Подорож до справжніх Карпат: Вододільний хребет

Вододільний хребет – наче гігантська багатоніжка. Істота настільки велика, що їй колись довіряли стерегти державний кордон, а нині межу Львівської та Закарпатської областей. Маківки на ній – як могутні хребці на спині велетня, який купає свої ноги в прохолоді гірських річок (адже так і кажуть про нижні частини гір – підніжжя). І хоча ті ноги ростуть від кожного хребця, серед них є один особливо важливий, бо він підпирає окрім двох областей ще й третю – Івано-Франківську. Опора тієї ноги настільки сильна, що гору так і назвали – Обнога. І саме по ній і простягнулася нитка нашого подальшого маршруту.

На підйомі за селом дітки знайшли хатинку собі по зросту

Кілька слів про параметри «ноги». Вона відростає від хребця на висоті 1211 метрів і спускається до 720, занурюючись у води річки Присліп якраз біля церкви Миколи Чудотворця. Довжина «ноги» близько 3400 метрів – це майже стільки, скільки ми вже пройшли за сьогодні. Різниця тільки в тому, що ранковий шлях уберігав нас від набору висоти (між Новоселицею і Прислопом ми піднялися лише на 100 метрів), а денний не став панькатися й одразу потяг догори.

Від іншої розваги – розкішної баюри – дітей довелося відривати мало не силоміць

Стрімчаки накочувалися хвилями – таки собі гірський сьорфінг. У ті хвилини, коли кут підйому збивав дихання і перетворював ходу на маленькі кроки (крок – вдих, крок – видих), я брав Олександрину на руки і ніс на собі попереду, як противагу наплічника позаду. На щастя, за крутими ділянками на нас чекали пологі, часом, навіть, з натяком на легенький спуск, і тоді карпатський ґрунт топтало чотири пари ніг.

За пасовищами доріжка пішла стрімко вгору, але Олександринка прийняла виклик

Розтоптана худобою і розмита дощовими потоками змучена дорога на першій невеликій маківці відгородилася дерев’яною загорожею від решти гір. Та, що прийшла їй на зміну, мала набагато цікаву вдачу: то вона тішила дітей баюрами, в які так цікаво потикати палицями, поробити хвильки чи просто поялозити глину; то розпорошувалася на кілька дрібних стежечок, що наввипередки продиралися вгору крізь дрібні деревця (Олександрина сприймала ці «дитячі» доріжки, як спеціально створені для неї, і прагнула по них іти сама попри значний кут підйому); а коли пасовища остаточно поступилися місцем лісу, що спершу невеликими загонами наступав обабіч, вона знайшла ще один спосіб підсолодити нашу мандрівку.

Вражена гора на мить забула про підйом і нагородила нас кущиками ягід

Лісові ягоди! Ми знову згадали про соковиті вітамінні смаколики. Причому, це вже була не якась ожина, якої, як виявилося, повно чи не в кожному чагарнику. Я вперше побачив і скуштував брусницю, про яку напередодні нам розповідала Наталія Стефанівна. Можливо я її бачив і раніше, але не знав, що то вона і чи можна її їсти. Тепер і знав, і їв. І вам раджу.

Тут ми вперше побачили і покуштували брусницю

Де росте брусниця, там водиться і її римована подружка – чорниця. Ще напередодні, коли зайшли до магазину в Новоселиці, ми звернули увагу на оголошення про купівлю ягід, де у полі «розшукуються» виднілися саме ці два імена. Про ожину там не було ні слова, хоча її, на відміну від тих двох, ми вже набачилися чимало. Мабуть це тому, що ця темношкіра родичка малини швидше псується, тому з нею не бажають морочитися. А може вона банально знецінила ринок надлишком власної пропозиції.

Чорниця теж припинила уникати нашого товариства

Ще одна вражаюча перевага брусниці та чорниці – на відміну від ожини вони не ростуть на колючих кущах. Тому їх приємно збирати і дорослим, і дітям. Навіть Олександрина після короткого інструктажу швидко втямила, як здобувати собі смаколики. А Олені це здалося занадто легким, тому вона запопала кущ з дряпучою шипшиною. Застрягла там надовго, аж я не дочекався і повільно пішов далі. Мій натяк зрозуміла Олександрина і радісно побігла за мною: «Туди! Вгору! Хочу!».

