Минулого тижня ми сім’єю подорожували до стародавніх пірамід. Ні, ми не літали до Єгипту (тим паче, через карантин авіарейси скасовані) і не застрягли в нетрях Мексики, полюючи на золото ацтеків. Все, що нам потрібно, знаходиться просто в Україні! І, можливо, українські піраміди не такі давні, як їхні славнозвісні колеги, але мине ще якихось 10 тисяч років і нащадкам вони здаватимуться майже ровесниками.
Отже, українські піраміди-усипальниці. Вперше я про них дізнався лише кілька років тому. І, найнесподіваніше, одну з них знайшов мало не в себе під носом – прямісінько в центрі міста Суми, звідки родом моя дружина. Щоправда, не всі місцеві про неї знають, бо пам’ятка нидіє між чагарів у дальньому закутку старого міського кладовища. Біля неї не товчуться продавці сувенірів, а гіди не змагаються за кращий екскурсійний тур для юрмища туристів. Погляди вітчизняних мандрівників звернені в інші сторони, тому піраміда (поки що) насолоджується спокоєм та усамітненням. І це – саме те, що треба, аби відчути її справжню суть, не зневажену метушнею та марнотою.
З іншими пірамідами вийшло складніше, бо вони розкидані по непримітних нині селах, де колишні можновладці захотіли після смерті спочити не під звичайним хрестом чи традиційним склепом, а конче у піраміді. Цього разу ми обрали найближче з них до Києва – Березову Рудку, що на Полтавщині. Продумали маршрут, склали список необхідних речей і тут згадали про одну таку дрібну, але суттєву деталь – карантин через пандемію вірусу COVID-19.
Наступний абзац – найнудніший у розповіді, тому його не читайте, якщо тільки ви не належите до числа критиків нашої мандрівки)
Отже, ми ретельно все обміркували і збагнули, що наш стиль мандрівок з невеликими поправками може легко вписатися в обмеження, що діють від 6 квітня 2020 року: проїжджаючи міста, ми одягаємо маски, подорожуємо лише удвох (плюс двоє дітей), маємо з собою документи, не відвідуємо парки, лісопарки, сквери, зони відпочинку, 50-метрові прибережні смуги (окрім мостів, звісно), спортивні і дитячі майданчики, культурні та розважальні заклади, нам менше 60-ти років, ми не хворіємо і не контактували з хворими. Крім того, щоб мінімізувати контакти з іншими людьми (які потенційно можуть бути зараженими), ми прорахували і взяли з собою всі необхідні продукти, а на випадок, якщо таки доведеться щось докуповувати – прихопили пляшечку дезинфікуючого засобу. Ще згадали про нещодавні Чорнобильські пожежі і відтак посилену увагу до всіх, хто щось палить, тому я додав пальник і ми, нарешті, урочисто довикористали газовий балон, який я майже без потреби тягав з собою в походи з 2007 року)
к справжні любителі пригод, ми обрали транспортним засобом велосипеди. З ними подорож не обіцяла бути короткою, тому ми причепили нашу «карету», напхану по вінця різними речами для багатоденного походу: намет, килимки, спальники, польову кухню та кілька пакунків з одягом – ночі нині тривожать прохолодою. Поки велотрейлер стояв порожнім, у нього встигла залізти Олександрина і запевнила, що буде їхати там. Частково це виявилося правдою: я зробив з нею тестове кільце по двору, але потім пересадив у велокрісло, бо все-таки у причіп можна вмістити стільки всього, що кріслу й не снилося. З Нестором подібних проблем не виникло – він ще протягом попереднього тижня мріяв про свій напіввелосипед.
Виїхали мало не о півдні. Не те, щоб ми довго спали, просто всю ніч періщив дощ, і тепер ми чекали аби сонце і вітер поприбирали наслідки його гульні в окремі калюжки, які ми старанно об’їдемо. Ну і, так, знести і завантажити усі речі з велосипедами, це теж не годинна справа.
Перші 10 кілометрів ми лише виїжджали з Києва. Хоча ми й живемо на правильному березі Дніпра, але довелося трохи покрутитися вуличками, бо автомобільними проспектами не завжди можна проїхати велосипедом так, як хочеш. Наприклад, на Дарницькій площі нам би довелося робити лівий поворот з третьої смуги (з п’яти) – річ взагалі маніакальна, як для велосипедиста, особливо, якщо з дітьми і причепами. Тому ми спершу покружляли крихітними вуличками п’ятиповерхового соцміста (принагідно мало не загубили заднє колесо, коли переносили велосипеди через колії біля Русанівської платформи – достоту така ж пригода сталася торік на Лебединщині), потішили дітей трамвайчиками в депо, потім трохи залізли у промзону, а на трасу виїхали вже за останньою станцією метро «Лісова».
Броварською трасою з широчезною смугою асфальтованого узбіччя їхалося просто чудово. Але ми зітхнули з полегшенням лише тоді, коли проминули Биківню і блокпост поліції за нею – до цього нас усе гризли сумніви: пропустять чи ні? Адже, можливо, ми випустили з уваги якісь обмеження через карантин.
