Ранок, як і попереднього дня, видався сонячним і привітним. Щоправда, відчувалося, що стає холодніше. Мабуть синоптики дійсно щось знають і за кілька днів таки прийдуть холодні дощі. А поки стояла суха погода, я знову розпалив вогнище з одного сірника і, поки Олена з дітками спали, зготував суп та чай. Принагідно сплавав на той берег і назад. Добре, що місця безлюдні, тому вдалося зробити це, не замочивши плавок.
Цього разу кухня працювала швидше, бо наші попередники наламали добрих дров. Дві дебелі гілки стали опорою, на яку ми виставляли наші казанки і металеві кухлики з водою. А в проміжок між ними підкладали дрібніші галузки, аби підтримувати вогонь.
Вночі ніхто не шарудів навколо, але я знайшов сусідів на стрімкому березі. У піщаній стіні ластівки порили собі нірки і весь ранок старанно літали туди-сюди, носячи сніданок своїм діткам. Було доволі кумедно сидіти в таборі і бачити, як птахи підлітають практично до наших ніг.
Поснідавши, ми заходилися збиратися. Я вже традиційно виправ свою сорочку, яка на сонці висохнула ще до виїзду. Також замінив камеру, яку я пробив, коли у вечірніх сутінках їздив по воду. Після чого ми повернулися на трасу і всі разом переїхали Псел тим дерев’яним мостом.
До Токарів нас супроводжувала дорога, яка, можливо, колись носила горде звання асфальту. Від того їй лишилися навіть не латки, а уламки зцементованого гравію. Але (просто магія!), щойно ми покинули село з промисловою назвою, як дорога миттєво перетворилася з Попелюшки в принцесу. Навіть розмітка з’явилася!
Наступні кілометри були суцільною піснею: рівний асфальт і ліс. При цьому – майже немає машин, тому ми час від часу їхали поруч. Я міг бачити Олену, а Нестор – Олександрину, від чого всім було радісно. Щоправда, в одному місці був невеличкий підйом, де довелося спішитися, але в усьому іншому – чудова дорога.
Незабаром ми виїхали на трасу між Лебедином і Штепівкою. Але перш, ніж повернути до міста ліворуч, ми вирішили проїхати кілька кілометрів праворуч, адже там ховалося чимало апетитного для справжніх туристів і не лише. Перш за все, це пам’ятник реактивній системі залпового вогню (або просто «Катюша»), на яку не полінилися залізти і сфотографуватися ми всі.
Цікавий факт: через кілометр від того місця, куди була націлені ракети, в ідеально рівному асфальті траплялася стометрівка з суцільними ямами. Потім – знову рівна дорога. Збіг? Чи справді стріляла? Проте ще дивнішим виглядав міст, з одного боку якого було написано, що він перетинає річку «Псьол».
А з іншого боку на такій же табличці було написано назву «Псел». Дорожні робітники не визначилися? На цю версію (про нерішучість) натякає і те, що перила з одного боку мосту суцільно металеві, а з іншого – залізо-бетонні. Схоже, нерішучість – якась місцева особливість.
Диво-міст – це була несподівана атракція на нашому маршруті. А от, задля чого ми їхали до Михайлівки – це побачити садибу Капністів, побудовану в 1810-х роках. На щастя, ситуація з нею краща, аніж зі спадком Хрущових: вона хоч також занедбана, але не закрита, тож можна сміливо проходити всередину крізь хвіртку в старовинній брамі.
Погляд одразу привертає головний корпус, який попри невеликі розміри намагається вразити помпезністю, адже з обох боків має колонаду з портиком. Щоправда, в радянські часи люди мали інші погляди на красу і приладнали між колон дощаті загородки і металеві сходинки, що надало споруді певної еклектичності.
Той же «смак» відчувається і при перебудові сходів з боку двору: на місці колись широких сходових маршів постало куце дощане непорозуміння. Можна лише здогадуватися, як насправді виглядав будинок до того, коли з приходом більшовиків емігрував за кордон останній з Капністів.
Приміщенні контори пощастило більше. Воно виглядало простіше і, певно, це його врятувало від потворних переробок. Будинок досі використовується – у ньому міститься місцевий дитячий садок.
Поки ми роздивлялися маєток, а діти бавилися на майданчику, наші велосипеди охороняв пес. Тому мені навіть не довелося їх прив’язувати.
Покидаючи Михайлівку, ми звернули увагу на ще одну річ. Збоку від шляху між кущів виднілася невеличка хатинка. Роздивившись ближче, ми зрозуміли, що це звичайний колодязь, верхня частина якого стилізована під дерев’яну хатку – з віконцями і дашком. Далебі, я ще не зустрічав настільки творчого підходу до оформлення звичайної криниці.
Ми знову перентули нерішучий міст і попрямували до Лебедина. Якість асфальту була мінливою: місцями він дозволяв розвивати доволі гарну швидкість, але часом його покриття нагадувало зіжмакану ковдру. В кількох місцях він був подібний на простирадло, яке було заправлене на ліжко з бруківки.
У такі моменти даються взнаки недоліки трейлера. Адже, аби проїхати звичайним велосипедом чи, навіть, з одноколісним напівпречепом, достатньо відшукати у мережі вибоїн одну рівну лінію, а для велосипедиста з трейлером таких треба три: одну для велосипеда і по одній для обох коліс причепа. Тож не дивно, що Оленка відстала і ми з Нестором зупинилися її почекати на автобусній зупинці з таким доречним у спеку широким дахом.