Поки Нестор чекає на маму, яка зав’язла в шипшині, Олександрія поспішає на зустріч новому підйому

Коли місце в кишенях закінчилося, Олена з Нестором нас наздогнали. І саме вчасно – дорога остаточно зайшла до високого лісу і не бажаючи плутатися межи дерев, подерлася прямісінько вгору. Було видно, що в часи дощів ця транспортна артерія підпрацьовує водостоком на півставки, від чого обидві колії перетворилися на відчутні рівчаки, наїжачені дрібними камінцями, які осипалися і ковзали з-під ніг при необережному кроці. Але Олена й тут знайшла позитив: котрийсь із камінців посміхнувся їй сонячним зайчиком. Вона підняла його і виявила, що це не що інше, як уламок гірського кришталю!

Шматочки гірського кришталю лежать просто під ногами – варто лише нахилитися і взяти в долоню

Може вона б і не помітила цього або прийняла за уламок скла, якби не вчорашні розповіді пані Наталії про геологію. Кристалик, що переливався усіма барвами веселки, наче загіпнотизував Олену, вона цілком логічно припустила, що там де є один, знайдуться й інші. Лише моє буркотіння про те, що вже пів на четверту, а ми ще посередині нічого, дозволили врятувати гору від анігіляції через розкопування. Згодом кут підйому зменшився, дорога заприла своє ґрунтове нутро, але Олена все-рівно знаходила щось, що треба позбирати. Наприклад, ожину, якої ми знайшли ну просто ціле море. За якісь двадцять хвилин назбирали одне з двох відеречок, які нам дала Наталія Стефанівна. А вже ближче до самої Обноги нам трапився ніким нечіпаний чорничник!

Опановуємо місцеву технологію збору чорниці

Кущики чорниці ми помічали й раніше, але всі вони жалісливо прозоріли самими лише листочками. А тут – що не кущик, то наче маленька новорічна ялинка, увішана кульками. Прикраси траплялися то чорні, то червоні, часом між них ховалися чорні павуки, які лякалися нас не  менше, ніж ми їх. Дітям для щастя вистачило й п’яти хвилин збирання, а потім вони заходилися гратися і читати. Натомість дорослі ввійшли в азарт, адже назбирати відеречко дрібний ягід, це не те, що заповнити той самий об’єм велетами ожини. На допомогу нам прийшло пристосування, яким дала покористуватися пані Наталія – така собі дерев’яна лопатка з довгими металевими зубчиками: проводиш вздовж кущика – і ягідки самі бадьоро застрибують у збиральний відсік.

Почитати чи погратися? От у чім питання!

Почитати чи погратися? От у чім питання!

Гірський кришталь, ожина, чорниця, брусниця… Які ще подарунки нам приготував підйом на Обногу? Гриби! Власне, ми не особливо їх шукали, але коли один упертюх виліз на саму дорогу, його просто неможливо було проігнорувати. Гадаю, це був найбільший їстівний гриб, які я коли-небудь бачив. Принаймні, шапка у нього мала розмір з дитячу голову.

Не лише багато ягід, але й оттакенні гриби ростуть просто на дорозі поблизу Обноги

В кінці підйому дружні ряди смерек знову розійшлися, відкриваючи вражаючи краєвиди сизих схилів Вододільного хребта. Очі кожного разу раділи з того, що лінія його спини ставала все ближчою, все досяжнішою. І, зрештою, ми мурашки таки залізли на цього велета!

Дорога вздовж Вододільного хребта біля маківки Обноги

На Вододільному хребті ми познайомилися з новою дорогою, яка мала зовсім інший характер, ніж її попередниця. Широка наїжджена траса (хоча, часом з калюжами-озерами на всю ширину), майже ніякого підйому, безперешкодні панорами 360, а замість дерев обабіч – товариство надокучливих, хоч і прохолодних, вітрів. Ось нам і знадобилися додаткові кофти, які ми завбачливо поклали до наплічника зранку.

