Загадкова Лебединщина: День четвертий, або від одного Висторопа до іншого

Життя в наметі – суцільний позитив! Все, що треба – під рукою, не докучають сусіди за стіною, навколо – ліс і свіже повітря, а також ексклюзивна послуга – вся річка до наших послуг. І хоча за дні мандрівки вже накопичилася втома, зранку прокидаєшся завжди бадьорим і в трепетному очікуванні нових пригод.

Ранковий Псел біля села Бишкінь

А щоб зустріти їх (пригоди) у всеозброєнні, потрібно добре поснідати. Тож наше ранкове меню включало свіжий суп з тушонкою, нарізані овочі, сир, хліб і чай зі смаколиками. Усі гарячі страви готували на відкритому вогнищі, а відсутність громіздкої триноги компенсували підручними засобами.

Готуємо сніданок на покращеній версії вогнища

Гарна погода, смачний сніданок, купання в ранковому Пслі… Що ще треба для підняття настрою? В Олександрини знайшовся свій рецепт: ніжитися на шурхітливому термо-покривалі.

Як же не куйовдитися, коли воно так шурхотить?

Коли ми зібралися їхати далі, я збігав до річки на сто метрів далі і сфотографував місце впадіння Легані до Псла. На цьому фото Легань – ледве видимий струмок, з якого посушливий червень вичавив майже всю вологу. Але не поспішайте сумувати: сьогодні ми потрапимо у верхів’я цієї річки, де вона зустріне нас у зовсім іншому вигляді.

Місце впадіння Легані у Псел; через спеку річечка зовсім втомилася бігти свої 30 кілометрів

Ми знову повернулися до Бишкіні, але вже не на сумську трасу, а до східної околиці. Поблизу школи знайшли ще одну криницю-хатку, де набрали води в дорогу. На диво, рідина виявилася зовсім безбарвною, а не тією жовтуватою субстанцією, яку я набирав неподалік табору. Смак і температура – безперечні!

У цьому “будиночку” поповнюємо запаси води перед дорогою

За Бишкінню бруківка одразу перетворилася на асфальт і лише поступовий підйом не давав нам змоги розігнатися дужче. Зате поступово розгорталися все ширші краєвиди широкої долини Псла. Обабіч траси зажовтіли поля пшениці, які вкупі з блакитним небом перетворювали пейзаж на суцільний прапор України.

Просто Україна

Коли ж ми досягли верхньої точки, у винагороду отримали ціле дерево стиглої шовковиці, від якого не відчепилися, поки не вимастили всі пальці та губи. Саме тут я зробив те фото, яким проілюстрував Межиріцьку шовковицю. На відміну від тієї, це дерево було в повному розквіті сил і гілки просто гнулися до землі від надміру соковитих плодів.

Велосипедистів наче вітром здуло – вони пасуться під шовковицею праворуч

Що цікаво, шовковиця не лише принесла задоволення, але й додала сили. Олександнрина настільки зарядилася енергією, що більше не хотіла сидіти в кріслі, а побігла трасою далі. Ледве її наздогнали на своїх велосипедах.

Дарма, що губи чорні від шовковиці, але так хочеться побігати!

Наступні кілометри шлях проліг поблизу сіл Ревки, Гарбузівка, Харченки і Стеблянки, які наче ховалися від нас за придорожньою лісосмугою. Разом з тим, біля кожного ми бачили щось цікаве: поблизу першого – комбайн, друге наштовхнуло на думку приїхати сюди на Геловін, біля третього несподівано вигулькнула залізниця, по якій на радість Олександрині проїхав потяг («хочу ще!»), а в останньому знайшовся, навіть, якийсь пам’ятник.

Перша залізниця на нашому маршруті і одразу з потягом

За Харченками дорога постала поступово спускатися до верхів’я Легані. Поруч зі трасою жовтіли поля, але далі починалися розлогі яри, помережані невеликими гаями. Пагорбисто-лісистий пейзаж неабияк контрастував з лінійністю полів, які ми бачили протягом останньої години.

