Субота, 7 вересня 2019 року. Щось дивне відчувалося з самого ранку, якась збільшена активність та велелюдність простежувалася на різних городах, які так добре видно з подвір’я Наталії Стефанівни. Вона пояснила, що то на вихідні з міста до сусідів приїжджають родичі (а хтось і просто має тут дачну ділянку) що допомагають давати раду врожаю, зокрема картоплі, яку працьовитим закарпатцям якимось чином вдається вирощувати навіть на цих кам’янистих крутосхилах.
А для нас, що вихідні, що будні – план один: допоки ми в Карпатах і погода не надумалася утнути недоречний жарт, ми просто зобов’язані видертися на якусь гору. Вибирати неважко, достатньо лише визирнути з вікна хатини пані Наталії, аби зрозуміти, хто стане нашою наступною ціллю.
Хребет Смерек. Найвищий (навіть за полонину Чорна Ріпа, де ми вчора думали, що потрапили на верхівку світу) і найбільш заліснений хребет в околицях Новоселиці. З якого боку не подивися (от ми вчора глянули зі сторони Прислопа) – він суцільно (аж до маківок) загорнутий в щільні ряди смерек. Щоправда місцеві у його назві ставлять наголос на перший склад (смЕрек, а не смерЕк), ніби натякаючи, що там просто тьма цих дерев, аж за ними не видно сонця. Чи так це, ми маємо з’ясувати сьогодні.
Сьогодні взяли з собою менше спорядження. Ягід вже назбиралися учора, мега-гриб втамував наші апетити на його одноплемінців (пані Наталія одразу розклала порізані шматочки на електросушилку, аби вони на терасі підсохли і не зіпсувалися), та й ходити далеко ніби не збилися, адже он вона, та гора, які ще можуть бути блукання? Правда, це ми з Оленою так гадали, а Олександрина мала власний погляд на маршрут. Навіть на звичайній сільській вулиці знаходилася купа речей, до які їй була справа і ми спершу зупинялися щоразу, аби дитина задовольнила свою цікавість. Проте незабаром виявили, що та дитяча цікавість просто безрозмірна, тому підхопили дівчинку на руки і понесли так.
Свобода пересування повернулася до Олександрини тільки за околицею села. Біля дерев’яної церкви ми звернули з вулиці ліворуч і незабаром проминули зруйнований колгосп. Підйом спершу намагався погратися в крутого, але не на тих напав. Зрештою, він вирівнявся, приховавши саме село десь унизу, і залишив нам на огляд самі гори та пасовища над Новоселицею.
На широких просторах за колишнім колгоспом ми зробили перший великий привал, бо ліс попереду виразно натякав на чергову ескалацію підйому. Місцинка, до слова, доволі незвична – руїн, та ще й таких значних, ми тут ще не спостерігали. Також ребусом виглядав ставок, будівничі якого трохи промахнулися і зробили не на річці, а нагорнули земляний вал на триста метрів збоку – просто на схилі. Чому і для чого? – може ви підкажете, подивившись на фото.
Отже, привал. Хтось радіє можливості знову побігати, куди хоче (Олександрина), хтось мучає свою фотокамеру пейзажами (мабуть, здогадуєтеся), а комусь більш цікаво покопатися в землі (Олена). І я кажу не про картоплю – колгосп вже давно поховали, а його могила надійно заросла травою. Дружина, заохочена вчорашнім практикумом з геології, знайшла ще одне призначення сьогоднішньої прогулянки. Вона шукала, підіймала, щось відкидала, а інше показувала нам. І це далеко не завжди були кристали (хоча гірського кришталю вона сьогодні назбирає аж цілу сірникову коробочку). Часом просто гарні камінці, інколи й мало не каменюки – я не контролював усього процесу збору. Лише потім ввечері, коли розбирав свій наплічник, знайшов кілька кілограмів гірського «щастя».
