На другий день ми мали цілий мішок планів, першим з яких витягнули Присліп. За цим загадковим словом криється назва сусіднього села, яка походить від різновиду місцевих капканів на ведмедів. Не думайте, ніби ми так натомилися вчора, що передумали лізти на ту свою гору. Просто вирішили сумістити природознавчу та історичну складову в одній прогулянці, а дивитися у Прислопі й справді є на що.
За сніданком Наталія Стефанівна описала нам цілу пригорщу маршрутів на хребет і нам було нелегко вибрати, бо кожен з них мав свої апетитні особливості. Якби ж то можна було розділитися на багато копій, щоб кожна пішла окремим шляхом, а потім ввечері з’єднатися і поділитися враженнями! Але то буває хіба в мультфільмах або дитячих книжках.
Але, що лишалося без сумнівів, у високих горах на нас чекає ще більше ягід і краєвидів. Вони просто благають, щоб їх поїли хоча б очима, бо інших туристів у цих місцях дуже і дуже мало, хоч місцеві мешканці надзвичайно гостинні. Одна сусідка нам щоранку приносила свіже молоко для діток. Також ми ласували місцевими сирами і сметаною. Через пані Наталію ми передавали замовлення, а коли поверталися з прогулянок, то вже все було в хаті.
Окрім свіжих і органічних (як зараз модно казати) продуктів, Олександрині припали до душі тваринки, яких вона раніше бачила здебільшого тільки на малюнках чи фото. Корови, коні, кури та інші викликали в неї просто шквал емоцій. А кішці, яка мешкала в обійсті, часом доводилося просто тікати, коли дівчинка проявляла до неї надмірну турботу.
Сьогоднішня прогулянка обіцяла бути більш суворою, тому я взяв великий наплічник і поклав туди куртки і шапки (на високогір’ї може бути холодний вітер), дощовики (синоптики обіцяли можливість дощу), ліхтарики (кілометраж сьогодні – дай Боже) і сідушки, а Олена зібрала продукти на обід і перекуси. Ще Наталія Стефанівна дала нам пристрій для збирання чорниць, яких вчора ми не бачили, бо вони призначили місце зустрічі на високій полонині.
Сонечко змучилося чекати, поки ми зберемося, і воно вилізло високо собі, поки ми, нарешті, вийшли. Маршрут спершу лежав, як на долоні – і це не метафора. Будинок Наталії Стефанівни знаходиться прямо біля такого собі перехрестя багатьох гірських шляхів, причому, стоїть не біля самої річки, а трохи на підвищенні. Тому з подвір’я легко було простежити, куди підіймається та чи інша стежка по той бік долини.
Отже, ми перейшли через річку біля єдиного в цій околиці магазина, а потім піднялися на пагорб просто навпроти нашого помешкання. Як і з того боку, на відкритих схилах розкинулися пасовища, трава на яких виглядала виразно більш зеленою, ніж просто на нічийних полонинах. Межі різних ділянок розділяли продовгуваті дерев’яні загорожі, а стежка зміїлася в коридорі між них. Доріжку обрамляли дрібні смереки, деякі за зростом не більше Олександрини, від чого вона неймовірно тішилася.
Власне, причин для радості було чимало. Наприклад, лагідне сонце в оточенні легеньких хмаринок, «дитячий» підйом, який скінчився заледве через кілометр, вивівши нас на добре протоптану дорогу на гребені хребта (достоту, як учора) і неймовірні краєвиди високих гір навколо Новоселиці. Ця казкова атмосфера просто надихала на подвиги і підвищувала бойовий дух.
Аби гори ще більше злякалися нашого запалу, Нестор з Оленою знайшли сухі продовгуваті палиці й заходилися демонструвати бойові мистецтва. Після жартівливого двобою військові знаряддя легко перетворилися на мирні альпенштоки. Навіть Олександрина відшукала собі трекінгову палицю за зростом.
Нестор пішов ще далі, спробувавши віднайти «колоду-пригоду» з історії «Троє проти зла», яку читав зранку. В оригіналі палиця могла перетворюватися на будь-що корисне, але жорстокий світ реальності все не давав хлопчику можливості відтворити це вживу. Зрештою, раціональне зерно взяло гору і масивна колода помандрувала собі в чагарі.
Оленка принагідно згадала про шипшину, кущі якої знову звабливо червоніли ягідками на фоні гір. Нею не можна насолоджуватися одразу, як, приміром, ожиною або чорницею, але вона добре зберігається, аби потім узимку дарувати свої вітаміни, коли заварюєш її у термосі.
Чи то фізичні вправи виснажили моїх супутників, чи то ягоди нагадали про їжу, але в повітрі вперто почала витати думка про обід. Ми саме звернули з дороги, спустившись у затишну долинку якраз посеред Новоселиці та Прислопа і наче на замовлення знайшли невеличкий набір кругляків, які самі просилися, щоби стати стільцями та столом для скромної трапези туристів.