Яруги поблизу Малого Висторопа нагадують невеличкі гори

Під кінець спуск став більш стрімким і ми практично влетіли до Малого Висторопа. Майже одразу потрапили до його туристичного центру, який розмістився поблизу місцевого коледжу. Сьогодні саме його вихованці святкували випуск, тому на заквітчаних алеях скверу ми бачили молодь в урочистому вбранні і зовсім не складалося враження, наче це просто село.

А хто ж не любить Маловисторопський коледж СНАУ?

Я недарма сказав про туристичний центр. У сквері перед коледжем ми віднайшли купу цікавого. Перше, що впадає в очі, це танк, поставлений у пам’ять про Другу світову. Неподалік є й скульптурна композиція Невідомому солдату. Трохи далі стоїть пам’ятний хрест борцям за волю та незалежність України.

Музейний куточок села Малий Вистороп

Але окрасою села є колишній будинок управителя цукрового заводу. Виконаний з великою увагою до деталей, він поєднав у собі монументальність мурованої споруди з легкістю дерев’яної. А башточка і фантазійні вікна додають йому неповторного шарму. На відміну від попередніх архітектурних пам’яток на нашому маршруті, ця не стояла пусткою – нині тут музей, який, щоправда, відкритий для відвідувачів лише по вівторках, а сьогодні вже був четвер.

Фасад найкраще збереженої садиби у нашій мандрівці вражає!

На додачу до перерахованих туристичних об’єктів, неординарний вигляд мають, навіть, утилітарні споруди. Наприклад, автобусна зупинка поруч майстерно розмальована квітами, наче тут чекала на автобус Катерина Білокур. А колодязь, зроблений у вигляді вже звичної нам хатки, прикрашали зображення козака на коні, його дівчини і карти України, де місцеві географи найбільшою точкою позначили Малий Вистороп, а трохи дрібнішими – Львів, Житомир, Суми, Лебедин, Тростянець, Охтирку, Полтаву, Харків і Одесу.

Якщо турист заблукав, йому допоможе ця карта України

Дещо осторонь цього параду пам’яток стоїть бюст маршалу танкових військ СРСР по Другій світовій війні Павлу Рибалку, який народився і виріс тут. Пам’ятник розмістився у власному сквері, до якого з переднього боку підіймаються широкі сходи, а з тилу приховалася дорога з магазином. Саме там ми купили сиру і соку, а потім розстелили килимок між дерев, де сіли обідати. Сквер нам дуже сподобався, бо під час їжі саме налетів вітер, який пригнав обіцяний синоптиками дощ, але щільні крони врятували нас від передчасного купання.

Найвідоміший уродженець Малого Висторопа – маршал танкових військ Павло Рибалко

Дивлячись на тісні ряди хмар, які впевнено прогнали сонце, ми стали думати над планом «Б», бо під дощем по багнюці їхати не хотілося. Один з варіантів – забути про маршрут і чкурнути до найближчої залізничної станції за 6 кілометрів звідси. Менш радикальний спосіб полягав у тому, аби добити лебединську програму, доїхавши до останнього в цьому кінці району села Великий Вистороп, і сісти на потяг після нього – це вже тягнуло на 16 кілометрів. Ми вирішили покластися на удачу і вибрали останнє.

Колишня школа, в якій вчився майбутній маршал

Перечекавши перший напад дощу, ми вирушили в дорогу. Прямуючи Малим Висторопом, побачили ще низку пам’яток. По-перше, будинок сільради, меморіальна дошка на якому свідчила, що колись це була школа, де вчився майбутній маршал. По-друге, в північній околиці села знаходиться ще один (вже третій) меморіал Другої Світової. А в сквері за ним заховалося «по-третє» – Михайлівська церква, яку встигли збудувати всього за кілька років до епохи войовничого атеїзму – у 1913.

Михайлівська церква виглядає більш-менш добре, тільки новий дашок не зовсім підійшов

Поки ми топтали бур’яни навколо культової споруди (їй теж дісталося від історії, але відновлювані роботи просуваються швидше, ніж у Бишкіні; зокрема вже полагоджено покрівлю, вікна та двері), дощ знову надумався погратися з нами. На щастя, поруч знаходилася ще одна розписана автобусна зупинка, де знайшлося місце і для нас, і для велосипедів.

