Три дні ми приятелювали з Південним Бугом, але магічне число не щезло і на четвертий. Ось лише короткий анонс того, про що піде мова далі: ми побачили три каньйони (Петропавлівський, Актівський і Гарбузинський), перейшли три річки (Мертвовод, Актова і Гарбузинка), відвідали Трикратський ліс і село Трикрати.
З трійки каньйонів, найбільш відомим і відвідуваним є Актівський. Але ми почали не з нього, а з його північного сусіда – Петропавлівського. Сіромаха не чекав такої честі й спершу дуже соромився: увечері ховався за сутінками, а зранку напустив туману. Але ця молочна імла лише додала йому шарму.
Поки ми готували сніданок, їли і збирали табір, каньйон збагнув, що нас нема чого боятися, і згорнув туманну ширму, запрошуючи до ближчого знайомства. Тож ми, лишивши речі в таборі, подалися на прогулянку до самого серця урочища, яке знаходилося за сусідньою скелею.
Перш, ніж полізти на гранітні стіни, стежка перескочила округлими валунами через річку Мертвовод. Мало яка водойма настільки багата на легенди щодо своєї назви, як ця. Тут вам і кровопролитні наслідки козацько-татарських побоїщ (за трупами не видно води), і застосування біологічної зброї проти тих же татар (місцеві отруїли воду), і шлях померлих Скіфських царів до місць вічного спочинку ( бо ж саме трохи вище за течією Мертвовода знаходився священний центр Великої Скіфії Екзампей), і згадка про річку самого Геродота (під тією ж назвою Екзампей).
Останнє схильні вважати правдою, бо давньогрецький історик згадував Екзампей, як ліву притоку Гіпаніса (Південного Бугу) з гіркою водою. Особисто я не куштував її на смак, але повіримо дослідникам, які виміряли твердість води Мертвовода на рівні 19,1 мг-екв/дм³ за гранично допустимої концентрації (ГДК) 7,0 мг-екв/дм³, і загальну мінералізацію аж 2500 мг/дм³ за ГДК 1000 мг/дм³.
«Твердий» характер води гартувався не одну тисячу років. Геологи дослідили, що Мертвовод самотужки пробив собі дорогу крізь товщу Українського кристалічного щита, який вважають найдавнішою ділянкою суші в Євразії, бо востаннє вона випірнула з колиски океану 60 мільйонів років тому. У торуванні непростого шляху Мертвоводу допомогли 148 приток, які до спорудження ставків у ХХ столітті давали достатньо води, аби в нижній частині русло ріки було суднохідним.
Нині важко уявити, яким великим мав бути Мертвовод, аби настільки вражаюче проілюструвати приказку «крапля камінь точить». Тому сумніви породжували в нашому товаристві дискусії з альтернативними версіями (наприклад, про вже готові тріщини від землетрусів). Але, яке б там не було його походження, Петропавлівський каньйон вразив нас найбільше. І не лише нас, адже недарма його з двома іншими включили до національного природного парку «Бузький Гард».
Щось я вельми відволікся з історичним відступом, аж всі мої друзі розбіглися по валунах! Стежка, яка на сто метрів нижче від галявини табору перескочила на правий бік, одразу розгалузилася на кілька менших, що крізь дряпучі кущі та каміння полізли на стрімчак, за яким розгорнувся вид на найбільш глибоку частину каньйону.
Тут вже було справжнє роздолля для відпочинку на будь-який смак! Комусь було достатньо сфотографуватися на тлі карколомних скель, а хтось мав неодмінно на них залізти. Особливе захоплення викликали стрибки по валунах на дні, кожен розміром з автобус.
Місцями ці «машини» безнадійно «закоркували» проспект Петропавлівського каньйону. Навіть сама річка заледве протискалася між них, буркочучи образи дрібними водоспадиками, які можна було роздивитися тільки ставши на чийсь «капот» або «дах».
