залишається лише зробити кілька геройських фото біля підмурівків.
Набравши такої жадано прохолодної води в криниці на центральному перехресті села, ми повернулися до озерця і розбили табір поблизу дороги, що вела кудись між пагорбів. Просто біля місця стоянки лежало кілька повалених сухих дерев, тому з хмизом проблем не було. Зате ноту протесту озвучила Олександрина, яка сподівалася, що ми сьогодні повернемося додому. Але ж у туристів намет – це і є дім.
Мандрівник і його мандрівки 
“Велисипеди падали з коліс” – дуже мило сказано 🙂 як плече?
Дякую! Лікар виписав кілька мазей, то після них стало легше.