Знаєте, хто найбільший український мандрівник усіх часів? Гаразд, можливо, Тарас Шевченко і не поставив рекордів, але він мав так багато знайомих і так часто до них їздив, що значній частині карти України просто не вистачить місця для міток. Цього дня ми відвідаємо не одне містечко, де побував Кобзар, а трохи згодом, навіть, знайдемо, що його пов’язує з пірамідою. Та не забігатиму наперед, а повернуся до лісу, де цієї ночі стояв туристичний намет.
Нічка видалася прохолодною, на неї рівнявся і ранок. Тому, коли задзвенів будильник о сьомій ранку, я й не подумав вилазити з теплого спальника, але тут прокинулися діти і стали вимагати того, чого вони не дочекалися ввечері. Довелося вставати. Але то й на краще, ми ж не відсипатися приїхали, бо так можна і весь похід проспати)
Якщо в наметі у двобою з холодом за зброю правив спальник, то назовні непроханого зимового зайду відмінно долала руханка і вмивання холодною водою. Як бонус – приємне відчуття бадьорості. Що трохи його псувало – це ледь вловимий запах від лісових пожеж (неодмінний атрибут столичних ранків уже з десяток днів), який, виявляється, дотягло аж сюди. Але його скоро витіснили пахощі кухні. Аби не морити дітей вичікуванням, я підігрів молока і домішав вечірню кашу – от вона й дочекалася свого часу. А потім настала черга готувати щось більш цікаве – суп.
До супу мали ще бутерброди з сиром і зробили салат зі свіжих овочів та дикої цибульки, якої зранку Олена насмикала мало не з-під намету. Шкода, що зараз не осінь, так би і ягід можна було назбирати, бо навколо між кущів причаїлися чи то ожинники, чи то малинники. Поки воно без листя, розібрати важко, але колючки в пальці впиваються, наче вони тільки того й чекали.
Після сніданку нам лишалося тільки зібратися і рушити далі. І так приємно, що в цьому все більше допомагає Нестор. Він і кілочкам дає раду, і застібкам на тенті, й дуги збирає сам. Ну, або майже сам. Ці продовгуваті золотисті штуки неабияк зацікавили Олександрину, яка поривалася з ними експериментувати – точнісінько тим самим займався у її віці Нестор, але тепер ці її дії чомусь його дратують.
Коли все було готове, ми повернулися на трасу і поїхали далі на схід. Розпогодилося. Коли крутиш педалі, то відчуваєш, ніби в тебе вбудований персональний обігрівач, який живиться від якихось прихованих сонячних батарей. Хвилин п’ять я ще терпів, а потім зупинився, щоб зняти куртку. Через кілька хвилин сонце пішло на перекур за хмарку, а я мої зуби почали надсилати сигнали азбукою Морзе. Знову зупинився і одяг куртку. Дивно, чому Олена сердиться? Про всяк випадок я більше не знімав вбрання, а придумав лайвхак для терморегуляції – розщібав або защібав змієчку.
Поки сонце бавилося в квача з хмаринами, ми встигли проїхали село Власівка, яке запам’яталося кумедною декомунізацією – на частині садиб ще висіли таблички зі старою назвою Жовтнева, а на решті вже писалося: Вереснева. Незабаром після цього траса завела нас до смт Баришівки. Нестор ще поцікавився, що означає назва, і ми з Оленою вирішили, що в ній заховано економічний підтекст. Проте, насправді, теперішній райцентр назвали на честь князя Бориса, але тисячу років тому зі стоматологами було дуже скрутно, люди масово шепелявили, тому з іменем міста сталася така-от метаморфоза.