Що робив Нестор – теж не загадка. Почасти він допомагав Олені, а потім змінив вид діяльності на більш прагматичний. Власне, йому захотілося посидіти, а тут на узліссі хтось залишив такі файненькі кругляки і дошки! Тож хлопчик залюбки опанував спеціальність теслі.
Загалом ми провели більше години на тому узліссі. Каміння на схилі не бракувало, то дружина все не могла завершити геологічну розвідку. Як нам узагалі вдалося піти далі? Можливо вона побачила, що далі дорога йде круто вгору, суміщаючи у собі функції шляху і водостоку, а там де ґрунт обмивається, шансів найти блискучі іграшки набагато більші!
На найближчу годину промоїни стали нашим компасом. Навіть діти щось там вишукували, хоча й не завжди знаходили те, що було під носом. Наприклад, гриб. Хоча, виявилося, що вони правильно його ігнорували – щойно Олена його зрізала, як ніжка вмить потемніла, не приховуючи своєї отруйної суті.
Дорога не розмінювалася на умовності й лізла прямо вгору. Смереки двома височезними стінами обрамляли краєвид протилежних гір. А мої супутники у порівнянні з цими велетенським кронами здавалися не більше мурах.
Кут підйому нагадав учорашній спуск з Тяпи. Але цього разу ми мали більш м’яку версію – каміння не осипалося під ногами, а трималося купи, то згуртоване ґрунтом, то промите до суцільно кам’яного жолоба. Та в будь-якому разі, така поверхня перевершувала будь-які прагнення Олександрини йти самій – доводилося її нести на руках. І знову: крок – вдих, крок – видих. А потім невеличка зупинка, аби озирнутися на задніх.
Вже стало традицією, що після ділянки крутосхилу дорога влаштовувала нам рівненький майданчик зі смаколиками. Спонсором першої зупинки на своєрідному перехресті стала ожина. Великі темні ягоди звисали з гілок біля самої дороги – варто було лише простягнути руку і пригорща соковитого задоволення красувалася у долоні. Ми геть забули, що вчора вже наїлися її досхочу, і знову віддалися приємній вітамінізації.
За ожиновим привалом надійшла черга підйому-близнюка попереднього. Гір позаду стало видно ще більше, а промоїни на дорозі стали ще глибші. Деякі заглиблювалися у тіло дороги мало не на метр – про те, щоби проїхати тут на машині, можна було забути.
Зрозумівши, що нашу волю не зламати, підйом здався, змінивши картинку з лісового стрімчака та доволі приступну полонину. Мої руки зустріли свій спокій, а четверта пара ніг приєдналася до поборювачів гірських вершин. Тепер тільки одне могло нас зупинити – озирнутися назад і завмерти від краси, яка не втомлювалася дивувати своїм розмахом.
Виявилося, що я помилився, коли напарники питали мене, чи скоро перша вершина. Забувши про наш мурашиний темп, я подумки начаклував нам зайвих пройдених кілометрів і сприйняв нижній край полонини, як близького провісника маківки. Проте поворот змінювався поворотом, а капосна дорога і не думала припиняти підйом. Навіть більше того – місцями намагалася налякати нас черговим крутосхилом. Олександринка в це вірила і знову опинялася на мені. А Нестора підтримувала за руку Олена, підпрацьовуючи на півставки буксиром.
Метр за метром наша команда досягла мети! Перша маківка – гора Солеще – подарувала майже 360-градусну панораму з понад тисячної висоти. Чого не було в комплекті подарунку – це харчування (ожини, наприклад). Але ми не вельми сумували, адже взяли їжу з собою. Тож сьогодні ми отримали найбільш краєвидний обід.
