Кам’яна країна посеред степу; день 1: Протич і пороги

Південний Буг, Мигія, Бузький Гард… Коли питаєш про них у google, він радить негайно натягнути рятувальний жилет з шоломом і, озброївшись веслом, відчайдушно кинутися на двобій з водяною стихією, наїжаченою гострим камінням. Рафтинг по порогах – це, звісно, непересічний спосіб випробувати і знайти себе (якщо випірнеш), але, віддаючи всю увагу жорстоким каменюкам на своєму шляху, ти зовсім не помічаєш тієї всієї краси, яка причаїлася на берегах довкола. І саме тому для мандрівки ми обрали формат пішохідного походу.

Коли ставиш намет у сутінках, без магії ліхтариків не обійтися

Ми – це група 13 молодих тілом і душею туристів, які з’їхалися до Мигії (на півночі Миколаївської області) з різних куточків України в ніч проти 12 жовтня 2019 року. Попереду на нас чекали 4 дні неймовірних пригод і чудової погоди, адже на Покрови завжди таланить з сонечком, а тут ще й цілий оберемок козацьких знаків! По-перше, сам Бузький Гард – це колишній центр Бугогардівської паланки (козацького аналогу сучасної області), що в 1734-1775 роках охоплювала території на схід до Інгульця і Дніпра (в районі Кременчука). По-друге, ми й самі були з козацьких міст: Черкаси, Запоріжжя, Суми і, звісно, Київ. А, по-третє, 14 жовтня відзначають свято Пресвятої Покрови Богородиці, яке було особливо шановане в українському козацтві.

А так виглядає це місце зранку

Маршрут походу, розроблений керівником групи Андрієм Хрипком, починався від південної околиці села Мигія. Саме там, на галявині неподалік річки Південний Буг ми й розбили стартовий табір. Перша нічка видалася особливо екстремальною – температура вперше за осінь впала до +5, дихання миттю перетворювалося на хмаринку пари, а місяць уповні світив аж занадто холодним світлом. Зранку на допомогу примчало сонце, від якого ще на світанку потікали всі хмари, і тільки роса на траві намагалася якось втримати зимний фронт, але була безжально винищена світилом.

Південний Буг і наші невгамовні сусіди

Прокинувшись, я виліз із намету і роздивився те, що перед сном ховалося під покривом ночі. Галявина змагалася розмірами з футбольним полем, але з багатьма закутками, де причаїлися намети інших груп, деякі з автомобілями. Попри ранковий холод на річці вже плавали на байдарках жайворонки від рафтингу. Біля нашого табору Південний Буг ще вів себе спокійно, але це було тільки затишшя перед бурею, бо всього півкілометра нижче за течією на плавців чекало урочище Протич – найбільш бурхлива ділянка для сплаву на всій річці!

В очікуванні сніданку

Перший сніданок готували на пальнику, а не багатті. Воно й не дивно, бо це місце користується неабиякою популярністю в туристів, тому все, що могло горіти, вже було давно визбирано до нас. А ті крихти, які лишилися, просочилися ранковою вологою. Пальник допоміг перетворити воду, крупу і згущене молоко на смачнючу молочну кашу, а потім ще й порадував духмяним чаєм. Після такого частування можна було йти на будь-які подвиги, зібрати намети та речі й вирушити світ за очі.

Скелі урочища Протич

Першим майданчиком для огляду, який трапився на нашому шляху, стала маківка Протичанської скелі. У цьому місці долину річки майже рівно з півночі на південь перетинає кам’яний гребінь. У двох місцях Південний Буг пробив крізь нього проходи – там тепер пороги (от звідки пішло значення слова), а на суходолі лишилися карколомні скелі. Для тих, хто звик вважати центральну Україну гостинною рівниною, це неабиякий розрив шаблону – побачити таке скупчення радикально негоризонтальних поверхонь.

