Подорож до справжніх Карпат: повернення

Карпати такі неймовірні та незбагненні! Вони наче відчувають, з чим ти до них їдеш і зустрічають тебе відповідно до цієї невловимої сутності. Якщо з сумом – то дощем, а як з радістю – то сонцем і теплом. Можливо нам просто поталанило, а може це й справді так. А тільки всі ті дні, що ми провели в Новоселиці, гори були прихильні до нас. Вони, схоже, так звикли до нашого непосидючого товариства, що не змогли стримати сліз в останній ранок. Небесна волога накрапала весь той час, що ми збиралися в дорогу. Але щойно вийшли на поріг, Карпати взяли себе в руки, аби наші спогади про них лишилися тільки добрими.

Що може бути кращим доповненням сніданку, аніж соковиті ягоди, зібрані у високогір’ї?

Вийшовши з хати, я озирнувся на гори і зрозумів, що бачу їх вже не такими, як всього чотири дні тому. Тоді вони були безликими купами землі, вкриті лісами і полонинами. Тепер же ця лінія виднокола обросла трепетними спогадами і перетворилася на давнього знайомого. Ось там світліє полонина Чорна Ріпа, що є частиною великого Вододільного хребта, темна смужечка, яка косо спускається з неї ліворуч – це лісосмуга вздовж межі Львівської та Закарпатської Областей. За пагорбом з городами і пасовищами навпроти заховалася річка Голятинка. А позад неї височіє вкритий лісовим покривалом хребет Смерек.

Наша вчорашня пригода (я маю на увазі не корову)

Ми подякували Наталії Стефанівні за гостинність, за цікаві історії про місцевих та саму Новоселицю, а також за розповіді про шляхи в навколишні гори, завдяки яким ми побачили  так багато всього і щоразу успішно поверталися назад! Чи змогли б ми дізнатися і знайти стільки всього вражаючого, якби не пані Наталія? Гадаю, відповідь очевидна.

Прощальний погляд на нашу гірську домівку та її господиню

Шлях додому виявився такою собі мандрівкою в минуле. Ми простували тим самим маршрутом, що й першого дня, лише в іншому напрямку. Мали встигнути на автобус, який вирушає з Ялинкуватого о 15.00. Пам’ятаючи про пунктуальність місцевих водіїв, ми намагалися не запізнитися і мали для цього аж три години.

Просто на вулиці можна побачити тварин великих…

Здавалося б, що тут складного – пройтися з селом. Але – не з міськими дітьми, для яких є екзотикою побачити на вулиці корову або коня. Все їх дивує і хвилює. Особливо палає любов’ю до малих тваринок Олександрина. Ніби відчувши це, з якогось двору вибігло цуценя і заходилося з нею гратися. Дівчинка щиро раділа новому другу і все не могла стримати щасливих емоцій: «Собачка! Маленька!» Ми з дружиною вже почали побоюватися, що ця дружба виллється у щось серйозне, але цуценя десь знайшло новий інтерес, а увагу доньки вдалося перемкнути на щось інше.

…і маленьких!

Три дні походу мали б натренувати нас, але підйом на перевал влаштував серйозний іспит. До того ж у нас були повні наплічники, що не входило у попередній курс підготовки. Ми йшли, потім зупинялися, далі знову йшли. Олександрину довелося взяти на руки, Нестор теж зажадав подібних привілеїв. Але ж не в його сім років! Проте допоміг правильний розподіл навантажень. Ми не намагалися витиснути максимум, а робили зупинки, під час яких насолоджувалися останнім закарпатським пейзажом – чим вище, тим кращим. І так десь досягли перевалу.

Відпочинок на підйомі; Новоселиці вже не видно, а хребет Смерек розгорнувся у всій красі

Лише через годину після старту ми опинилися на межі областей. Ці останні два кілометри змусили нас попітніти, але разом з тим і відчути, що день не втрачено марно, що ми ще раз осягнули, що таке гори. Адже так, Карпати – це не лише ягідки, квіточки і милі краєвиди. Це також зусилля, піт і задоволення від підкорених висот.

