Коли мандруєш, неможливо передбачити, який сюрприз тебе чекає кожного нового ранку. Перше, що я побачив, коли визирнув з намету, був край скелі, який обривався додолу білою невідомістю. Туман сьогодні загуснув ще більше, аніж учорашнього ранку, приховавши за собою не лише Південний Буг з протилежним берегом, але й все навколо, окрім шматка скелі, на якому стояв намет. От і згадуй після цього, в які гори нас занесло.
есь ранок нагадував своєрідну фотолабораторію, де на первісно білому тлі майбутньої фотокартки поступово вимальовувалися лінії та образи – спершу химерні та незрозумілі, а лише потім яскраві й доречні. Протягом першої години крізь туман протиснулися сусідні схили і лісок над струмочком. Далі засиніла стрічка Південного Бугу і темний силует лівого берега. І лише після сніданку довколишній краєвид розкрився у всіх своїх барвах.
А поки погода поралася на своїй кухні, ми чаклували над не менш казковим сніданком – вівсянкою зі згущеним молоком. А на завершення свята солодкоїжок мали чай з халвою. Не менш апетитне меню підготував Андрій і в маршрутній площині: на нас цього дня чекав екзотичний річковий транспорт, місто атомників, козацьке урочище та річка з моторошною назвою Мертвовод. Але про все по порядку.
Учора ми сповна сплатили данину лісовим пригодам, тому сьогодні пішли більш прямими і передбачуваними польовими дорогами, лишивши глибоку долину Південного Бугу, як орієнтир по ліву руку. Спершу трохи піднялися різнотрав’ям з вкрапленням кущів шипшини і глоду, а потім познайомилися з ґрунтовою автомобільною дорогою (на щастя, за весь час не зустріли жодного автомобіля), яка залюбки провела нас до наступного села.
Як на мене, перший відрізок шляху був просто неймовірний. Якби я поставив за мету наготувати глодового варення, то кращого місця для збору годі й шукати. Багато невисоких кущиків з крупними червоними кульками наче самі просилися бути зірваними. Мабуть я тоді його наївся на весь сезон. Шкода, що інші ягоди більш сором’язливі й не рекламують себе так відверто, як глід.
Чим ще добра широка дорога, це тим, що коли йдеш групою, то легше вести розмови, аніж коли один за одним продираєшся примарною стежкою крізь густі чагарі. За кілька годин цього ранку я дізнався про інших більше, аніж за попередні два дні. Перевага широкоформатних доріг очевидна!
Окрім ягід та розмов дорога тішила курганами. Їх траплялося доволі багато, але всі вони знаходилися серед полів, тож ми на них не лазили, а просто споглядали здаля. Так само вдалині залишилося село Бузькі Пороги. Це просто сміх, але вчора, коли ми простували над річкою, то не бачили сіл, бо вони трималися від неї на відстані. А сьогодні, коли ми відійшли від Бугу, села, наче навмисно, прилипли до його берегів.
Тож Бузькі Пороги ми пропустили. Окрім доволі претензійної назви село цікаве тим, що там нині лишилося всього 6 бузькопорожанців. Також осторонь, але з протилежного від Південного Бугу боку, лишилося село Київ. Так! В Україні не лише три Львови, але й два Києва. До того ж, у масштабах Миколаївської області Київ та Львів відокремлюють всього сім полів. А першим населеним пунктом, з яким нам поталанило не розминутися, стала Мар’ївка.
Ми всі полюбили це миле село, бо там вперше від початку мандрівки запопали продуктовий магазин і затишну альтанку з широчезним столом. На деякий час «тирсоплитки» з салом зазнали нищівної поразки від м’якуша свіжого хліба з ковбасою та напоями, які лише на колір нагадували чай.
А після Мар’ївки ми вперше побачили масив багатоповерхівок міста енергетиків по той бік Південного Бугу. Якщо придивитися уважніше, то над правим краєм будинків можна помітити дашки двох енергоблоків Південноукраїнсьої АЕС.
Дорога знову спустилася до річки, але де й поділися ліси і скелі! Долина Південного Бугу в цьому місці розширилася, забувши про всі вертикальні лінії. Ще й сонечко розпеклося, наче забуло про середину жовтня зі своїми +23. Йому повірили змії, одну з яких я встиг зловити на фото, перш, ніж вона надумала грати в схованки.