Якщо валуни на дні уявлялися транспортом, то скелі обабіч інакше, як хмарочоси, не назвати: стрімкі стіни, шпилі на верхівках, з тріщин і розколин легко уявити вікна, а косі лінії біля підніжжя правили за ескалатори.
Як і кожне історичне місто, це прикрашали клумби з квітами. Але, чи варто дивуватися, що у царстві каміння навіть троянди ростуть кам’яні? А гранітні вулички встелені різнобарвними килимами лишайників.
Нагулявшись Петропавлівським каньйоном, ми повернулися до табору, вдягли наплічники і попрямували до наступної окраси Мертвоводу – Актівського каньйону. Найкоротша відстань до нього – вздовж самої річки, але ж ви певно й самі помітили, що пройти там – це тема для окремої екстремальної експедиції. Тож ми піднялися нагору й рушили в обхід.
Нагорі я вперше побачив таблички з написом «Бузький Гард», яких не було навіть вздовж самого Бугу. Хто не знав, той міг і не здогадатися, що весь час ми мандрували територією цього національного природного парку.
Коли опинилися над тією частиною, яку замучили фотографуванням знизу, зупинилися, аби повторити це ще й зверху. Щоправда, цього разу без практики болдерингу, бо з верхнього краю каньйон не здавався таким дружнім, як з нижнього.
Після цього каньйони взяли годинну перерву, бо дорога, якою ми скористалися, втомилася від штурханів яруг, що вряди-годи розповзалися від Мертвовода, і пішла значно східніше. Там її запопала одна з приток (я не знайшов її імені, тому дозволив собі назвати Актовою, оскільки весь її життєвий шлях починається і закінчується в околицях однойменного села), яка змусила повернути знову на захід.
Обійшовши руїни колишнього колгоспу, ми знову повернулися до річки Мертвовод, яка, розправившись із одним каньйоном, але ще не встигнувши кинутися в атаку на другий, ліниво розпласталася у розлогому видолинку. Тут панував такий полуденний спокій, що навіть корови замість пастися повлягалися гріти боки під осіннім сонцем.
Ми теж трохи перепочили, підкріпилися сухофруктами, а потім знову повернулися на лівобережжя і вже не відпускали її з поля зору, обравши в провідники стежку над берегом. Спершу вона вела рівно і прямо, але поступово стала набирати висоту, наче попереджаючи про наближення чогось грандіозного.
І справді, не минуло й кілометра після переправи, як за черговим закрутом ріки нас привітав гетьман місцевих каньйонів – Актівський! Вже з першого погляду ставало зрозуміло, чому саме йому дістається більшість овацій. Безперечно, Петропавлівський більш мальовничий, але Актівський просто з ніг збиває своїм розмахом.
Цей каньйон не може похвалитися такою рівністю вертикальних скель, як його північний сусіда, але він бере не якістю, а кількістю. Схили над Мертвоводом тут так густо нашпиговані стрімчаками, що весь пейзаж пазликами складається у картинку з якихось гірських країв. І тільки горизонтальна рамочка полів на обрії повертає уяву в реалії центральної України.
Валуни на схилах мовби запрошували спуститися по них на дно каньйону, ніби кидаючи виклик: чи зможемо ми подолати ці нерукотворні сходинки до гранітної набережної Мертвоводу? Але ми вже настрибалися зранку в Петропавлівському, тому знайомство з Актівським звелося до проходження панорамної стежки над його південним краєм.
Ми спустилися додолу тільки в кінці каньйону – там, де Мертвовод зупинився, аби зібратися з духом подолати чергову кам’яну перепону, а до утвореного таким чином ставочка з боку села підкралася доріжка. На галявині з мальовничим відображенням скелі в тимчасово заспокоєному плесі ми влаштували обідній привал.
Після обіду добровольці сходили в Актове по воду. Повернулися з повною 6-літровою пляшкою і дивовижною історію про місцеві криниці. Виявляється, що вода в них привозна! Пригадалося, що між селом і колгоспом ми бачили кілька тракторів з цистернами, які набирали воду з якоїсь труби.