Першу зупинку зробили незабаром після в’їзду – я помітив пам’ятник, де на постаменті стоїть не солдат з автоматом, а святий у рясі. Я просто не міг проїхати повз, аби не подивитися його зблизька і не почитати табличку (на честь святого Миколая). Не знаю, скільки б я милувався гарно деталізованою скульптурою, якби Олена не звернула увагу на те, біля чого вона стоїть. А поруч за всіма ознаками вгадувалося приміщення лікарні, навколо якої снували люди в масках. Ми не стали перевіряти, чи є серед них відвідувачі пацієнтів на модну недугу, а нишком повернулися на трасу і швиденько поїхали далі.
Поки ми крутимо педалі й водночас роздивляємося Баришівку, розповім про те, що обіцяв з самого ранку. Отже, Тарас Шевченко. Під час навчання у Петербурзькій академії мистецтв у 1838-1845 роках він жив у місті, вельми віддаленому на північ від України. Але 1843 року здійснив свою першу масштабну мандрівку батьківщиною. До Баришівки завітав у жовтні дорогою на Яготин (просто наш маршрут!). Тут він зупинявся не аби у кого, а в самого міського прокурора Тимофія Бориспольця, який за сумісництвом доводився батьком його однокурснику (з академії) Платону. Тарас погостював і поїхав собі далі, але Баришівку не забув, і через дванадцять років згадав відвідини у повісті «Прогулянка з задоволенням і не без моралі».
Хоча Кобзар і побував у Баришівці, пам’ятника йому чи якогось символічного погруддя тут ще не поставили. Зате з 1987 року йому присвячений окремий музей. Але відвідування музеїв з малими дітьми – це сумнівне задоволення для всіх (нас, дітей, співробітників та інших відвідувачів). Тому в цьому плані карантин ніяким боком не змінив наших планів.
Що могло зацікавити чад – це дитячі майданчики. Але в Баришивці, як і всюди навколо, вони нині тимчасово обмотані біло-червоними стрічками. Діти наче розуміли серйозність заборони і ніхто з них ні разу не вимагав відновлення прав на радісне дитинство, хоча до карантину дворічна Олександрина не оминала увагою жодної гойдалки або гірки, яка потрапляла у поле її стовідсоткового зору.
Після Баришівки ми переїхали річку Трубіж і зупинилися на узліссі край озера неподалік. Гадаю, влітку це найбільш улюблене місце відпочинку місцевих: широкий пляж, білосніжний пісок, звабливе плесо і запаморочливий аромат прогрітих сонцем сосон. Але сьогодні погода була явно не в гуморі: сонце знову почимчикувало за хмари, натомість примчав дурний вітер, який здував будь-кого, хто потикався поніжитися на пісочку, ще й здіймав хмарки куряви для переконливості. Тож ми заховалися за кущиками подалі від води і на балоні зготували гарячої швидкої вівсянки, до якої додали бутербродів та консерви.
Що й казати, відкриття пляжного сезону провалилося. З боку водойми віяло такою прохолодою, що Оленка навіть не ходила помочити ручки, а я бігав лише, аби забрати дітей, які завжди знаходять, чим цікавим зайнятися на березі. Щойно ми повернулися на трасу, яка прямувала лісовим коридором, як хтось на небі клацнув тумблером: знову ввімкнулося сонце, а вітер подався шукати інших жертв.
Наступим у списку постало перше на маршруті місто (до того були самі села і одне смт) – Березань. До цієї мандрівки я був щиро переконаний, що Березань – це лише острів на Чорному морі. За збігом обставин мій добрий знайомий Андрій саме на ці дні запрошував нас з Оленою в похід по Причорномор’ю (який включав і знайомство з островом), але карантин сплутав усі плани. Єдине, що не змінилося – ми таки потрапили на Берзань, хоч і не ту.
Березань – проміжна точка між Баришівкою та Яготином, тому Кобзар просто не міг її оминути під час своєї подорожі. І він не просто проїхав це містечко, як ми. Спрагла душа повела його роздивитися розкопки кургану на околиці, під враженням від якого поет написав вірш «Розрита могила». А вдячні Березанці згодом поставили йому (Шевченку) бюст перед краєзнавчим музеєм. Щоправда, з ними категорично не згодні мешканці села Лихачівка на Полтавщині, які вважають що митця надихнув курган біля їхнього села. Але залишимо цю суперечку для істориків.