Табір рафтингістів та їх тренування на порогах

Подарунком природи скористалися альпіністи і рафтингісти. Перші лізуть на стіни, другі заходять через пороги. Ну а ми собі піднялися стежкою, як зразкові пішохідні туристи. Рівень складності там досяжний навіть для першокласників. Тільки вчителька посивіє, як побачить, куди подерлися її вихованці – а екстремальних стрімчаків, куди легко залізти і звідки ще легше впасти, тут вистачає.

На цей закрут Південного Бугу можна дивитися вічно

З Протичанської скелі ми спустилися назад, де лишили наплічники (аби не тягати їх вгору) і пішли обходити скелю з боку Південного Бугу. Здається, хтось підіймався на Протич з вантажем і потім спустився навпростець, але вони багато чого втратили, бо шлях між скелею та бурхливою рікою – це той ще адреналін! Спершу непомітна метаморфоза відбулася з доріжкою, яка перетворилася на набір кам’яних брил. Чимало з них мали пласкі поверхні, які наче самі підказували, куди слід ступати.

Протичанську скелю можна обійти з боку річки (Сашко споглядає рафтингістів поки його наздоганяє Аня)

Іспит з брилами ми склали успішно й перейшли на наступний рівень – ази альпінізму. Руки кинули бити байдики і заходилися допомагати нам на рівні з ногами.

Часом не зовсім обійти (Андрій та Марі долають перешкоди)

Пошук виступів, за які можна вхопитися, і ділянок, на які можна опертися ногою, допомагав краще роздивитися саму поверхню скелі, побачити, що на ній живе. Мене, наприклад, вразило різноманіття лишайників та чисельні колонії кам’яної троянди. В іншому місці, чекаючи, поки попередні перелізуть через черговий виступ, я поласував диким виноградом. Було смачно, але прикро, що кісточка займає майже весь простір дрібного плоду.

Зате побачити чимало цікавого (у нижньому правому кутку – молодило або кам’яна троянда)

Закінчивши близьке знайомство з Протичанською скелею, ми знову повернулися у володіння до нудного рівних доріг. Одна з них вивела нас на високий берег ще однієї місцевої атракції – Радонового озера. На відміну від свого бурхливого колеги, ця водойма має штучне походження: колись тут відкритим способом добували граніт. Ще й досі видно верхню внутрішню терасу і косий спуск дороги, яка занурюється у спокійну гладінь плеса.

Радонове озеро неподалік – колишній гранітний кар’єр

На верхньому майданчику над озером вельми метушливо. Неподалік проходить автомобільна траса, майже над прірвою знаходиться якесь кафе з кількома облаштованими місцями для пейзажних фото. А ще саме в цей час приїхав якийсь весільний кортеж – схоже, це місце знаходиться у списку обов’язкових фотозон для весільних зйомок. Тож ми пішли собі далі, бо ж не задля цього вирушали в похід.

Від озера спершу йдемо верхом… (наразі попереду колони Андрій)

Ґрунтова дорога спершу траверсувала паралельно до русла Південного Бугу, який, проте, не було видно за деревами внизу долини. Але десь за півтора кілометри шлях вперся в якусь яругу і висоту довелося скинути. Внизу дорога розверталася, а в провідники нам напросилася стежка, яка вміло пірнула до гущавини вздовж побережжя.

… а потім спускаємося до прибережного лісу (тепер до початку колони прагне Олена)

Доріжка лише спершу здалася підозрілою – якоюсь не вельми натоптаною і в оточенні непрезентабельних чагарів. Але далі розкрилася вся її багатогранна суть, у порівнянні з якою її попередниця (дорога на горі) скидалася на якусь жалюгідну подобу туристичного шляху, навіть попри її панорамні краєвиди.

На стежці часто трапляється каміння та різноманітні кущі

Вона то йшла густим лісом, до вилазила на осоння з якимись пухнастими кущами, кілька разів перестрибувала через струмочки, а то заводила товариство зі скелями ліворуч і випинала їм назустріч сірі кам’яні брили. А одного разу вона влаштувала нам знайомство з місцевим поголів’ям корів.

