Загадкова Лебединщина: День другий, або гірське озеро і піщані дороги

Першу ніч ми ночували неподалік озера. Але це не та водойма, про яку я хочу розповісти. В цей ставок ми навіть не змогли залізти через надто густу рослинність по цей і той бік берегової лінії. А про Озеро, я поведу мову, коли ми до нього доїдемо.

Ставок у Лифиному містично-таємничий, але з купанням не сумісний

Ранок виявився сонячним. Уночі навколо табору щось шурхотіло, але ми гарно заховалися і ніч проминула без ексцесів. Справді, наш наметик – така собі фортеця, де стане місця і туристам, і велосипедам.

Наш намет напрочуд гармонійно вписався у навколишній пейзаж

Єдине, чого їй не вистачає, це води. Тому зранку я ще раз поїхав до криниці. Принагідно позмивав із сорочки бруд вчорашнього сорому. А ще сфотографував підмурівки майбутньої (можливо ще й минулої) культової споруди в центрі села.

Колись треба буде повернутися сюди, аби побачити, у що виросте цей культовий пагінець

Взагалі, криниця – це наша найбільша атракція в Лифиному, адже садибу Хрущова так і не відімкнули. Вирушаючи в дорогу, ми втретє скористалися безкоштовним джерелом питної холодної води, яка в спекотну червневу погоду тамує спрагу краще, ніж будь-які магазинні сурогати.

Тепер і Нестор знає, як раніше працювала доставка води

Проте перший кілометр дороги нам докучало не сонце – його надійно приховали крони лісових дерев. А там, де тінь – чатують комарі. Втекти від них було неможливо, бо дорога засерпантинилася догори. Тож ми скористалися протимоскітними аерозолями. А велосипеди я вивів нагору пішки.

У лісі дуже красиво, але підійматися дорогою довелося пішки

Вгорі на нас чекало знову сонце і неозорі поля пшениці та соняшника. Відповідно, ніяких комарів. Але Олександрина вимагає променаду і ми поступаємося дитячому бажанню на якісь десять хвилин.

Перепочинок після підйому не без естетики: золотаве пшеничне поле зачаровує

Користуючись перепочинком, Олена ловить саранчу. Діткам у дивину така велика комаха – у місто залітають максимум джмелі. Після чого ми знову сідлаємо велосипеди і їдемо.

Діти навіть не здогадуються, яку комаху зловила їхня мама

На відміну від вчорашнього кукурудзяного терору, поля сьогодні різні. Спершу була пшениця, потім з іншого боку виросло жито, далі до шляху тулився якийсь гайок, а потім обабіч потяглися ряди соняшників (коли ми пояснили Нестору, що з них роблять, він прорік: “Привіт, тобі, майбутня халва!”), які от-от відкриють свої променисті локатори. А щоб нам не докучала курява, доріжка загорнулася у дрібний гравій.

Весело їхати згори – тільки чути, як гравій шурхотить під колесами

Коли шурхотіння камінців стало надокучати, а сонце повернуло на такий кут, що тінь дерев обабіч вже не прикривала дорогу, нас порятував поворот до озера Шелехівського. Насправді, про це повідомила карта, бо на самому розгалуженні ніяких вказівників не було, хоча це й єдиний шлях до водойми. Певно, це така охорона від випадкових туристів. Але ми інші.

Знову ліс і крутосхили. Цього разу ми обачно лишили велосипеди на узліссі й пішли пішки

Спершу шлях тулився до узлісся, а потім наважився пірнути в гущавину. На цьому місці ми зробили паузу велосипедної мандрівки. Все через ту ж саму карту, яка обіцяла значний спуск. Так як ми збиралися повертатися цим же шляхом, а велосипеди вгору я натягався ще зранку, ми лишили наш транспорт біля крайніх дерев. Як виявилося, не драма: наступні два кілометри ми би все-рівно не змогли проїхати.