Пропустили.
Зітхнули.
Зупинилися попити компотику біля входу до Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили».
Це – чи не найбільш історичне і, разом з тим, найскорботніше місце на маршруті. У 1937-1941 роках НКВС таємно перевозили сюди трамвайною колією (до війни від Дніпра до Броварів діяла трамвайна лінія) засуджених до страти радянських громадян (а після 1939 і поляків), яких тут розстрілювали і закопували у 19 і 20 квадратах. Загальну кількість жертв порахувати неможливо, бо майже всі документи було знищено, але її оцінюють у 50-100 тисяч, що навіть перевищує число вбитих німцями у 1941-1943 роках у Дарницькому концтаборі у цьому ж лісі на 5 кілометрів південніше. Майже до кінця існування СРСР заперечував цей ганебний факт, видаючи рештки жертв сталінських репресій за загиблих від рук нацистів.
Перший меморіальний комплекс було споруджено на цьому місці у 1994 році. А 2012 року його розширили, додавши український Меморіал та польське військове кладовище. Важливість події засвідчили присутністю президенти України та Польщі. Особисто наша сім’я вперше побувала тут влітку 2014 року, коли Нестор вже трохи підріс і ми почали активно досліджувати велосипедами довколишні ліси. Тоді ж відвідали і радянський комплекс жертв Дарницького концтабору, який теж стоїть посеред лісу, але з іншого краю.
Цього разу ми не планували заглиблюватися на територію комплексу, до того ж, зачиненого через пандемію коронавірусу. Тому за кілька хвилин вже знову крутили педалі. Їдучи трасою, подолали смугу смороду птахофабрики, а на повороті до Рибного звернули на кількасот метрів праворуч і зупинилися на парковці якогось тимчасово недіючого лісового ресторанчика, аби зробити те, задля чого його відвідують. Тобто, пообідати.
Як я казав, ми налаштувалися на повністю автономну мандрівку, тому все необхідне в нас було з собою. Навіть холодильна сумка з молочними продуктами і п’ятилітрова пляшка води. Ще кілька пакунків з овочами, фруктами, хлібом, різними горішками, солодощами і, звісно, бляшанки з м’ясом і рибою. В очах бувалих туристів ми, либонь, виглядали марнотратними матрасниками, але коли з собою є місткий велопричіп, чом би себе не побалувати у поході?
Перед самими Броварами ми повернули праворуч на об’їзну трасу, яку застали у стані часткового ремонту. Особливо екстремальним став залізничний міст, покриття на якому наполовину розчистили від асфальту аж до дірок у бетонних плитах, і нам довелося швиденько проскочити вузенькою смугою, де машини їздили в обох напрямках. Зате трохи згодом ми отримали королівську компенсацію – кілька кілометрів відремонтованої, але ще не відкритої для автомобілів 3-смугової частини. Їхати – одне задоволення: ні ям, ні вибоїн, жодного небезпечного сусідства з транспортом, ще й можна рухатися пліч-о-пліч і базікати про те-се.
Шкода, що коржики долі скоро скінчилися. На одній з розвилок ми мали покинути окружну і знову влитися у смуги з автомобільним рухом. На щастя, вони були широкі, а він не вельми інтенсивний, тому спершу їхалося добре.
На перших порах дорога сама пропонувала забавки. Наприклад, гру «вгадай хмарочос». Це, коли праворуч на обрії над лісом здійнялися сизі зубчики правого берега Києва. Особисто я впізнав 47-поверхову потворку на Кловському узвозі, а також продовгувату колючку 380-метрової лук’янівської телевежі (за сумісництвом – найвища споруда України). Або закликала до бьорд-вочінгу: впізнайте, що то за білі птахи кружляють над озерцями-калюжами посеред ріллі. Ми обрали відповідь: чайки.
Коли ці розваги зникли, ми заходилися змагатися в арифметиці. Нестор рахував фури, а я – легкові автомобілі. Можливо я десь проспав, але хлопчику вдалося мене обіграти. Я засмутився. Не те, щоб через програш, але від того, що я обрав цю дорогу, аби уникнути скупчення машин, а вийшло майже навпаки. Гадалося, що найбільший потік прямуватиме прямими Броварською або Бориспільською трасою, тому я проклав маршрут проміжною між цими містами дорогою. Найбільш прикре те, що водії фур вчинити так само, адже транзит через ці міста їм заборонений.
Як на те, чим далі від Києва, тим дорога ставала все менш поважною. Спершу десь загубився бар’єр з травичкою посередині, незабаром дві смуги влилися в одну, а потім наше чудове широке асфальтоване узбіччя звузилося до непристойного півметрового непорозуміння, геть полатаного і часто запорошеного, наче його довго мучили і катували. Що й казати, така їзда вимагала більшої уваги, тому кілька разів ми з’їжджали вбік, аби перевести дух.
