Ранок розчинив ліс у тумані і збрав Костю геть, наче він нам просто примарився.
Цей чоловік виник ніби незвідки, коли ми вечеряли навколо вогнища. Розпитував дорогу на Львів і неохоче погодився з аргументом, що вночі таки краще спати, аніж сплавлятися Південним Бугом. Під здивовані погляди витягнув на берег довгу білу байдарку. І все. Він не мав навіть намета, бо нащо брати зайве, якщо вирішив поплавати лише на вихідні? Ми запросили його до гурту і Костя повідав дивовижні історії, починаючи від того, що не очікував зустріти на Південному Бузі пороги (бо вибирав річку по супутникових знімках – достатньо широка) і закінчуючи тим, що почав мандрівку сьогодні зранку від мосту одеської траси, а за кілька днів збирається допливсти до себе додому в Горішні Плавні під Кременчуком (просто сплавитися вниз до Дніпра і потім піднятися по ньому).
Коли ми прокинулися, ні Кості, ні його байдарки вже не було. Схоже, він відчалив, щойно почало сіріти. А коли ми снідали, Андрій отримав від нього повідомлення, що той вже у Львові. Дивуєтеся з географічних парадоксів? А нас більше вражала швидкість його байдарки – до Львова ми дійдемо тільки над вечір. Якщо цікавить, як це можна зробити, не перетинаючи межі Галичини, будь-ласка, читайте далі.
Але перш, ніж іти далі, слід гарно поїсти. Це відомо навіть собаці, яка ночувала в нашому таборі, зробивши кубельце з сухого листя. Зранку вона терпляче дочекалася свого і теж поласувала гречкою з м’ясом. Нині це готувати набагато легше, як колись. Ми не ладнали луків (наприклад, з дуг і розтяжок наметів) і не використовували частини триноги як стріли для полювання на ведмедя, якого би наш собака допоміг загнати на край скелі. Замість подібних розваг туристи, зазвичай, все розраховують заздалегідь і беруть потрібні продукти з дому, аби без зайвих ризиків та надмірних зусиль приготувати щось смачненьке.
А сучасні туристи ще й роблять це так, аби і взяти більше, і нести менше. Наприклад, замість тушонки – сушене м’ясо. Морква і картопля – теж заздалегідь порізані, висушені та розфасовані на порції. Ще сухі хлібці замість хліба (хоча й не всі оцінюють його переваги, називаючи «тирсоблоками»). Ну, а сухофрукти – це давно відома практика, адже ніхто при здоровому глузді не братиме в похід рюкзак, повен свіжих яблук, абрикосів та слив. На що не піднялася рука – це висушити сало. Воно разом з твердим сиром скрашувало хрускіт обідніх хлібців.
На запаморочливий запах сніданку поміж стовбурів дерев протиснулося сонце. Щоби краще бачити наше частування, воно розігнало пасма туману, який від страху забився рясними крапельками під тенти наметів – аж довелося їх висушувати. Естетичну складову нашої трапези доповнювала четвірка білих лебедів. Ні, вони не пнулися до нас на гречку, а спокійно собі пливли фарватером Південного Бугу. Зате потім, як раптово здійнялися і полетіли низько над водою, то зашуміло так, наче то пронеслася зграя дебелих дронів.
Відліт лебедів став мотиваційним прикладом для наслідування. Тож незабаром вирушили в дорогу і ми. Сьогодні маршрут покидав лівобережжя і перелазив на протилежний берег тим мостом, яким учора ходили по воду. Здаля він виглядав привабливо і велично: такий довгоногий і білосніжний! От тільки вантажівок не полюбляв: уночі ми неодноразово чули, як він спросоння сердито буркотів на фури, які залазили на його спину. Від того нарікання здавалося, наче аж земля здригається, а сам велет от-от скине надокучливу машину помочити колеса у бузьких водах. Коли ж ми самі вилізли на нього у світлі дня, то побачили латану-перелатану асфальтову свитину, а місцями бракувало секцій перил – мабуть він занадто сильно скреготів ними, коли сварився.
Сонце розійшлося не на жарт – температура піднялася вже до +15 і не збиралася зупинятися. Хотілося пити, але майже всі запаси води ми використали у таборі. Тому завітали ще раз до тієї жіночки в Іванівці, яка допомогла нам з цим ресурсом увечері. Цього разу гостями були не три суворі туристи, а група повна привітних облич, тому господиня не лише дозволила скористатися її колонкою, але й пригостила молоком і порозповідала про свою долю. Я не переказуватиму всіх подробиць, але можете уявити, наскільки неймовірним було її життя, якщо її звали Лютфія, бо її мати, місцева уродженка, в 1940-х була переселена в одну з азійських республік СРСР, де одружилася і народила дітей (ось чому в господарки таке незвичне ім’я), потім їй якось вдалося повернутися до Іванівки, а згодом до неї переїхала і сама Лютфія.