На хребті сходяться погуляти вітри одразу з обох областей, тому ми одягаємося тепліше

На маківці Обноги (якщо так можна назвати невиразну опуклість між трави) наші шляхи тимчасово розійшлися. За маршрутом ми мали піти подивитися на точку стику трьох областей, але це знаходилося в протилежний бік від подальшого маршруту. Годинник невблаганно заліз у вечірні години, а тіні ставали загрозливо довгими, тому я відправив напарників дорогою на захід, а сам подався на схід, аби самостійно роздивитися там усе і потім наздогнати своїх. Щоби не витрачати зайві сили, лишив наплічник між смерек і влаштував невеличкий гірський забіг.

Дорогу на схід обрамляють смереки з Івано-Франківщини (ліворуч) та Закарпаття (праворуч)

Дорога, що тягнеться вздовж хребта, у місці Обноги роздвоюється і через деякий час після неї знову змикається. Тож я побіг одним кінцем, а повернувся іншим. Принагідно зрозумів, чому тут доріг дві. Та, що південніше, спускається більш полого, а на тій, яка північніше, ніби кам’яні сходи прорублені. Добре, що цю ділянку я подолав без дітей – зекономив щонайменше півгодини. І, як виявиться згодом, ці півгодини нам ще знадобляться.

Ось те місце, де розходяться три шляхи вздовж кордонів областей

Точку зустрічі трьох областей я знайшов легко. Вперше за час цієї мандрівки я побачив туристичний вказівник, і він знаходився саме на тому роздоріжжі. Напис заохочував податися в нейомвірну прогулянку межею Львівської та Івано-Франківської областей, але я чемно відмовився, бо вчасно згадав, що десь хтось на мене чекає.

Вододільний хребет від Обноги до маківки Чорної Ріпи

Продираючись крізь густий ліс (північна дорога була щедра на розлогі баюри, які захищали від сонця високі смереки, тому довелося обходити), я зрадів, коли знову опинився на відкритому просторі Обноги. Ще більше потішився, що мій наплічник дочекався мене, а не пішов геть на чиїсь іншій спині. Власне, хвилюватися не випадало, бо після Прислопа ми не бачили жодної живої душі. Але ця широка дорога і мітки вказували, що по хребту ходить набагато більше людей, ніж по тому шляху, яким ми на нього піднялися.

Місцями було схоже на привітну доріжку в лісочку під Києвом, наче й не було тих 1200 метрів висоти

Своїх я наздогнав легко – вони чимчикували не вельми швидко, бо як же дітям оминути увагою такі казкові баюри. А ще ж на дорозі так багато цікавих камінців, з яких вони були просто зобов’язані щось поскладати. Удвох з Оленою мені вдалося знайти переконливі аргументи, щоби не затримуватися і йти далі. На Нестора подіяли звичайні слова, на Олександрину – пільгове пасажирське місце на моїх руках.

Закарпаття огортає вечірня імла

Діти не особливо обурювалися, бо навіть без цих забавок їм було цікаво. Вперше за мандрівку ми піднялися так високо, що над нами не тяжіли інші гори. Іншим беззаперечним плюсом була відсутність дерев, які би заважали роздивлятися краєвиди. А вони вражали своєю глибиною що ліворуч (Закарпаття), що праворуч (Львівщина).

Львівщина теж готується до сну

Гори вже почав огортати серпанок, далекі починали розчинятися у вечірньому небі, а ті, що ближче, просто загорталися у загадкові сизі барви. І лише на ближніх горах і схилах ще можна було щось роздивитися. Наприклад, отару, яку чабани ведуть з пасовища. З відстані вони здавалися дрібними білими комашками, що поволі сунуть вицвілою полониною.

Вівчарі женуть отару

А ще не варто було забувати і про те, що під ногами. Захопившись далекими краєвидами, можна було ненароком встряти у конфлікт, наприклад, із гадюкою. Я з Олександриною трохи відстав, коли почув вигук Олени. Наздогнавши передніх, ми побачили на землі якесь кільце, яке поволі розгорнулося у зміїстий шнурочок. Дружина сказала, що мало не наступила на цю маленьку змію, бо та лежала просто на дорозі.