Сповнені екологічної свідомості (або просто щоб не витрачати часу) ми не стали палити вогонь, а дістали прихоплені з дому тепленькі страви: кашу в мисочках і чай у термосі. Також гарно скрашували обід огірки і помідори, твердий сир, хліб, йогурти і печиво. Усі обгортки ми дбайливо зібрали в пакетик і забрали з собою, аби не засмічувати цей суцільно зелений світ білими плямами пластику. З удячності ліс подарував нам щедрі порції ожини просто через п’ять хвилин після старту.
Ягоди росли просто біля стежки невисокими кущиками, тож діти могли самостійно підходити і обирати собі до смаку. Навіть дворічна Олександрина збагнула що до чого і не стала чекати, поки ми їй назбираємо, а заходилася відшукувати соковиту насолоду самотужки.
Місцина, звісно, виявилася фантастичною! Долина, захована від вітрів між двох гір, закуталася у густий ліс, повний ягід і грибів. Їстівних грибів, щоправда, поки ще не зустрічали (бо й не шукали особливо), зате часом траплялися доволі чудернацькі, наче якісь колонії позаземних організмів з науково-фантастичних фільмів.
Почався невеличкий підйом, який сповіщав про скоре наближення села. І справді, коли ліс попрощався з дорогою, ми знову побачили пасовища, хоч і без корів, зате з коником, який став першим Прислопчанином, якого ми зустріли. Незабаром під нами розгорнулася сама долина села, в яке, щоправда, заважали спуститися продовгуваті дерев’яні загорожі (щоб худоба не розбігалася). Наче крізь лабіринт, ми спробували пройти через один коридор, але опинилися в тупику, тоді спробували інший, більш наїжджений, і вдача нам посміхнулася!
Стрімкий спуск швиденько вивів нас до річки Присліп, на яку, мов намистинки, було нанизане однойменне село. Дорога йшла паралельно до русла ріки, даруючи пейзажі, подібні до Новоселицьких. Долина, щоправда, здавалася меншою, а хати більш розпорошеними, але відчуття неквапливого затишку панувало і тут.
Ми прямували майже біля самої ріки, тому на деякий час маківки гір заховалися від нас. Їх гордовито заступили високі дерева праворуч і сільські обійстя ліворуч. Але ми мали орієнтир – церкву Миколи Чудотворця, від якої карта обіцяла пряму (майже як стріла) дорогу на сам Вододільний хребет. Тож не важко уявити нашу радість, коли вже дещо змучені сільськими пейзажами і поступовим спуском, ми побачили попереду сріблясті дахи храму.
У це важко повірити, але дерев’яний храм спорудили 1797 року і він досі використовується за призначенням! З найбільш видного оновлення у нього лише оббитий в кінці ХХ століття бляхою дах. А так можна підійти й торкнутися рукою стін, яким уже понад двісті років!
І ще знаменна подія сталася зовсім нещодавно. 29 серпня 2019 року (рівно за тиждень до нашого візиту в Присліп) місцева православна громада перейшла від підпорядкування Московському патріархату до Православної церкви України. Історія продовжує творитися просто у нас на очах!
А де історія, там, як не терезах, зважується майбутнє і минуле. Про останнє німими свідками неподалік церкви постали кам’яні хрести – як старовинні, так і більш сучасні.
Думки про минуле неодмінно наштовхують на роздуми про час. Про час на підйом, якого в нас лишається все менше. Тож, поки мої супутники перепочивали край дороги поблизу церкви, я подався на пошуки того єдиного відгалуження, яке має привести нас на маківку, а не звести на манівці. Як на біду, майже однакові доріжки пнулися догори майже за кожною хатою, і важко було зрозуміти, хто з них має довгу долю, а хто лише заведе до когось в город. Перша спроба, як не дивно, вдалася невдалою, а тоді провидіння послало нам місцевого, який підказав правильний шлях. Ми подякували, перескочили потічок і нам на зустріч вийшов довгий підйом.
Мандрівник і його мандрівки 
Вітю, сповідь неймовірно захоплює. Навіть мене, хоч я знаю, що буде далі. А пересічного читача інтригує не на жарт. Легка іронія дуже імпонує розповіді про, начебто, буденні справи і тим надає їм особливу привабливість. Твої таланти я розпізнала ще в малого. Радію з того, що ти дуже їх розвинув і даєш нам насолодитись плодами. Інтрига – чекаю продовження.
Дякую за теплі слова, Наталіє Стефанівно! Ваша підтримка дуже цінна для мене і я щиро радію, що моя творчість знаходить відгук у Вашій душі. Сподіваюся, продовження, яке я підготую незабаром, сподобається не менше 🙂