Вода, молоко, історії… Лютфії настільки сподобалося в нашому товаристві, що вона вже не знала, що нам ще дати. І тут Андрій мав необережність спитати про шлях до Романової балки. Сподівання, що жіночка закінчить розповідь, покаже напрямок і повернеться до своїх справ, розтало як той ранковий туман. «Я вас проведу» – запевнила вона, замикаючи хату. Так неочікувано ми ще й отримали екскурсію по Іванівці, бо наша поводир пішла не околицями, а через центр села з усіма його принадами. Після села Лютфія провела нас через кілька полів, поки ми знову не потрапили на високий берег Південного Бугу.
Лютфія вивела нас до верхньої частини каньйону Романової Балки. Глибоко внизу продирався крізь темінь струмок, над ним нависало громаддя сірих скель, місцевість вабила грізною мальовничістю. Ніби все, як має бути, але десь загубилися руїни водяного млина, які, якщо вірити маршруту, ми би мали побачити між Іванівкою та балкою. Не збавляючи темпу, жіночка рішуче змінила напрямок руху і почимчикувала стежкою над проваллям, обіцяючи спуск до млина за наступним поворотом. Але Андрій зупинив групу, бо, по-перше, цей маневр відкидав нас назад. А по-друге, загубився не лише млин: десь в Іванівці наша група втратила Олега та Іру.
На цьому лічильник загубленців вирішив не спинятися, бо хтось із наших таки попрямував за Лютфією, яка була сповнена рішучості, а може просто не почула Андрія, тому продовжувала енергійно йти далі. Цим кимось виявилася моя Оленка, тому кому, як не мені, випало кинутися на її порятунок? І саме в цей час Андрію вдалося зв’язатися з Олегом та Ірою. Виявилося, що вони ще біля садиби Лютфії знудилися чекати і тоді пішли трохи вперед по плановому треку, не відаючи про майбутню експромт-прогулянку через центр села. Так вони опинилися біля млина, а ми – на верхівці Романової Балки. Аби їм не підійматися вгору, а нам не повертатися назад, вирішили зустрітися всі разом внизу, де струмок з балки перетинає стежку від млина. Ну а я отримав окрему місію: наздогнати і повернути Оленку, бо її телефон не відповідав.
Химерна погоня змусила мене трохи похвилюватися. Стежка крутилася на самому краю прірви, який, наче велетенські хвилі в шторм, то підіймався, то спускався, то вилазив на стрімчак праворуч, то ховався у западинку ліворуч. Часом я помічав Олену, махав їй рукою і щось гукав, але вона не чула і не бачила мене, а лише поспішала за Лютфією, яка впевнено просувалася вперед. Я вже почав думати, чи не причарувала вона мою дружину? В голові зароїлися думки з різних фільмів про безталанних туристів, яких підступні селяни розділяли, а потім поодинці винищували. На щастя, я пишу не трилер, а лише розповідь про похід, тому все минуло добре: я все ж наздогнав Олену і це сталося якраз над стежкою, яка спускалася до руїн млина, що височіли над лісом.
Лютфія попрощалася і подалася додому, а я з Оленою спустився додолу, де ми зустрілися з Олегом та Ірою, які спілкувалися з парою якихось велотуристів. Ті показали нам місцеве джерело і пригостили чаєм, який привезли власноруч з велосипедних мандрів екзотичними країнами. Взагалі там було велелюдно, як на Говерлі у неділю: одні туристи лазили по руїнах, інші обідали на камінцях над каналом, хтось тільки приходив, а хтось вже вирушав далі. Тож і ми не затримувалися довго, а пішли доріжкою, яка прямувала лісом паралельно до берега.
Біля витоку струмка з Романової балки наша група возз’єдналася, тож наступні млини ми оглядали вже разом. Шкода, що жоден з них не дожив у доброму здоров’ї до наших днів. Колись Південний Буг був переповнений водяними млинами набагато більше, ніж зараз Дніпро ГЕС-ами. Але радянська влада плюс електрифікація винищила прошарок мірошників, лишивши в пам’ять про їх минуле тільки муровані руїни. Місцями колишні млини ще глипають порожніми віконницями крізь стіни з навіки випеченої цегли, але багато де від колишніх споруд полишалися самі фундаменти, які часом важко відрізнити від скель, зі шматків яких ті були складені.
Років сто тому, коли млини ще завзято перемелювали пшеницю, від одного до іншого можна було легко проїхати дорогою, яка вміло балансувала між неспокійною течією Південного Бугу та могутніми скелями. Навіть тепер, попри століття запустіння, стежка залюбки користується терасою колишнього шляху, змагаючись за своє існування з лісом, який намагається розчавити її в обіймах. Тому, йдучи нею, не видно ані ріки, ані протилежного берега, а тільки дерева, кущі та скелі – і це степова Україна!
