Подорож до справжніх Карпат: початок

Чому вирушають у мандри? Чи не тому, що хочеться відчути світ, відмінний від того, який оточує повсякдень? Вдихнути повітря позбавлене міського смогу, побачити обрій без прямокутників багатоповерхівок, їсти їжу, не загорнену в пластик, забути про натовпи вулиць і тисняву метро, а замість думок про роботу захоплюватися красою первозданної природи? Здавалося б це так просто – купи квиток на потяг і ти вже там. Але біда в тому, що з року в рік цей справжній світ відступає під натиском туристичної індустрії. Вона застеляє дороги рівненьким асфальтом, заставляє їх зусібіч магазинами сувенірів, ресторанами і готелями, гірські пейзажі перекриває рекламними білбордами, а щирих місцевих мешканців перетворює у спритних ділків. Все більше пропонується зручностей і розваг, все більше комфорту стає, щоби тільки мандрівник почувався затишно, як удома. Як там, звідки він приїхав, аби відчути себе не так.

Не знаю, як вас, але мене засмучує, коли замість вражень від знайомства з місцевою природою та історією, людина привозить додому пригорщу сувенірів, які продаються однакові, що в Яремчі, що в Славську. Коли в мандрівці його оточує звичний побут, ті самі магазини, кафе та всюдисущий Інтернет.

На щастя, ще лишилося чимало місць, де все так само, як було колись. Щоправда, про них майже не пишуть у мережі, а щоб туди дістатися, треба ще більше попітніти. Але, повірте, воно того варте. І саме в таке місце ми вирішили податися, аби ознаменувати десятилітній ювілей нашої туристичної сім’ї.

5 вересня 2019 року о сьомій годині ранку наш потяг під’їжджав до залізничної станції «Славське». Ми дещо хвилювалися з цього факту, бо машиніст-сонько мав би зробити це на півгодини раніше. І справа тут не в надміру педантичності з мого боку, а просто через те, що о 7.10 на нас чекав автобус до села Ялинкуватого. Тож, щойно провідник відчинив двері, за якими сіріла плитка платформи, ми негайно включилися у 500-метровий спринт до парку Шевченка. Ну, легкою ранковою пробіжкою це назвати важко було, бо ми з дружиною мали на собі двійко громіздких наплічників, а на моїх руках ще примостилася дворічна донька (семилітній син давав собі раду сам). Але, що не кажіть, спорт дарує позитивні відчуття! Особливо, коли фінішуєш за хвилину до залікового часу, а водій автобуса працює чітко за графіком, на відміну від залізничних колег.

Мої побоювання, що ми з нашими «шафами» заважатимемо іншим пасажирам, розвіялися одразу – на весь салон окрім нас було лише двоє жіночок. Ми звалили наплічники біля задніх дверей і вибрали місця, які хотіли. І додатково вдяглися, бо тепла від пробіжки стане не надовго, а їхати нам аж до кінцевої – а це 40 хвилин. А щойно автобус рушив, я зателефонував Наталії Стефанівні.

Це неймовірна людина! Саме завдяки їй ще під час навчання у школі я долучився до життя туристів Олександрії. Орієнтуватися за топографічними мапами, ставити намети, в’язати вузли, розпізнавати мінерали та робити багато чого іншого я навчився саме тоді, коли під керівництвом Наталії Стефанівни та разом з іншими учасниками туристичного гуртка «Горизонт» ходив у малі та великі походи, їздив на туристичні зльоти і змагання, а ще, навіть, знімався для місцевого телебачення. Вона чимало мандрувала, побувала в багатьох неймовірних місцях і, зрештою, оселилася в одному з них – у селі Новоселиця в самому серці Карпат. І запросила нас на знайомство з цим мальовничим куточком України.