На незайнятих лісом ділянках випасають корів

Як і кожна туристична доріжка, яка себе поважає, ця мала власну таємницю. От наче й показувала нам чимало всього, але відчувалася якась недомовка. І так би тривало довго, якби котрась зі скель не штовхнула її праворуч. І тут виявилося, що ось він – Південний Буг! Стежка ретельно ховала його від наших очей за чагарями, хоча ж він постійно був поруч.

Місцями скелі витісняють доріжку до самої води (Іра та Андрій пильнують, аби не вступити в болото між каміння)

Але, як подумати, то виявляється, що Південний Буг – не жертва замовчування, а учасник обопільної змови! Там, де долина була ширшою, він собі ліниво котив води, виглядаючи, як типова рівнинна ріка без будь-якої фантазії. Тому він домовився зі стежкою, аби вона не показувала нам його в такому непрезентабельному стані. Але щойно прибережні скелі пішли у наступ, Південний Буг виставив гамірну гранітну оборону і підморгнув напарниці. Стежка повернула і каже: «А тепер, панове туристи, будь-ласка, подивіться на пороги»

Так виглядають пороги на Південному Бузі

Коли скелі повернулися на схід, річка зібралася прибрати пороги і стежка знову підсунула нам суто лісові краєвиди. Коли ж зрозуміла, що одноманітність, це не зовсім те, заради чого ми скористалися її послугами, придумала квест із переправою. Ні, не через Південний Буг, звичайно. З боку села Куріпчиного (десь у глибині суші) лісовою яругою тік струмок, а перед зустріччю зі своїм старшим братом, він споважнів і розширився. Біда в тому, що сіромаха не розрахував свої сили, тому його вистачили лише на те, аби перетворитися на болітце в кілька метрів завширшки. У сліпому наслідуванні Південному Бугу він ще й каміння натягнув. Мовляв, дивіться, я теж маю пороги. І от саме ці шматочки його недолугого пафосу ми й використали для переправи.

Перестрибуємо по камінцях струмок з села Куріпчиного…(Федір допомагає Олені, за нею не відстає Сашко)

Через кількасот метрів після переправи доріжка зробила черговий виверт. Лісові декорації прибрала геть, натомість напнула берег могутнім гранітним щитом (аж Південний Буг трохи повернув праворуч) і запросила нас піднятися, аби оцінити краєвиди.

… і незабаром підіймаємося на скелю…

Краєвиди виявилися, що треба! Ліси простелилися нам під ноги, Південний Буг вигнувся, наче професійна фотомодель, крізь посмішку показавши зуби своїх порогів, а передній план пейзажу прикрашало гранітне обрамлення в суворому лишайнику з нотками осені у вигляді жовтогарячих аж до малинового листочків куцих кущиків.

… звідки просто неймовірний краєвид!

Десь із кілометр ми прямували такою мальовничою місцевістю. Потім стежка, відчуваючи наближення чергової яруги, поспішили спуститися донизу. І там знову завела нас до лісу.

Хтось веде групу (Андрій), а хтось шипшину визбирує (Олена)

У лісі незабаром трапилася затишна місцина з імпровізованим столом і кругляками та колодами замість лав. Просто ідеальне місце для обіду, на який так чекали всі 14 ротів! Уважний читач помітить певні маніпуляції з числом учасників, але тут немає ніякої містики. Наш сніданок був настільки смачним, що до табору прибилося кілька котів і песик. Коли ми вирушили в дорогу, пухнасті створіння лишилися на підгодовуванні в інших туристів, а собака став нашим вірним супутником у всіх пригодах, які нам підсунула стежка.

Обід у лісі (мій фотодуелянт, то Юра)

Кажуть, вдалий обід творить дива. Кілометри до нього здавалися такими довгими і нескінченними. А щойно ми зарядилися салом з сиром і хлібцями, то менш, ніж за годину прибули до запланованого місця стоянки – у межиріччі Південного Бугу та Великої Корабельної ріки. Біда лише, що заплановане місце набору води підвело – джерело пересохло. Зате все інше було, як на замовлення: багато рівного місця для наметів, густа крона дерев, які дарують затінок і хмиз, ніяких дряпучих чагарів, табір з видом на широке плесо Південного Бугу та ще й кишеньковий каньйон обабіч Великої Корабельної на додачу.