За кількасот метрів убік починаються розорані поля, кожні кілька кілометрів навколо – якісь села, оповити павутиною доріг. Але, йдучи стежкою вздовж Бугу, в це просто не віриться. Здається, ніби якимось дивом перенісся у давні часи, коли природа чітко давала зрозуміти, хто тут господар, а ти почувався лише піщинкою в її володіннях. Та що там казати про ліси – навіть чагарі тут виростали такі, як дерева!
Часом річка втомлювалася грати в пороги, заспокоювала свою течію і підпускала до себе поближче. У такі часи гріх було не зробити привал, не вмитися, чи прохолодити ніжки. У такі часи Південний Буг здавався самою ніжністю, а затишок галявини запрошував стати табором. Але ж, пригадуєте, я писав про Львів, до якого ми планували дійти. Можливо саме час відкрити карти?
Для більшості читачів (і для мене до цього походу) при згадці про Львів перед очима поставали старовинні кам’яниці, що обрамляють вузенькі вулички, крізь які намагаються протиснутися дзенькітливі трамваї, квадратова вежа ратуші, що змагається у висоті зі шпилями католицьких соборів, театр з 20-ти гривневої купюри і маківка Високого Замку, з якої так захоплююче роздивлятися щільні міські квартали, припасовані, наче пазлики в головоломці. Але відтепер для мене це місто не є володарем унікальної назви, бо, виявилося, в Україні є ще два його тезки – один під Кривим Рогом, а інший на березі Південного Бугу. І, хоча трамваїв тут не бачили, але неприступних гір для замків та кам’яної кладки вистачає.
Саме під Львовом ми побачили одну з найбільш масивних руїн водяного млина. Деякі його фрагменти були складені з таких масивних брил, що просто дивуєшся, як у ті часи, коли про екскаватори і самоскиди можна було лише мріяти, люди давали раду з такими важезними будівельними матеріалами.
Ми подивилися руїни, хтось прийняв виклик пролізти в усі можливі проходи, яких з часом пододавала архітектор-стихія, а комусь було достатньо помилуватися бурхливою течією та хаосом каміння. І на цьому наше знайомство зі Львовом закінчилося, бо саме село заховалося від річки за скелями – хтозна, що заманеться тим непередбачуваним паводкам.
А лісова доріжка не втомлювалася тішити несподіванками. В одному місці, наприклад, ми побачили двійко закинутих дерев’яних човнів. Не сучасних фабричних, а ще тих давніх, які люди самі робили з дерева. Вони були продовгуваті і вузькі – як та байдарка у Кості. Цікаво, чи причалював він тут, чи далеко допилив?
Проте часто природа змінювала милість на гнів. Або їй просто набридало довго бути доброю і вона починала лякати нас. То дерева заходилися вигинати до нас свої довгі гілки пазурі, що схилялися аж до землі, перетворюючи лісову стежку на химерний тунель.
А то насилала молодняк, який своїми щільними рядами так наполегливо сунув нам назустріч, що закрадалися сумніви: а чи стежка не накивала п’ятами? Бо й справді, кілька разів бувало, що сіромаха лякалася і так вдало маскувалася під опалим листям, що важко було зрозуміти, де доріжка, а де просто трохи вільного місця між дерев.
Але не на тих напали! Ми міцно вчепилися у нитку маршруту і пройшли з ним крізь усі радості та біди аж до того місця, де збиралися стати табором. Тут доріжка звільнялася від надокучливого лісу і вилазила на виступ. Десь на півночі за лісочком заховався Львів, а протилежний берег Південного Бугу зверху ряснів хатками іншого села. Магія імен продовжується, бо воно теж називається Іванівкою, але цього разу ми помінялися берегами: село на лівому, а ми на правому.
Цього разу ніхто не ходив по воду в Іванівку. Бо ж тепер не було мосту. До того ж, нащо кудись іти, якщо під боком у лісочку ховається цілий струмок? І хмизу там було просто неймовірно багато.
Цього разу ми ночували у пейнтхаусі. Поставили намети просто на скелі, яка мала чимало затишних комірок, ніби навмисне зроблених для того, аби поставили намет. А на самій маківці попередні туристи зазвичай використовували як ресторан з панорамним видом. Ми теж не стали винаходити велосипед, а повсідалися з тарілочками вечері на дизайнерських стільцях, за які правили кам’яні брили.
Чергові зготували просто неймовірний суп з макаронами і м’ясом, який ми з’їли геть увесь! Гадаю, ми навіть із собакою би не поділилися, якби вона лишилася з нами (тварина виявилася суто лівобережною і залишилися по той бік мосту). Всі були ситі й задоволені. І тільки місяць заздрісно зиркав своїм кружальцем з-за того берега Південного Бугу.
Мандрівник і його мандрівки 
One thought on “Кам’яна країна посеред степу; день 2: скелі та млини”