Цей МАФ посеред лісу – не випадковість. Поруч знаходиться пам’ятний знак. У списку імен загиблих ми віднайшли Володимира Зеленського і могли би подумати, що за ті кілька днів, що ми подорожуємо, не читаючи стрічки новин, сталася якась халепа з новообраним гарантом Конституції, але помітили, що меморіал звели явно не один десяток років тому.
Наступну зупинку зробили вже в самому Лебедині. Оскільки ми подорожували з малими дітьми, неважко здогадатися, що вона сталася на дитячому майданчику. Схоже, він був родом ще радянських часів, але зберігся добре. Мою увагу привернула Т-подібна конструкція гойдалки – я таких ще не зустрічав.
Поки Олена розважала дітей, я дослідив сквер і знайшов п’ять скульптурних композицій, присвячених радянським воїнам часів Першої та Другої світових воєн. Також стала зрозуміла загадка конструкції гойдалки – таку ж Т-подібну форму має інформаційний знак Гвардійського скверу.
Майданчики і меморіали – це, звісно, дуже цікаво. Але коли годинник показує пообідню пору, а голод щораз дужче нагадує про себе, виникає непереборне бажання відвідати якийсь інший заклад. Вперше з початку мандрівки нам трапилася нагода пообідати не на килимках на траві, а за столиками у приміщенні з кондиціонером, то ми нею вирішили скористатися, хоча б для різноманіття. Місцеві порадили нам спорт-бар «Адреналін» поруч з ринком, і ми не розчарувалися.
Попри назву «бар» заклад мав меню справжнього ресторану, а замовлені страви готувалися на місці. Тож, замовивши перше, друге і десерт, нам довелося почекати деякий час. Його ми успішно використали, аби зарядити наші гаджети, діти – подивитися мультики, а я – аби познайомитися з містом поближче.
Спершу мене зацікавила висока біла вежа. Здаля я прийняв її за фрагмент ратуші (і це справді було так сто років тому), але тепер тут міститься пожежна частина. Її стрімкі риси гарно контрастували з розлогістю торгівельних рядів, зведених у 1847-1856 роках через дорогу.
Взагалі старовинна забудова міста збереглася добре. Центральні квартали обрамлені двоповерховими спорудами родом з другої половини ХІХ століття, які справді викликають відчуття міста.
У центральному сквері на чільному місці сидить Тарас Шевченко. А на одній з вуличок зберігся будинок Залєського, в якого гостював поет на початку червня 1859 року. Це якраз тоді, коли він повертався після гостювання в уже згаданого Хрущова в Лифиному.
І, звісно, яке ж місто без пам’ятника його символу? Як нескладно здогадатися з назви, для Лебедина це пара граційних птахів, яких скульптор ніжно зобразив у центральному сквері.
Поки я полював за історичними знаками, в «Адреналіні» вже приготували наше задоволення. Ми із задоволенням пообідали, відзначивши про себе, що страви хоч і відрізнялися від тих, якими мали бути в нашому уявленні, але точно не в гірший бік. Наприклад, «котлета по-київськи» була без порожнини, а суцільно м’ясною, а «мисливські ковбаски» виявилися в кілька разів товстішими і нагадували «селянські ковбаски». Тож чи варто дивуватися, що ми не подужали всього і забрали залишки на вечерю. Принагідно докупили трохи продуктів у місцевому «АТБ», який вразив мене двоярусною велопарковокою.
На цьому наша лебединська програма закінчилася. Ми виїхали на вулицю Сумську і нею подалися у бік однойменного міста. Але виїжджаючи з Лебедина, ми ще не прощалися з його районом. Доїхавши до села Бишкінь, ми з’їхали з траси, аби відвідати ще кілька сіл завтра. Останнім пунктом культурної програми на сьогодні стала Свято-Дмитріївська церква 1888 року.
Попри облущені стіни і дерева на проваленому даху, культова споруда нині використовується за призначенням. Пройшовши крізь прочинені двері, ми потрапили до зали, де посередині стояв стіл, де, схоже, правлять службу. Підлога в багатьох місцях відсутня, але поблизу столу покладені дошки, аби прихожани могли стояти. На стінах видніються залишки фресок, деякі навіть у доволі непоганому стані.
Навколо церкву тісно обступили дерева. З одного боку починається лісок, з іншого – між дерев ховаються руїни закинутих селянських хаток. Схоже, раніше забудова була більш тісна, але за останнє століття число мешканців скоротилося з 4379 до 915 і чимало садиб лишилося без господарів або й взагалі зникли з лиця землі, надавши поселенню клаптикового виду, де доглянуті ділянки межують з цілими кварталами лук або лісу.
За кількасот метрів від храму ми знайшли поворот з вказівником «річка», і спустилися до Псла, де на нас чекало чудове місце для табору. Наші попередники притягли цеглинки, на які так зручно було ставити казанки, а сухого гіляччя було вдосталь у гайку неподалік. Поки Нестор допопмагав Олені ставити намет (а першого вечора він лише казав: “Мамо, я в тебе вірю! Ти зможеш поставити намет”), я поїхав до села по воду. Щоправда, вона знову виявилася жовтуватою, як і на попередній стоянці. Але ми її добре прокип’ятили і мали гарний чай. А спонсором вечері (яку достатньо було лише підігріти) виступив «Адреналін» та ранкова каша.
Приємну несподіванку подарувала річка. Виявилося, що в цьому місці посеред Псла знаходиться широка піщана мілина, де дорослій людині води по пояс. Та й сам захід у воду був простим і плавним – не те, що попереднього разу. Тож тепер всі змогли отримати задоволення від вечірнього купання.
Мандрівник і його мандрівки 
2 thoughts on “Загадкова Лебединщина: День третій, або Лебедин і околиці”