Загадкове лісове озеро. Дослідники стверджують, що воно виникло 18000 років тому

Шелехівське озеро… Моя мрія вже не перший рік. Знайшовши відомості про нього випадково, я був вражений, що про нього так мало пишуть в Інтернеті. Складаючи свій список «60 місць України, які хочу відвідати», я не зміг знайти жодного звіту з мандрівки, яка би пролягала до нього. Після сьогоднішнього дня принаймні один такий буде.

Джерело на північно-західному побережжі охороняють полчища жаливи

Лишивши своїх в альтанці на південному кінці озера, я подався до північного, де знаходиться джерело. Спершу дорога йшла така широка, що і авто би проїхало. Потім вона перетворилася на стежку, яка поступово стала сповзати до очеретів, а потім випірнула в буйні зарості жаливи (добре, що я був у штанях і сорочці). Саме посеред цього пекучого царства я й надибав невеличку дерев’яну конструкцію з кришталево-чистою прохолодою.

До єдиного на озері острова можна перейти по містку

Повернувшись, я знайшов команду на острові, де знаходиться одна з трьох альтанок. До острівця веде дерев’яний пішохідний місточок, а сам шматочок суші по периметру оточений високими деревами, від якого на ньому панує приємний затінок.

Альтанка на острові дарує приємний затінок

Кому мало тіні дерев, є альтанка. Її щільний дах захистить і від сильної зливи, а лав, поставлених вздовж стінок, вистачить на дюжину туристів. Великий стіл посередині так і запрошував зупинитися на обід. Біда лише, що всі речі ми лишили нагорі.

Обережна перевірка температури льодовикового озера

Наостанок ми почитали стенд, з якого дізналися, що озеро утворилося ще в часи танення льодовика, і ніби досі зберігає його холод. Так це чи ні, ми вирішили перевірити самостійно, помочивши ручки і ніжки. Далебі, автори стенду трохи перебріхують – вода цілком приємної температури.

Купа цурпалків на передньому плані схожа на боброву греблю, якою завзяті тваринки хотіли ще збільшити площу озера

Дорогою назад затрималися на галявині у верхній частині підйому. Власне, це не те що б галявина, а подоба полонини, бо з її широких просторів видно протилежні пагорби, щільно закутані в ліс, від чого уявляєш себе у невеличких Карпатах. А ще тут росте чимало різних квіток.

Один з наймальовничіших куточків на шляху до Шелехівського озера

Діставшись до велосипедів, ми першим ділом зробили те, на що натякав стіл в острівній альтанці. Звісно, ми не бігли до озера назад, а просто розстелили кілька килимків, які нам правили і за диван, і за стіл. Вогнища не палили, а вдовольнилися бутербродами, сиром, овочами, соусами та консервами. Дітям зробили розчинні каші (в термосі мали ранковий окріп). Смакувало, як у дорогому ресторані. Серйозно!

Класичний обід туриста

Ми повернулися на польову дорогу, яка незабаром змінила гравій на подобу асфальту. Проте балувала нас цим добром недовго – знову почався ґрунто-пісок, та ще й на спуску. Але якимось дивом ми цілі та здорові спустилися донизу, де почалося село Межиріч. І одним з перших його об’єктів на маршруті стала цегельна фабрика.

Зупинка біля Межиріцької цегельної фабрики

Сторож розповів, що вона кілька років тому перестала працювати. Попри те ми бачили, що в ангарах ще досі стоять ряди виготовленої цегли. Чоловік сказав, що підприємство закрилося, бо немає попиту. Там, де раніше на будівництві клали цеглу, зараз ставлять гіпсокартон або заливають бетон. Тому фабрика й закрилася.

У складських приміщеннях ще досі стоять стоси неопаленої цегли

Сторож запропонував нам води з криниці, але вона виявилася зеленкуватою. Проте чоловік заспокоїв, що то через глини. Насправді вона питна і смачна, в чому ми одразу ж переконалися. Наостанок кинули погляд на ряди закинутих ангарів, на стареньку контору і порожню дошку пошани, та й поїхали далі.