У Малому Висторопі просто виставка розмальованих автобусних зупинок

Щойно ми приготувалися чекати, як небесний кран знову закрутили. Не лишалося нічого іншого, як діставати велосипеди і їхати далі. Капосна погода дочекалася, коли ми виїдемо з села і будемо десь посеред відкритих лук, а тоді знову пустила воду. Ховатися вже було ніде, але під час обіду ми вдягли куртки, тож не дуже зважали на ці вибрики. Коли ж струмені стали густіші, Олена дістала наші тонкі фольгові покривальця, з яких сконструювала додатковий захист від дощу.

Нічний захист від холоду перевтілився у крила від дощу

Дощі побачили, що з нами жарти кепські, і подалися шукати інших жертв. А нам лишилися тільки калюжі у вибоїнах та мокрий асфальт. Так, дорога між Висторопами не вельми панькалася з мандрівниками, тому доводилося постійно крутитися у пошуках кращих ділянок. Добре, що машин було не густо. Коли заїхали до села, асфальт покращав. А незабаром відкрився вид на величезний ставок на Легані, по якому плавали лебеді. Не даремно ж район називається Лебединським.

Важко повірити, але це ставок на тій самій Легані, знеможене русло якої я фотографував зранку

Сам Великий Вистороп справляв дещо гнітюче враження – аж занадто багато занедбаних і зруйнованих хат. Воно й недивно, адже за сто років його населення скоротилося з 3668 до 982 осіб, у той час, як Малий Вистороп «підріс» з 1248 до 1443. Ось така загадкова метаморфоза. Про колишню велич здрібнілого Висторопа нагадує хіба храм святої Параскеви (1896), який зберігся найкраще з усіх побачених під час мандрівки.

Центр села Великий Вистороп прикрашає церква святої Параскеви

Також у цьому селі більший меморіал (хоч і один) Другої світової війни, який увінчують аж дві скульптури – воїна та матері. Позад пам’ятника я помітив новенький дитячий майданчик, але приховав цю інформацію від Олександрини, адже до потяга лишалася година і затримка могла виявитися фатальною.

Місцевий меморіал Другої світової війни

Ми подивилися за картою, та й місцеві підтвердили, що за триста метрів від церкви є розгалуження, скориставшись яким ми виїдемо прямісінько до залізничної станції. Щоправда, вони змовчали про комарів у лісосмугах обабіч. Проте останнє, насправді, допомогло нам доїхати швидше – зупинятися зовсім не хотілося.

Алея до залізничної станції імені Василя Несвіта

Останні кілометри між Великим Висторопом і залізничною станцією імені Василя Несвіта ми проїхали ґрунтовою дорогою після дощу. Можете уявити, як виглядали колеса наших велосипедів та й усе інше. Тож першою справою, за яку ми взялися, ступивши на твердь платформи, стала чистка транспортних засобів.

В очікуванні потяга можна подивитися на вправи маневреного тепловоза або понюхати троянди на станційній клумбі

Виявилося, що на станції зупиняються лише приміські потяги і зовсім немає каси. Тобто, купувати квитки треба буде вже у вагоні. А ще сталося так, що протягом дня у напрямку Сум їде шість приміських потягів, з яких лише один стартує в Лебедині. І вгадайте, на який ми сіли?

А ось і наш дизель-поїзд

Зовні дизельний потяг виглядав страшнувато. Здавалося, він почав свій земний шлях задовго до нашого народження. Але, на наше здивування, всередині він виявився цілком сучасним. Навіть лави були новісінькі і ще не спаплюжені вандалами. Та й у самому вагоні окрім нас сидів лише один пасажир, тому ми своїми велосипедами нікого не напружували.

На щастя, вагон був майже порожній і ми могли не ламати голови над тим, кути подіти велосипеди

Поки ми їхали, дощ вчергове намагався показати свою лють, але нам то вже було ні до чого. Найбільшим везінням виявилося те, що негода взяла таймаут саме тоді, коли за годину ми прибули на Сумський вокзал. Там ми спокійнісінько дістали велосипеди, я сконструював «крокодила» (велосипед з двома причепами) і ми спокійно доїхали додому перш, ніж чергова злива пішла у наступ.

Останні кілометри шляху ми зображували велосипедну фуру

Закінчення

One thought on “Загадкова Лебединщина: День четвертий, або від одного Висторопа до іншого

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.