На таких зупинках ми зсаджували дітей, вони радісно гуляли на природі (під час карантину чада майже місяць не виходили з дому), а я тим часом перевіряв велосипеди: чи якась заноза не внадилася у камери, чи «карета» не посварилася з Оленчиним велосипедом (коли навантажена, вона на вибоїнах полюбляє підбивати на саботаж заднє колесо велосипеда і те заграє з гальмами), чи, бува, не подався у власні мандри котрийсь із пакунків на причепі.
Потім ми сідлали велосипеди і їхали далі. Власне, як призвичаїтися, то навіть на такій дорозі їхалося неважко. Машини нас помічали і оминали, якщо йшов зустрічний потік, то вичікували, а лиш потім обганяли. Коли це робили фури, то наша власна швидкість також збільшувалася – повітряний потік від ваговозів наче підштовхував їхати швидше.
Траплялися й кумедні випадки. Десь під кінець цієї жаскої траси трапилося нам переїхати мостом над залізницею. Побачивши підйом, я попросив Нестора піддати жару і ми швиденько викрутили нагору, а потім на крилах вітру спустилися донизу і зупинилися, аби зачекати на Олену з Олександриною. Чекали кілька хвилин. І, що найдивніше, за весь цей час не з’явилася не лише вона, але й будь-які інші транспортні засоби. А потім я побачив дивну процесію: їде наш велосипед з трейлером, а за ним повзе вервечка фур: обгін на цій ділянці заборонений.
Через кілометр після мосту ми повернули ліворуч і викреслили зі своїх сусідів усі ці фури з їхнім моторошним сусідством. Принагідно я видалив зі своїх маршрутів ще одну трасу – мій велосипед повернеться на неї, хіба що в екстремальних спогадах. Аби відзначити радісну подію, зупинилися і спорожнили пакетик із сумішшю цукатів, горішків та сухофруктів. Нова дорога виразно мала спокійнішу вдачу. І хоча її свитина місцями рясніла латками, а узбіччя ніколи не знали білої фарби, тут вешталося на порядок менше автомобілів, і всі, як на підбір, легкові. Ще й сонечко так ласкаво підсвічувало молоду зелень на вербах, що на душі робилося радісно, наче весь світ навколо – суцільний затишок і ласка.
Кілька слів про цю дорогу. Вона йде паралельно і всього на кілька кілометрів північніше від траси Київ-Харків. Починається від Борисполя, зустрічається з Баришівкою і Яготиноам, а сягнувши Полтавської області, вливається до свого дублера перед Пирятином. На той час ми вже з нею розпрощаємося, тому повторне сусідство з навіженими фурами нам не світить, можете не хвилюватися)
Сама дорога має приємнішу вдачу, ніж її попередниця. Ще вона товаришує із залізницею, на яку не дивиться звисока (з мосту), а радо зустрічається і перетинається. Якщо пощастить, можна побачити, як весело блимають ліхтарики, сполохано дзеленчить дзвоник, поважно опускаються шлагбауми, а потім пролітає заклопотаний електровоз із виводком вагончиків. Для дітей подібне дійство навіть цікавіше за мультик на телефоні.
Ми прямували на схід, а сонечко котилося на захід. Невблаганно наближалися сутінки, тому ми поспішали доїхали до лісу, аби там стати табором. На карті цю ділянку легко закрити одним пальцем, але в реальності вона простягається мало не з десяток кілометрів. За цей час ми проминули три села (Артемівку, Кучаків та Лебедин) майже не зупиняючись, якщо закрити очі на моє фото-полювання для наступного ВЛМ (кілька типових радянських пам’ятників військової тематики). Я не в захопленні від цих списків і лише мрію про часи, колись центри сіл прикрашатимуть не штамповані бронзові вояки колишньої імперії, а місцеві колоритні скульптури. Наприклад, у цьому ж Лебедині могли б ушанувати односельчанина Сергія Чорного, автора першого підручника з астрономії українською.
Десь під кінець Кучакова темінь змусила нас повмикати фари, а як доїхали до лісу, то вже й зовсім споночіло. Лісочок починався на кількасот метрів північніше асфальтівки і тягнувся до річки Стара Красилівка. Якби була Молода, може ми б і поїхали на побачення, але так вирішили не залазити далеко і зупинилися на одній галявині поблизу узлісся. Та ще й втратили одного бійця – Олександрина заснула у своєму кріслі десь на останніх кілометрах. Поки Олена охороняла її сон, я з Нестором поставив намет. Потім зробили рокіровку: дівчинка опинилася в моїх руках, а Олена застеляла місця для спання в наметі. Коли апартаменти були готові, всі мої компаньйони виявилися всередині, а я, більше змучений голодом, аніж втомою, лишився зовні варити рисову кашу на балоні. Вийшло набагато швидше, ніж то буває на відкритому вогні, але ще скоріше заснув Нестор. Тому я мав романтичну вечерю на двох з дружиною, при зорях у нічному лісі.
Мандрівник і його мандрівки 
3 thoughts on “Карантинна піраміда. День 1: велосипедний штурм”