Жодні фото, далебі, не зможуть передати всього, що відчуваєш, коли стоїш поміж золотистих трав, а очі тонуть у синяві рядів гір, що хвильками накочуються на обрій. Особлива магія виникає ввечері, коли сонце вимикає жорстке світло, занурюючи світ у медитативний спокій. Хм… Я сказав «вечір», але ж ми ще навіть не дійшли до самого хребта! Годинник волав отямитися, показуючи невідомо звідки нараховані 17.30. Самий час розвернути стопи у напрямку Новоселиці. Проте ходити двічі однією дорогою ми не полюбляємо. Ми поцікавилися в карти, якої вона про це думки. Сіромаха щось невпевнено прошепотіла про іншу дорогу, яка відходить ліворуч трохи далі за перевалом і спускається долинкою до села. Ми взяли цей факт на озброєння і, кинувши останній погляд на краєвиди, вирушили далі.
Вперше за сьогодні шлях побавив нас спуском. Але забавка не тривала довго – вже за півкілометра ми перетнули перевал і дорога почимчикувала безпосередньо на сам хребет. Перед тим, як остаточно розпрощатися з полонинами і зануритися у володіння смерек, вона запропонувала розвилку. Щоправда, не ліворуч, а праворуч. Карта про неї також знала, але впевнено радила не йти туди, бо то шлях не в долину, а ще вище – аж до маківки гори Смерек, яка насолоджується вечірньою прохолодою на 400 метрів вище. Тож ми проігнорували поворот і продовжили йти прямо. Одразу стало зрозуміло, що головна дорога таки пішла праворуч, бо те, що лишилося нами, інакше як стежкою не назвати. Проте, попри густі зарості обабіч та вельми круту вдачу, вона мала і свої переваги.
Не минуло й кількохсот метрів від початку, як ми отримали подарунок. Ні, не обіцяну розвилку ліворуч, а просто неймовірне полчище чорниці, яка відчайдушно благала: «з’їж мене!». Люди забули цю стежку і ягоди безнадійно визирали своїми довірливими синіми очима. Аж поки не побачили нас. Навіть Олександрина з ними потоваришувала, сприйнявши пошук і поїдання чорниці, як чергову забавку.
Далі дорога занурилася у ду-у-уже старий ліс. Смереки тут мали товстелезні стовбури, наче стоси бочок. Деякі настільки довго росли на цій землі, що вирішили, ніби навиділися всього у житті, і вклалися на вічний спочинок, перекривши доріжку. Ми хвилювалися, що нещасна геть скисне від такої наруги, але вона на радість знову радісно зеленіла моховими боками після чергового завалу. Особливо перепало лісу праворуч – певно там пройшов цілий буревій, бо частина дерев стояли або лежали померлі, а більшість з них вже поприбирали лісоруби.
На цьому підйом не закінчився. Відгалуження ліворуч виявилося просто фантазією карти. А вирубка праворуч стало несподіванкою навіть для google-maps, який у цьому місці малював суцільно-зелену ковдру лісу. На щастя, зона лиха незабаром лишилася позаду, завали поступово зменшилися, і більшість дерев знову мали вертикальне положення.
Ліс навколо здавався дивовижним. Він так і дихав правічністю, навіть не знаю, який орган чуттів відповідає за подібне враження, бо до нього долучалися і запахи, і звуки, і візуальне сприйняття. Тільки потрапивши на ту частину гори, починаєш усвідомлювати всю глибину слова «смЕрек».
Але попри це, ліс викликав не страх, а пошану. Загострювалося відчуття часу і скороминущості життя, неперервний двобій живого та колишнього. Але це не навіювало депресії, навпаки, додавало бадьорості та своєрідного спокою.
Тим часом шлях помітно пішов на зменшення кута і ми розуміли, що це він уже використав усі козирі й відступає востаннє. Схили обабіч обривалися у невідоме, а попереду вже ніщо не нависало. Отже, скоро – вершина, а на ній ще одне відгалуження, яке знову пообіцяла карта. Ми подумали, що це навіть на краще – повернутися іншою дорогою, при цьому підкоривши принаймні один край хребта Смерек. Навіть Олександрина відчула наш оптимізм і знову пішла сама, сприймаючи перешкоди на шляху, як веселі забавки.