Часом варто дивитися і під ноги

Вододільний хребет подарував нам чотири кілометри неймовірних пейзажів. Також книжечка рекордів наших дітей збагатилася трійкою нових чисел: Обнога – 1211, Чорна Ріпа – 1285 і Рівний – 1276. Остання назва – дуже справедлива, адже велет гарно тримав свою спину і ми майже не відчували, як підкорювали гори одну за одною. Щоби це завдання не здавалося аж занадто легким, Карпатам довелося нас трохи остудити вітром, через який ми вдягли куртки і шапки (а Олександрина ще й рукавички). Але ж яке високогір’я без вітрів?

Нестримний холодний вітер проти того, щоб ми піднялися на гору Чорна Ріпа

На маківці Рівного черговий стовпчик заохочував нас не зупинятися і підкорити решту вершин, включно з Високим Верхом – тим самим, з якого спускаються лижні траси «Захара Беркута». Спокуса, звісно, була неабияка, але ми сказали впевнене «ні». Годинник віддзвонював сьому вечора, а отже до настання сутінок лишалося менше години, за яку нам треба змогти пройти чотири незнайомі кілометри і не заблукати. До того ж, окрім Олександрини, всі інші вже бували на тому Верху.

Біля цього стовпчика ми почали спуск, бо Високий Верх – то вже Львівщина

Отже, головна дорога попрямувала собі вглиб Львівщини, а ми обрали спуск. Внизу вдалині вже було видно той перевал, де позавчора нас зустріла Наталія Стефанівна. Тобто, ми здійснили свою мрію – підкорили саме ту гору, яку тоді бачили. Залишилося тільки безпечно з тієї мрії злізти.

Насолоджуємося краєвидами перед спуском

Попри те, що ми ніби покидали хребет, а більша дорога прямувала по ньому далі, насправді все було навпаки. Вододільний хребет – це як збірна назва частин різних хребтів, які стали пліч-о-пліч, аби виконати те, що закладено в назві – розділити водні басейни річок Дунай і Дністер. Тому вже згаданий Високий Верх, попри свою пафосну назву, знаходився осторонь від основної лінії Вододільного хребта, яка тут спускалася до Новоселицького перевалу, а потім підіймалася на гору Близнець (не хвилюйтеся, ми сьогодні на неї не поліземо).

Діти складають з камінців мініатюрні вежі

Як і годиться, ми трохи відпочили перед самим спуском. Діти не знайшли калюж, то поскладали вежі з камінців, яких між трави сіріло вдосталь. Не меншою розвагою став і сам спуск (принаймні, спочатку). Хіба ж не весело йти донизу? Біда лише, що можна перечепитися і набути швидкості більшої, ніж очікував. Тож ми взяли дітей за руки (Олександрину часом брав за дві і допомагав їй робити великі стрибки). Так непомітно ми спустилися місця, де знову починався ліс. І не лише він.

Виявилося, ми ще не на всі гори залізли

Зверху нам здавалося, що спуск – це завжди донизу. Яке ж було здивування, коли на шляху виросла  ще одна гора. Праворуч виднівся обхід, але він якось занадто дивився у бік Львівщини. Тож ми прийняли виклик, піднялися трохи й отримали приз – цілу скелю!

Тепер на всі)

У пошуках себе Олена з Нестором видряпалися на неї. Карта сором’язливо мовчить про назву цього самотнього парубка, але когось із мандрівників обурила ця безіменна несправедливість і він написав йому ім’я. Тож у переліку наших вершин тепер є Тяпа – 1055. Напарники щиро раділи з ще одного сходження, а мені з Олександриною цілком вистачило задоволення від печива «Марія».

Гадаю, на фото сповна видно кут цього екстремального схилу

Далебі, скелю обізвав «Тяпою» якийсь жартівник, бо те, що пішло далі, цим милим словом ніяк не назвати. Дорога (дорога?), усіяна сипучим камінням, схилилася мало не на 45 градусів, якщо не більше. Олена забрала доньку в рюкзак-кенгуру, а я допомагав спускатися Нестору. Кілька разів він послизався і не падав лише тому, що я його втримував. Такий екстрим тривав хвилин з двадцять. Потім дорога дещо отямилася і ми вже подумали, що в неї минулося, але далі вона ще влаштувала другу серію. Що й казати, наш темп упав до швидкості Київського тролейбуса в годину пік. А сутінкам то байдуже – вони собі почали спроквола вилазити звідусіль. І тут, як промінь світла – дзвінок Наталії Стефанівни. Вона вже почала хвилюватися за нас і питала, де ми. Коли я розповів, вона порадила не йти аж на сам перевал, а підказала дорогу, яка повертає раніше, рятуючи наші ноги від пари зайвих кілометрів.