Іншою загадка полягає в тому, чому райцентром є смт Баришівка, а не місто Березань, яке на тлі Баришівського району виглядає, як дірка посеред бублика. Мабуть зіграв фактор історичної спадковості, бо чотирьохсотлітня Березань проти тисячолітньої Баришівки – як прищавий підліток поруч з сивочолим дідом. Навіть пам’ятки тут не такі древні, хоч здаля і виглядають інтригуючие.
Попри «юний» вік, історія Березані має немало яскравих сторінок. У 1620-1230 вона була центром Березанської сотні Переяславського полку, тут свого часу побували Григорій Сковорода і вже згаданий Тарас Шевченко, 1927 року саме в Беразані кінорежисер Арнольд Курдюм зняв один з перших українських повнометражних фільмів «Джальма», а в наш час місто щорічно проводить фестиваль важкої музики «Metal Time festival».
А ще Березань, як і будь-яке місто з більш-менш поважною історією, приготувало для туристів цілу пригорщу цікавих закапелків. Ми відвідали далеко не всі, бо ж збираємося у майбутньому проїздити через неї ще (веломаршрут «від Києва до Лубен»), тому треба залишити щось новеньке про запас на потім. А на маківці екскурсійного тортика цього разу приземлився справжнісінький літак АН-2. До 2007 року він літав у складі київської авіакомпанії ARP-410 (що видно з напису на борту), після чого його встановили як монумент на честь березанців, що брали участь у ІІ світовій.
Щоправда, є в цьому певна суперечність, адже «кукурузники» почали розробляти через рік після закінчення війни, а «березанський» екземпляр був виготовлений ще пізніше. Мабуть саме через це згодом літак задекорували більш реалістично: лобове скло розбилося наче від німецьких куль, ліве крило згоріло до каркасу, білосніжний корпус покрився кіптявою і патьоками, а нижній люк прибрали, аби не заважати екіпажу евакуюватися. У такому вигляді він набагато більше нагадує бойову конячку, що особливо доречно для парку, який ми проїхали (у наших традиціях) від виходу до головного входу.
З боку яготинської траси (на яку ми повернулися після парку) комплекс прикрашає струнка колонада, обрамлена двома гарматами, на постаментах яких викарбувані роки німецько-радянської війни: 1941-1945. По центру починається алея, яка веде у глиб парку, де розміщено обеліск з іменами загиблих вояків. Зі сходу сам парк обрамляє невелика річка Березанка.
Далі ми помчали на зустріч з Яготином. На прощання Березань показала нам ще кілька пам’яток, зокрема тривимірний хрест пам’яті жертв Голодомору – я подібних ще не зустрічав. А потім обабіч потяглися нескінченні поля, перемежовані лісосмугами. Багато з них вже були зорані, на деяких ми бачили сільгосптехніку в процесі роботи. Інколи траплялися доволі дивацькі екземпляри, а часом до звичайних тракторів було прикріплено щось таке незбагненне, аж ми зупинялися подивитися і поділитися версіями.
До Яготина ми під’їхали iз західного боку, й одразу впала в око чимала кількість води навколо. Начебто місто розташоване не на суші, на острові. І це майже насправді так, бо зусібіч його оточує з десяток дрібних і великих (ширших за Дніпро) ставків, від чого на карті місто виглядає зітканим з окремих клаптиків на блакитному тлі – наче та Венеція. Але затоплення йому не загрожує, бо ж воно починалося як укріплення на пагорбі, а кільце водних перешкод лише додає йому балів до оборони.