Стежка кинула товариство лісів та скель, але не втратила свого норовливого характеру. Щойно ми подумали, що зараз увійдемо до наступного села (Богданівки), як впоперек шляху пролягла балка Кам’яна. Дорога розпорошилася і кинулася у розсип: одна стежка полізла в городи, інша почимчикувала до Південного Бугу, а ще одна взагалі обійшла пагорб і повернула назад. Перша спроба перетнути балку наткнулася на водяну перешкоду в її серцевині. Тоді ми пішли правіше і таки перелізли, як виявилося, на початок однієї з сільських вулиць.
Богданівка, далебі, виявилася найбільшим населеним пунктом, з яким потоваришував наш маршрут на правобережжі. Ми проминули понад десяток перехресть і розгалужень, поки досягли потрібної нам східної околиці. Що цікавого я підмітив, це активне використання місцевих будматеріалів – часто стіни і підмурівки будинків викладали просто з каміння. А ще місцеві мешканці фанатіють від блакитної фарби, якою розмалювали стіни більшості своїх хат.
Дорога, що спершу завела нас у нетрі Богданівських кварталів, зрештою, повернулася на берег Південного Бугу. З того боку вже чималу частину обрію займали білі прямокутники міських багатоповерхівок. А на передньому плані схил ряснів хатинками смт Костянтинівка. І саме між нею та Богданівкою знаходиться найближча в околі десятків кілометрів переправа – поромна.
Цей транспортний вузол поруч з островом Великим має давню історію. Дослідники виявили, що козаки мали тут поромну переправу ще з XVI століття! Чимало бузької води стекло з того часу, а місцеві козарлюги й досі, як п’ятсот років тому, перевозять пасажирів з використанням дерев’яних інструментів та м’язової сили!
Я чув про це, але не вірив, поки не побачив на власні очі. Але погодьтеся, це неймовірний раритет – у ХХІ столітті майже в центрі Європи під боком у міста з високотехнологічним обладнанням люди власноруч перетягують трос, аби перевезти суденце з півдюжиною машин і кількома десятками пасажирів. Це наче побачити автобус, де водій крутить педалі, або щоби пілот літака смикав якісь рукоятки, які б змушували крила махати.
До слова сказати, прогрес все таки намагається поставити все на свої місця. Паралельно з поромом курсує моторний човен, який за таку саму плату, але швидше, надає подібні послуги. Щоправда, він не розрахований на авто, але має дашок, пропонуючи пасажирам очевидну перевагу в порівнянні з поромом на випадок дощу.
На лівому березі ми продовжили йти вздовж Південного Бугу. Щоправда, майже одразу той став на диби гранітних скель, тож і нам довелося піднятися вгору до кварталів приватної забудови. Ними ми практично вийшли до самих багатоповерхівок, але знайшли доречну розвилку і повернули на стежку, що вела над скелястою безоднею.
евно читач давно мучиться питанням, що ж то за місто таке, яке ми так давно помітили і якого, проте, так вперто намагаємося уникнути (радіофобія тут ні до чого). Якщо не брати до уваги археологічні знахідки поселень епохи мезоліту 60 тисяч років тому, а також кількох пізніших з епохи неоліту, міді та бронзи (V, IV і II тисячоліття до нашої ери відповідно), то в історичні часи перше постійне поселення на цьому місці виникло у XVI столітті.
Саме в ті часи цю місцину вподобали українські козаки, які не лише заснували зимівник, але й збудували на річці спеціальні утворення для виловлювання риби – гард, який і дав назву урочищу. Поруч на острові Великому знаходилася найважливіша на Південному Бузі поромна переправа, а на острові Клепаному стояла Покровська церква – друга після церкви на Січі найбільш шанована козацька святиня. Тож не дивно, що коли після реорганізації 1734 року Військо Запорозьке низове було розбите на паланки, Гард перетворився на центр найбільшої з них – Бугогардівської паланки.