876 метрів над рівнем моря – найвища точка на сьогодні

На перевалі ми примостилися у тіні кремезної смереки поруч з камінним хрестом, що дивився на світ своїми таємниче незрозумілими написами, а потім пообідали. Це неабияке задоволення – їсти після того, як виклався, бачити далекі гори і вдихати неперевершені пахощі, де змішалися простори полонин і прохолода лісів.

У Новоселицького перевалу є своя таємниця

Єдине, що заважало сповна поєднатися у гармонійних обіймах з Карпатами, це місцевий транспорт. За ті півгодини, що ми відпочивали, повз нас двічі проїхали автомобілі і понад десять разів проревли мотоцикли. Їхали вони з різних боків: з Ялинкуватого, з Новоселиці, з боку Близнеця і від полонини Чорної Ріпи. Дехто їхав двічі, що наштовхувало на думку про те, що тут відбувається якийсь місцевий з’їзд мотоциклістів. Один з водіїв, до речі, запропонував підвезти, але ми чемно відмовилися. До того ж, у нього вже було двоє пасажирів (це на двомісному байку).

Мотоцикл – місцева альтернатива велосипеду

Львівщина зустріла нас пологим спуском. Крім того, обід надає подвійні крила (одні – від енергетичного поповнення, а інші – від зменшення вантажу), тож ми бадьоро затрюхикали в бік Ялинкуватого. Єдиний, хто не розділяв загального задоволення – Олена. Вона ніби помінялася зі мною  ролями і з тривогою повторювала про час, особливо, коли діти зупинялися біля струмочка або іншої атракції. В решті решт, її хвилювання передалося і мені (особливо після того, як кілька разів подивився на годинник, а Ялинкувате все тягнулося і тягнулося), я підхопив Олександрину на руки і ввімкнув прискорення. Оленка взяла обов’язок буксирування Нестора (він крокував сам, але треба було за руку підтримувати швидкість).

Я так захопився швидким темпом, ніби уявив себе на змаганні зі спортивної ходи, та ще й і з двостороннім навантаженням. Тож на котромусь повороті зробив зупинку, аби зачекати задніх. І місце виявилося просто чудове, особливо з погляду Олександрини. Пам’ятаєте ті труби, на яких ми зупинялися першого ранку? Дівчинка скористалася нагодою і дослідила їх зсередини. Мабуть вона уявила себе потягом метро і мандрівка тунелем її неабияк розвеселила.

І знову ті труби; зсередини ще цікавіше

Тим часом надійшла дружина із сином. Я намагався втішити Олену, що на годиннику 14.40, а до автобуса вже зовсім близько, адже це те місце, де ми зупинялися тоді вперше. Та вона не поділяла мого ентузіазму, тож я запитав місцеву жінку, що сиділа на лаві біля воріт, і та (з жіночої солідарності?) погодилася, що поспішити нам не завадить, бо вона сама доходить до зупинки десь за півгодини. Я наче одразу відчув, як безжально спливають фатальні хвилини, підхопив доньку і перейшов мало не на біг. Сприйняття часу зіграло злий жарт: мені здавалося, наче того ранку ми подолали першу ділянку хвилин за п’ять, але тепер поворот змінював поворот, а місце зупинки не поспішало вийти назустріч.

Дерев’яний журавель – як орієнтир кінцевої зупинки автобуса

О 14.58 ми побачили його – автобус. Він стояв за кількасот метрів попереду край дороги і збирався от-от від’їхати. Радість не поспішала стукати в наші серця, бо тривога все ще розбурхувала фатальні фантазі. Знаєте, як може бути: підбігаєш до потяга, а він просто на твоїх очах починає їхати і ти розумієш, що забракло якихось жалюгідних п’яти секунд, аби опинитися серед улюбленців долі. Та сьогодні таки був наш день! Ми встигли на цей останній автобус до Славська ще й заробили купу позитивних емоцій.