Ми поприлипали до шиб і дивилися, як в ранковому тумані розчиняються гори. Здавалося, чим вище підіймався автобус, тим імла ставала густішою, а сизі силуети дерев і гір все загадковішими. Після того, як проминули гірськолижний курорт «Захар Беркут», асфальт несподівано зник і салон почало дрібно трусити від кам’янистої дороги. Вряди-годи автобус зупинявся і до нього заходили інші пасажири. Здавалося усі, включно з водієм, були місцеві й знали одне одного, на відміну від нашої четвірки, які виявилися єдиними чужаками.

У селі Волосянка салон наповнився десь на третину, а потім поступово майже спорожнів. І коли ми приїхали до кінцевої у Ялинкуватому, окрім нас назовні вийшла лише одна жіночка. Її одразу забрав якийсь чоловік на мотоблоці. А наш подальший «трансфер» забезпечували тільки власні ноги.

І тут я дістав фотокамеру, щоби читачам не було нудно читати самий лише текст 🙂

Знайомтеся: це – Нестор, Олена та Олександрина

Йшлося, загалом, неважко. Дорога набирала висоту якось знехотя. За 4 кілометри, які відділяли нас від перевалу, вона піднялася лише на 130 метрів. Дітям більше дошкуляв холод. Це нас із дружиною зігрівали наплічники, а в малечі рюкзачки були крихітні, тому ніякого тепла не дарували. Ми накинули на Нестора мою куртку, а мені було добре і під однією кофтиною.

А це я з дітьми; у кожного свій наплічник

Незабаром туман не витримав нашого темпу і безнадійно відстав, зачепившись за хатки у нижній частині села. Схил праворуч від нас уже золотився ранковим сонцем, і теплі кольори, здавалося, от-от досягнуть дороги, якою ми йшли. Але їм на заваді ставали стрункі смереки на схилі ліворуч, що ніби вартові ночі все ще тримали оборону холодної імли.

Ергономічні лави для легкого перекусу

Десь за півгодини ми зробили привал, зручно вмостившись на фрагментах бетонних труб, які хтось турботливо лишив для нас край вулиці. Плечі отримали п’ятихвилинний відпочинок від лямок, а зголоднілі організми – якусь порцію корисних калорій. Дрібна їжа подіяла дивовижно: щойно ми рушили далі, як царство зимної тіні остаточно відступило і ми вперше побачили карпатське сонце, яке, причесавшись об колючі верхівки смерек, нарешті привіталося з нашим товариством.

Ялинкувате. Останні метри холодної тіні

Мандрівка вгору вздовж річки – певного роду подорож назад в її юність. Біля автобусної зупинки ми бачили її ще великою, що з нею мала рахуватися навіть дорога, потискаючи в обіймах залізо-бетонним мостом. Та що далі ми йшли, то дрібнішим ставав потік. Ось його вже достатньо перейти дерев’яною кладкою. А далі він здрібнів до дзвінкого струмочка, який неважко й перескочити. Ближче до перевалу, коли останні хатки розбіглися геть, Ялинкувата востаннє перетнула шлях, який цього разу обмежився з нею «трубним» вітанням. Не знаю, чи річечка образилася, але вона спробувала привітатися плюскотом ще через кількасот метрів, а потім подалася собі геть, що ми вже її не бачили.

На сідловині; ліс ліворуч – Львівщина, а той, що праворуч, вже Закарпаття

І ось ми сягнули найвищої точки переходу! Ліс на перевалі розступився, відкривши нам рекламну картинку Закарпаття: розлога долина внизу і високі гори обабіч, що вигрівають свої трав’яні боки і смерекові шапки у променях осіннього сонця. І довгоочікувана зустріч з Наталією Стефанівною, яка прийшла сюди, аби провести нас далі прихованою від карти доріжкою, яку знають лише місцеві.

Привал зі свіжим молочком

Враження моменту приголомшило своєю багатогранністю. Після лісової дороги ми побачили неймовірну панораму, відчули пахощі трав полонини, почули голос рідної душі, ще й посмакували свіжого закарпатського молока, яке пані Наталія принесла для нас. Що й казати, це була така мить, яку б хотілося розтягнути до нескінченності, але ж час ніхто не скасовував, тому ми, зрештою, рушили далі – вже вп’ятьох.