Ніч застала нас практично перед Новоселицею; на фото – початок серпантину над селом

Ми скористалися такою доречною порадою пані Наталії і, щойно ліс поступився галявинам в околицях перевалу, знайшли потрібний поворот і незабаром вийшли на дорогу з Ялинкуватого майже перед входом до Новоселиці. Досягнувши верхнього краю села, дорога розвертається на 180 градусів, аби зайти на посадку красивим серпантином, але ми знехтували цією можливістю, подавшись доріжкою навпростець. Щойно проминули перші хати, як темінь остаточно запанувала навколо. На щастя, ми вже потрапили на той схил, який я зранку бачив з подвір’я. Тож ми вдало спустилися навіть без ліхтариків, зате радісним світінням у очах. Окрім, хіба, Олександрини, яка поринула в країну снів.

продовження

7 thoughts on “Подорож до справжніх Карпат: Вододільний хребет

  1. Вау!!! Ваша мандрівка полониною Чорна Ріпа, а саме так вона відома серед місцевих жителів – надзвичайна. Полонина Чорна Ріпа -це місце, де зазвичай збирають ягоду( місцева назва чорниці), камянки (брусниця), а пізніше – і білі гриби. Щоранку – піднімаються, а ввечері – на спуск. За колгоспу – тут були сінокоси. Кожне обійстя мало ділянку. Чоловіки о 4 ранку йшли з косами, день працювали, а на вечір додому. Молоді хлопці розповідають, як до ранку дискотека, о 3 додому, а о 4 вже з батьком – на роботу. Жінки носили обіди, а потім гребли сіно. Забирали сіно звідти колгоспні тракторці і машини. Це трохи лірики. Вітю, ви молодці. Такий маршрут подолали. А що стосується дороги на хребті, то це туристи на “Джіпах” і квадроциклах. До речі, вони руйнують покрив полонини. І той спуск, що дався особливо важко – їхня робота. Колись – років зі 30 – тут була дуууже стрімка, але грунтова дорога. Пам’ятаю її. Вітю, резонанс твого твору величезний. Місцеві жителі, а серед них і знайомі мені і ні – дуже цікаво коментують допис. Ти слідкуєш за коментарями у ФБ? Розгортаються дискусії. Тема дуже актуальна. Дякую Тобі. Чекаємо, пиши.

    • Дякую! Так, я був просто вражений, скільки людей зацікавилося цією розповіддю! Ці поширення, вподобайки і коментарі – для мене просто приємний шок, бо подібної популярності мої замітки ще не мали. У мене є можливість дивитися статистику, то виявилося, що за перші 3 дні розповідь набрала більше прочитань, ніж сумарно будь-яка інша на блозі за весь проміжок від 2008 до 2019. І ця увага, ці схвалення неймовірно мотивують! Викладаючи першу частину, я не очікував такої уваги і думав закінчити писати десь в середині грудня. Але те, що сталося, надзвичайно мене мобілізувало і я планую дописати розповідь до початку зими.
      І дякую за цікаву інформацію про полонину Чорну Ріпу! Ви не заперечуєте, якщо я вплету її у канву розповіді?

  2. Привіт. Інформацію про ягоди я, думаю, мож, а що стосується сіна і дискотеки, краще не треба, бо дехто на мене образиться. Це особисте. І ягоди – це теж в контексті нелегкого життя місцевих селян. Ця тема в розповіді навряд чи доречна. А там дивись – але косарі в полонині – не треба. Так мені здається. Удачі Тобі!

    • Дякую! Я просто не вірно зрозумів Ваш коментар. Ви лише доповнили розповідь, а я сприйняв це як рекомендацію до розширення тексту 🙂 Добре, що ми вчасно узгодили це питання!

      • Я, дійсно, хотіла лише доповнити Твої власні враження. Удачі Тобі.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.