Як можна не радіти морозиву в кінці походу!

У Славську мали найдовший привал, бо потяг вирушав аж о 20.15. Ми облаштувалися на лавці в парку Тараса Шевченка, поїли те, що лишалося з обіду, а дружина з сином ще відзначили завершення мандрівки морозивом. Особливо хвилі щастя розпирали Нестора, аж він мало не танцював на бетонних плитах перед Кобзарем. Хто був найспокійнішим – це Олександрина, яка поринула в полуденний сон ще в автобусі.

Останній сон в Карпатах

Коли дівчинка проснулася, діти відвідали місце, за яким так скучили під час гірської мандрівки – дитячий майданчик. За ті чотири роки, що ми були у Славську востаннє, ця частина парку істотно змінилася. В першу чергу малих туристів зацікавили величезні дерев’яні постаті давньоруських воїнів, які символізували давню історію містечка.

Олександринка знайомиться з короткою історією Славська

А потім дійшла черга і до самого майданчика, який з часу останнього приїзду значно розширився. Але попри це, він викликав не таке вже й сильне захоплення, адже гірок, драбинок та інших місць, де можна було полазити, в мандрівці не бракувало. За чим діти справді скучили, це за гойдалкою, на яку залізли одразу обидва.

Колективне розгойдування

А ностальгуючи за новоселицькмими мостиками через Голятинку, вони з радісним писком побігли на підвісний місток неподалік. Проте чомусь я не поділяв їхньої радості. Можливо через те, що підвісний місток розхитувався, а може через намочені дощем слизькі дошки, чи величезні проміжки під тросами, куди в річку може легко шубовснути навіть дорослий? Словом, ми вервечкою пробігли кілька разів туди і назад, після чого я вирішив, що мені хвилюватися сьогодні вже годі, й забрав дітей геть.

Підвісний місток – джерело стресу для батьків з дітьми

              Я не дарма згадав про дощ. Карпати знову починали ридати з нашого від’їзду. У нас не було гігантської хустинки, аби витерти їхні сльози, зате ми мали розлогі крони дерев у парку Тараса Шевченка, які надійно оберігали нас від надміру небесних почуттів.

Коли дощ трохи заспокоївся, ми з дітьми трохи пройшлися пішохідною вуличкою до залізниці і назад. Принагідно подивилися на місцеву архітектуру, яка лишилася у спадок з радянських часів.

Будинок з танцюючим дахом

Побачили не лише магазини, банки і пошту, але й притулок наших колег – туристичну базу «Сокіл». Судячи з вигляду споруди, навряд чи це готельний комплекс для любителів all-inclusive. Мені одразу уявилися за тими сірими стінами стелажі з наплічниками і наметами, які побачили багато різного в довколишніх горах.

Надвечір сонечко прорвало суцільний кордон сірих хмар і востаннє показало нам небесну заграву по-карпатськи. У ці хвилини я подумав, що неспроста потяг поставили аж на такий пізній час. Це саме для того, щоби дорогою до вокзалу побачити гори востаннє такими незвичними!

Вечірнє небо в Карпатах неймовірне

На цьому можна було би закінчити розповідь. Але не всі згодні! Олександрнина, наприклад, лише увійшла у смак від підйомів і спусків, тому навіть на пероні знайшла собі розвагу – пішохідний місток. І як тут відмовити дитині? Адже зрозуміло одне.

Діти полюбили гори. Ми повернемося додому, а їх бракуватиме полювання на ягоди, перегонів на гірських стежках, збирання камінців, зустрічей з різними тваринами, яких раніше вони зустрічали лише на малюнках, колориту обійстя пані Наталії, а також тих неймовірних краєвидів, які можна розглядати і розглядати. Тому ми ще неодмінно повернемося в Карпати!

До зустрічі в нових мандрівках!

Сподобалася розповідь? Тоді є ще більше світлин з усієї мандрівки та детальні маршрути тут!

One thought on “Подорож до справжніх Карпат: повернення

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.