Скеля над Великою Корабельною рікою

Коли непідкованій у географії людині сказати про злиття Південного Бугу та Великої Корабельної, вона, засліплена величчю назви, уявить першу річку скромним потічком, який впадає у широчезну водяну трасу, по якій безперервним потоком снують судна розміром з «Титанік». Але правда полягає в тому, що Південний Буг таки незрівнянно більший за амбітну сусідку, по якій, до речі, ніколи не плавали кораблі, ані великі, ані малі. Своїм найменням ця невелика річка передає вітання від кочівників Дикого Поля, які оцінили її вузький і глибокий каньйон, нарікши Кара-Бел – з тюркської мови перекладається, як «чорна ущелина» (порівняєте з Кара-Даг, Кара-Голь та іншими кримськими назвами). Коли згодом на цих землях осіли українці, вони причесали слово до більш зрозумілого вигляду, а помпезний прикметник додали не з іронії (які там кораблі?), а щоб не плутати з її притокою, яку, відповідно, назвали Малою Корабельною.

А це пороги на Великій Корабельній

Каньйон на Великій Корабельній – один з ключових об’єктів Національного природного парку «Бузький Гард», який (парк) за чотири дні походу ми пройшли практично весь. Його територія простягається вздовж Південного Бугу від урочища Протич аж до, власне, Бузького Гарду – історичного острова, що енергетики тишком-нишком збираються заховати під воду. Інша частина парку лежить трохи осторонь на схід – у долині річки Мертвовод. Про те, що там вмерло, і що цікавого ми побачили, я розповім у наступних частинах.

Вечірня фотосесія на скелі в межиріччі

Друга стоянка мені сподобалася більше, аніж стартова. По-перше, стало значно тепліше (удень сонце розпеклося до +20 і наказало ночі забути про холод). По-друге, відчувалася більша «дикість» місць, своєрідне єднання з первісною природою, особливо, коли видряпуєшся на стрімчак над Великою Корабельною, або перестрибуєш по камінцях її «дитячих» порогів. І, по-третє, протягом дня я перезнайомився з багатьма, навчився розрізняти всіх трьох Андріїв (хоча ще й плутав двох фотографів з дзеркалками), тож мене оточувала не юрба незнайомців, а товариство однодумців, які за вечірнім вогнищем ділилися цікавими історіями з туристичного досвіду.

Вечірнє небо поблизу Іванівки впало в драматизм

А проблему з водою вирішили доволі просто. Наш табір знаходився посеред трикутника сіл Остапівка-Семенівка-Іванівка. До останнього було найближче, тож ми зібрали порожні пляшки та казанок і вирядили трьох добровольців набрати важливого ресурсу в котрогось із місцевих. Прогулятися довелося аж на протилежний берег. На щастя, тут колись побудували міст, тому перепливати річку не довелося. Щось запаморочливе про саму інженерну споруду я розповім наступного разу, бо вже насідають сутінки і її майже не видно.

Міст через безодню

продовження

5 thoughts on “Кам’яна країна посеред степу; день 1: Протич і пороги

  1. Вітю, радію зустрічі з твоєю мандрівкою. Місця, дійсно, неймовірні. Я, наче, повернулася в більш як десятилітню давнину. Ми з Олексієм і групою олександрійських туристів з величезним задоволенням мандрували саме тут. Знайду якесь гарне фото на підтвердження моїх слів. А ще тут регулярно відбувалися обласні туристични змагання та зльоти. Цікаве було життя. А твій опис захоплює і кличе в мандри. Чекая на продовження.

    • Дякую за відгук, Наталіє Стефанівно! Моє перше знайомство з Бугом теж пов’язане з Олексієм Івановичем та Олександрійським “Горизонтом”. У 2004 році я брав участь у сплаві, тож ще відтоді пам’ятаю екстрим Інтегралу, блакить Радонового озера, висоту Іванівського мосту і прохолоду джерела з-під скелі на Великій Корабельній. Було дуже захоплююче повернутися в місця того сплаву і пройти їх ще й ногами)

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.