Перші кроки в Закарпаття

Йшлося по-різному. Нестор, який першу годину після автобуса потерпав від холоду, таки зігрівся і чвалав як досвідчений турист. Натомість Олександрина, яка потрапила до Карпат уперше, вже переповнилася враженнями і місцями вперто не хотіла йти далі, бо ж навколо стільки всього цікавого! Камінці, палички, потічок, листочки – і ніщо ж не можна лишити без уваги! Наче перехідний приз, ми з Оленою поперемінно тягнули її на буксирі, або й на руках. Траплялося, що в інші моменти дівчинка бадьоро крокувала на своїх двох, хоч і не відпускаючи руки котрогось із батьків.

Від спуску до Новоселиці аж дух перехоплює

Спуск виявився незлецьки крутим! Панорамним, але з доволі стрімкою вдачею. Щоб Олена могла краще втримувати Олександрину, Наталія Стефанівна взяла її наплічник, віддавши свій невеличкий клунок. Так ми успішно спустилися до річечки, що, як і Ялинкувата, брала початок від підніжжя перевалу, але несла свої води не до Дністра, а до Дунаю.

Молочні місця Новоселиці

Після броду ми піднялися до «офіційної» дороги, про що свідчив знак на узбіччі: «Новоселиця». Одразу по тому обабіч вийшли нам на зустріч сільські хати. Деякі місця вперто нагадували музей народної архітектури і побуту: дерев’яні споруди, саморобні вози, якийсь давній реманент, а ще худоба. І ніякого асфальту. Просто дорога з камінців і житла звичайних людей. Мабуть це зовсім не те Закарпаття, про яке знають більшість людей. Як полюбляє казати Олена, ми знову зайшли через чорний вхід, лишивши каси і лавки сувенірів десь по той бік.

Як у музеї, тільки все по-справжньому і використовується

І десь саме з цього краю й мешкає пані Наталія. У неї звичайний дерев’яний будинок з сіньми, кухнею та двома кімнатами. Подвір’я з одного боку виходить на косовище, яке непомітно перетікає у пасовища, що тягнуться далі в до лісів. Таке помешкання – мрія кожного туриста: варто лише вийти за поріг, і ти вже в горах, уже починається мандрівка на лоні природи. А ці неймовірні пейзажі з кожного вікна! І це насичене різнотрав’ям повітря, що пронизує все наскрізь! Справді, варто пожити десь в місті, аби зрозуміти, наскільки добре тут!

Наша домівка у серці Карпат

продовження

4 thoughts on “Подорож до справжніх Карпат: початок

  1. Дуже гарні фото! Особливо третє, спуск до новоселиці і сама новоселиця, і корівка. Мені аж самій туди захотілося! Я дуже люблю такі “дикі” місця
    Історія теж гарно розказана. У тебе гарні описи і порівняння, красиві дуже, особливо абзац про туман, який відстав.
    До речі, у мене друзі шукають хатину на новий рік десь в горах. Чи ти може раптом в курсі де хтось здає? Якщо так, то можемо про це поговорити в емейлі

    • Дякую за відгук! Так, моментів для влучних фото було більш, ніж достатньо. У продовженнях я додам ще й інші аспекти нашої мандрівки.
      Щодо питання, я написав відповідь у твій скайп.

  2. Вітю, неймовірно гарний допис. Все дуже реально і поетично, яким є, власне, і життя тут. Радію, що ти відчув це. Дяка тобі за живі, проникливі фото і цікаву розповідь. Чекаю на продовження.

    • Дякую Вам за гостинність і знайомство з таким неймовірним краєм! Хоча й проминуло відтоді майже три місяці, але коли переглядаю світлини, спогади оживають яскраво, наче то було вчора.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.