Після перекусу рушили далі. Стежка ще деякий час намагалася триматися долини Метрвовода, але після першої ж яруги напудилася і заскочила до села. Так ми пройшли головною вулицею Актового аж до кінця, де автомобільним мостом остаточно потрапили на правобережжя. Причому, не абикуди, а одразу на Пуп Землі! Тільки без жартів. Це справжня назва скелі що починається над мостом – там навіть табличка є з описом довколишніх цікавинок природи, з яких на найбільшу висоту підіймається саме цей пагорб – звідси й назва.
Полазивши розколеною на три частини кам’яною короною «пупа», ми зробили останні фото при денному світлі й пережили другий розділ групи. Цього разу від нас відлучалися запорожці (Олег, Іра та Саша), які мали встигнути на потяг із Вознесенська. Всі інші їхали пізніше (але також з Вознесенська, про який всі наступні світлини), тому вирушили у сутінкову прогулянку Гарбузинським каньйоном і Трикратським лісом.
Кілька слів про назву. Каньйон нарекли за іменем притоки Метрвовода, яка протікає по його дну, й на деяких картах позначається як «Гарбузинка», а на інших – без першої букви. До 1946 року назва річки і однойменного села ні в кого не асоціювалася із зеленим смугастиком (для них існує сусіднє село Кавуни). Але потім втрутилися борці з літерою «Г» на початку назв. Мабуть це ті, з чиєї вини маємо «Умань», а села з назвою «Ганнівка» кличуть «Анновками». Просто дивно, що ці орли досі не взялися за донецьку Горлівку.
В Гарбузинському каньйоні нас вразили широкі пласкі валуни, проходи між якими створювали справжній кам’яний лабіринт. Проте урочище з назвою «Лабіринт» чекало нас трохи далі – у Триктарському лісі (насадженому “батьком” українських лісосмуг Віктором Скаржинським). Як і каньйон, воно розкинулося на берегах річки Гарбузинка, але трохи вище за течією, де її береги ще не підбурюють гранітні вибрики. Зважаючи на пізню пору, ліс вже влаштувався спати, і лише завдяки нашим ліхтарикам вдалося роздивитися те, що робить його унікальним на всю область – двохсотлітні дуби, яких тут налічують понад 350!
На виході з лісу саме під’їхав мінівен, замовлений Андрієм до Вознесенська під ресторанчик «Сокіл» і ми розпрощалися з Трикратами. У “Соколі” (між іншим, всього за два квартали від Мертвоводу) ми провели останні смачні години мандрівки. Чотири дні обмеження в їжі зробили цю вечерю просто незабутньою! Після чого ми подолали останні два кілометри – до залізничного вокзалу вздовж вулиці Соборності, на якій я помітив велосипедну доріжку і вперше бачив фігурки пішоходів біля переходу!
Перон на залізничній станції Вознесенська став фінішною прямою нашої мандрівки. Позаду – близько 60 кілометрів мальовничих пейзажів та приємного товариства. Усі фінішували успішно і, навіть, Костя (який дзвонив Андрію кілька днів по тому) проплив Південний Буг з Дніпром, аби у вівторок зранку вже бути в себе на роботі у Горішніх Плавнях. Казав, що хотів би помандрувати з нами. Але це вже тема для іншої розповіді.
Треки маршрутів та більше світлин можна побачити тут.
Мандрівник і його мандрівки 
Навіть не віриться, що у нас є така краса! Правда, твердий намір побачити все на власні очі похитнувся після фото зі зміїною шкірою))
Так, дуже неймовірні місця! Я сам раніше уявляв степ – як рівнину, максимум з пагорбами. У тут – такі суто гірські пейзажі. А зовсім поруч – звичайні поля і села.
Щодо змій, то їх цього року просто багато було. За місяць до того я мало не наступив на одну, подорожуючи в Карпатах. Тому, цей край не страшніший за інші 🙂