Гард лишався «обласним центром» (як би сказали тепер) до самої ліквідації Січі у 1775 року. Але й після того життя тут не завмерло, а навпаки. Поміщик Байдак, який отримав у власність ці землі, сприяв переселенню сюди інших мешканців (зокрема молдаван, від чого молдовська мова ще й нині входить до трійки найбільш вживаних у місті), а що всі вже не поміщалися на островах, розширив поселення на північ від Великого, назвавши село Костянтинівкою.
У 1976 році ділянка між Костянтинівкою та Гардом почала інтенсивно забудовуватися багатоповерхівками для співробітників Південноукраїнської АЕС, яка стала до роботи у 1982 році. До 1987 року поселення називалося Костянтинівка-2, а відтоді – Южноукраїнськ. Через чотири роки після цього Україна здобула незалежність і почали лунали голоси щодо повернення історичної назви Гард замість явно колоніальної, але віз і досі там.
Поки я розповідав коротку історію міста, наша компанія дійшла до місця навпроти пляжу. Ми не стали спускатися до води, а сіли пообідати просто на панорамній галявині, звідки відкривався вражаючий краєвид на скелі навколо осердя колишньої Бугогардівської паланки. Також поруч зеленіла військова техніка потрійного меморіалу: Другої світової, Чорнобильської катастрофи, та війни в Афганістані. Сам комплекс був створений у 2002 році вже після розпаду СРСР, але складається саме з техніки, яка стояла на озброєнні в останні роки його існування.
З цього місця ми мали би піти далі вздовж Бугу аж до Клепаного, після огляду якого нас би забрав бусик для трансферу до Мертвовода. Але часу лишалося критично мало, тому ми скористалися хитрістю з паралельного програмування. Оскільки Федір та Андрій (не організатор) закінчували похід сьогодні й залишалися у місті чекати на нічний потяг, ми відрядили їх на прогулянку за враженням до того острова, а самі сіли на машини до Петропавлівки, де мандрівка продовжиться у форматі знайомства з каньйонами
Поки ми їдемо, роздивляючись за вікнами надмірно енергетичні пейзажі з купою візуалізацій розумних абревіатур на кшталт ЛЕП, АЕС і ГАЕС, дозволю собі ще один історичний відступ. Цього разу про долю острова Клепаного. Енергетики поклали на нього око ще з початку спорудження Південноукраїнсьої АЕС. Просто в першу чергу будувалася сама атомна станція, а вже після неї спорудили гідроакумулюючу, для потреб якої саме й підіймають рівень водосховища. Так, перше підтоплення історичного урочища відбулося 2006 року з пуском першого агрегату Ташлицької ГАЕС, а остаточно козацький форпост занурять на дно до 2021 року. Екологи, історики і просто небайдужі активісти вже понад десятиліття б’ють на сполох, але справи тут так само, як і з перейменуванням міста.
Щойно ми вивантажилися з автомобілів на околиці села Петропавлівки, як нам «пощастило» познайомитися з місцевими молодиками, що у своєму стилі встигли «відзначити» свято Покрови. Спершу вони були налаштовані дещо агресивно, один навіть казав нам забиратися туди, звідки ми приїхали. Але дипломатичний Андрій зміг так переграти ситуацію, що ті забули про свої претензії, дали нам набрати води ще й розповіли, як краще пройти.
Тож до настання темряви ми пройшлися прямісінько до серця каньйону, саме там, де перед початком прямовисних скель до нижньої тераси спускається добра стежка. Ухил галявини був дещо відчутний, але затишок місця та неповторний шарм підкупляли. І хоч Андрій не вельми був схильний ставати там, де радили петропавлівські «козаки», більшість таки проголосувала «за». Так ми швиденько поставили намети, назбирали хмизу і почали готувати вечерю. А потім виявилося, що Андрій мав рацію!
Я не вдаватимуся в деталі візиту вечірніх гостей, які мало не скрутили шиї, поки по темряві спустилися до нас, несучи в собі не менше радості, аніж у свої пляшках. Але Андрію знову вдалося вирішити ситуацію мирним шляхом, і ті приблуди, в решті решт, подалися геть, більше нас не потурбувавши.
Мандрівник і його мандрівки 
One thought on “Кам’яна країна посеред степу; день 3: села та ручний пором”