За кущем сховалася головна контора фабрики, а праворуч – дошка пошани

Поблукавши трохи піском сільських вулиць (місцями, справді, доводилося йти пішки), ми, нарешті, видибали в центр. Як і годиться, тут знаходився великий магазин, навпроти якого височіла пам’ятка 1759 року – Успенська церква. До речі, Вікіпедія запевняє, що це єдиний вцілілий (від радянської влади) з восьми храмів Межиріча.

Межиріцька церква вражає, як і 7 років тому, коли я приїхав сюди велосипедом вперше

Поруч з церквою знаходиться один з двох сільських меморіалів жертвам Другої Світової (природньо, лише з радянського боку), а також природня пам’ятка – столітня шовковиця.

Поруч з церквою росте найстаріше дерево регіону

Нам пощастило їхати в період дозрівання цих солодких плодів, тому за мандрівку ми наїлися її вдосталь. Ці чорні краплини насолоди – справжня розкіш, коли мандруєш змучений і спраглий. Вона надзвичайно скрашує велосипедні мандрівні кілометри.

Ось такі плоди колись можна було на ній бачити

Щоправда саме на цьому дереві ми не знайшли плодів. Тож довелося задовольняти солодкі бажання магазинним морозивом. Звісно, найбільше йому зраділи діти, особливо Нестор, який марив магазином ще від учорашнього вечора (а в Лифиному такої розкоші просто немає, бо там всього 50 мешканців).

Поласувати морозивом, поніжити кицю – що ще треба для дитячого щастя?

З Межиріча ми попрямували до берега Псла, аби стати на ніч. Назустріч нам траплялися люди, які гнали худобу з пасовища. Спершу я лякався: як ми розминемося з отарою корів на вузькій дорозі? Проте, на щастя, якимось незбагненним чином все обійшлося без жертв.

У Межирічі ввечері теж своя година пік, але замість автівок вулиці заполоняють корови та інші тварини

За селом побачили залишки колишнього колгоспу. Хоча, може то й не залишки, бо до рівня руїни ці споруди ще не опустилися. Але як давно вони використовувалися і чи працюють зараз, сказати було важко.

Минаємо пам’ятники колгоспного минулого

Не питайте, як ми доїхали до Псла. На карті це жирна лінія завдовжки в два сантиметри. У нашій реальності це виявився навіть не асфальт з вибоїнами, а вибоїни із вкрапленням асфальту, який зовсім не полегшував наше пересування. Доїхавши до мосту, ми зітхнули з полегшенням, що є всього велосипедистами, а не водіями ваговозів: там стояв знак «5 тонн». Воно й не дивно, адже міст… дерев’яний! Про всяк випадок я сфотографував раритет.

Дерев’яний автомобільний міст… Я й не знав, що такі ще лишилися

За порадою місцевих ми повернули перед мостом ліворуч і через півкілометра опинилися в мальовничому березовому гайку на березі Псла. Спуск до річки був не дуже зручний, але все інше (легкий затінок і без комарів, кимось назбирані купи вже поламаного хмизу, рівна широка галявина і просто чарівний краєвид) переважувало будь-які недоліки.

Остання зупинка на сьогодні – на березі річки Псел

Поки Олена з Нестором ставили намет, я поїхав по воду. Аби не повертатися до Межиріча, я переїхав мостом через Псел і подався до наступного села Токарі. Там надибав ще одну реліквію – журавель. З його допомогою я й набрав води. Щоправда, вона була ще більш жовтувата, ніж на цегельній фабриці. Коли я зранку набирав для технічних потреб воду з Псла, та в порівнянні з «питною» здавалося чистою, мов сльоза.

На цій стоянці ми брали воду з журавля – такі ще досі збереглися, наприклад, у селі Токарі.

Вечір проминув спокійно. Олександрина вже не бідкалася за ліжком у своїй кімнаті, а спокійно заснула в наметі. З Нестором проблем не було тим більше. Єдиний шум створювала одна компанія, яка приїхала мотоциклами і палила ватру з іншого боку гаю. Але й вони скоро кинули це заняття (чи що там вони робили в темряві) і згодом ми лишилися одні.

Прдовження

One thought on “Загадкова Лебединщина: День другий, або гірське озеро і піщані дороги

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.