І ось вона – вершина з позначкою 1258 метрів. На годиннику 18.45. Учора о цій порі ми починали спуск з полонини Чорна Ріпа, хвилюючись, що не встигнемо до сутінок. Тепер ми теж маємо почати спуск. Але, от халепа, я обнишпорив усю маківку, але так і не знайшов іншого шляху, окрім того, яким ми прийшли! Є ще його продовження далі, але воно не прагне до зниження. А може це й не маківка ще? Раптом компас хибить, а карта знову малює повітряні замки?
І ми вирішуємо ще трохи пройти далі, щоби переконатися у тому, чи ми вже на хребті Смерек, а чи ще лише на підйомі. Стежка спершу вагалася, що робити з висотою, але поступово вирішила відновити підйом. Уже пізно, їй хотілося спати, тому вона не особливо старалася, знехотя віддаючи метри, які віддаляють нас від рівня моря. Зрештою, я вирвався вперед, аби швидше побороти цю неясність. Мало не побіг по цьому млявому підйому, не зважаючи на густе листя обабіч та поодинокі колоди, які обіймаються зі стежкою. І таки вибіг на більш виразну вершину!
Знову пошукав відгалужень, але все марно: наша доріжка пропонувала лише себе. Але що там світліє попереду? Скинувши наплічник, я пробіг трохи далі і потрапив на невелику полонину. Перетнув її наскрізь і побачив продовження стежки, яке вже почимчикувало на наступну маківку. Галявинка, що й казати, гарна – рівна і затишна, ніби спеціально зроблена для табору. Власне, ми зазвичай так і робимо: коли сутінки на носі, краще забути про пригоди і розбити намет. Проблема лише в тому, що ми цього разу без намету. А за годину тут буде темно і холодно. Словом, варіантів не так вже й багато. Власне кажучи, всього один.
Я хутко повернувся до напарників і розповів усе, що бачив. На годиннику 19.15 і це магічним чином вилікувало від будь-якого небажання йти назад тим самим шляхом і шукати щось новеньке. Ми взяли ноги в руки і зімровізували експрес до Новоселиці. Знайомий маршрут розкручувався швидко, наче стрічка при перемотці. Ви не повірите, але вже за якісь півгодини ми опинилися на маківці гори Солеще.
На полонині небо показувало вечірню казку, вправляючись у мистецтві замріяних хмар. Сонце не дочекалося побачити, чим закінчаться наші пригоди, і вже закотилося за Боржаву. Взявши його за приклад, закуняла і Олександрина, яка першу частину спуску йшла сама, а потім – в Оленки в рюкзаку-кенгуру, де й задрімала.
В кінці полонини ми обмінялися ролями – я забрав сплячу доньку, а дружина допомагала сину спускатися екстремальним узвозом. Світла нам вистачило якраз в міру. Щойно ми покинули узлісся поблизу колишнього колгоспу, як все навколо перетворилося на примари ночі, яка нарешті настала. Позаду – година шаленої евакуації та 600 метрів скинутої висоти. А попереду ще хвилин сорок вже спокійної ходи, бо ж ми знову повернулися до Новоселиці, якій раділи так, як ніколи раніше.
Мандрівник і його мандрівки 
Вітю, і як завжди, неймовірно гарно. Файно, незрівнянно і яких ще тільки не існує епітетів – вони твої…Оповідь дуже цікава. Я мрію про видатне фото з багаторівневими планами гірських хребтів. А в Тебе таке фото вже є. До підйому на Смерек я не знаходила чогось подібного довкола. А на Смерек, вперше за 16 років мого перебування тут, я вийшла лише цьогоріч. Я повторила ваш підйом одразу, як ви поїхали. Дійшла лише до Солеща, мені вистало. Чекаю на продовження.
Дякую дуже! Хоча словами важко передати ту вдячність, адже саме завдяки Вам ми побували в цих казкових місцях.
Продовження (власне, закінчення) щойно виклав 🙂