Свято-Троїцький собор (1800), зруйнований (1936) і відбудований (2016)
На головну вулицю Яготина (яка пролягає вздовж осі «острова» з півночі на південь) ми виїхали біля однієї з його унікальних споруд – ротонди Свято-Троїцького собору, відбудованого у 2016, рівно через 80 років після знищення більшовиками. Культова споруда 1800 року вражає повністю круглою формою – достоту таку має церква святого Миколая на Аскольдовій могилі у Києві, але столична версія виразно менша. На противагу собору, далі на цій вулиці стоїть побудований у 2002 році храм великомученика Пантелеймона, в рисах якого проступає чітка прямолінійність (навіть баня в горизонтальному перерізі не кругла, а восьмикутна), а комплекс прибудов біля нього викликає стійку асоціацію з пірамідами.
Ми зупинилися навпроти парку біля одного продуктового супермаркету, аби поповнити запаси питної води. Для цього знадобилися маска, дезінфектор і картка замість готівки. Коли я повернувся, Олена «попшикала» засобом мої руки і принесені пляшки. Що не кажіть, карантин додає свого колориту до мандрівки. А добрий «зум» на камері допомагає робити фото з парку, не відвідуючи його)
Поки ми відпочиваємо перед фінальним ривком (вирішили стати на ніч за містом), я докину ще кілька слів про місто. Яготин і Березань – брати-близнюки. Обидва були засновані приблизно в один і той самий час, мали фортифікаційне значення. Трохи туманніше з назвою. Якщо з Березанню все очевидно (там і річка Березанка, і однойменних дерев удосталь), то яготинським краєзнавцям дарована більша свобода версій. За однією тут не обійшлося без хана Яголдая Сарайовича. Щоправда, він помер більш, ніж за сотню років до заснування, та й володів землями на території сучасної Слобожанщини. Особисто в мене при слові «Яготин» виникає асоціація з одним із персонажів історії про Аладдіна з «Казок 1000 і 1 ночі», які були написані задовго до появи міста, тому ця версія теж може мати право на життя.
Місто засноване ще в часи Речі Посполитої, згодом увійшло до Гетьманщини, а пізніше разом з усім краєм – до Московщини. Історія уберегла Яготин від серйозних потрясінь, а найбільший бій відбувся 10 березня 1918 року – коли більшовики наступали на УНР. Навіть під час ІІ світової місто уникнуло кровопролитних боїв – за два десятиліття радянська влада так допекла мешканців (колективізацією, Голодомором і репресіями), що вони зустрічали німців як визволителів.
Яготин подарував світові цілу когорту відомих особистостей. Я не буду забирати хліб у Вікіпедії, тому назву лише імена художниці Катерину Білокур і футболіста Андрія Шевченка. Гадаю, про них чув кожен. Зібрання (найповніше) полотен Катерини Білокур є окрасою міської картинної галереї. Але не лише вона створювала тут картини – є ще одна людина, чиї яготинські роботи можна побачити в Санкт-Петербурзі та Києві.
І знову всі ниточки ведуть до Кобзаря. Точніше, до того часу, коли він ще був молодим красенем, який навчався у столичній академії (саме таким його втілено в одному з міських пам’ятників). У жовтні-грудні 1843 року він гостював у яготинському маєтку колишнього (1816-1834) генерал-губернатора Малоросійської губернії (першої особи на підконтрольних Росії українських землях) Миколи Рєпніна-Волконського. Микола був чоловіком онуки останнього гетьмана Кирила Розумовського і мав проукраїнські погляди, за які свого часу поплатився посадою і мусив на деякий час емігрувати. Тому не дивно, що Тарас Шевченко відчував до нього симпатію, а з донькою Варварою Рєпніною зберіг дружні стосунки на все життя. Перебуваючи в Яготині, юний художник створив дві копії портрету Миколи Рєпніна-Волконського, які нині знаходяться в столичному Національному музеї Тараса Шевченка та Ермітажі (Санкт-Петербург).
Поки тривав цей історичний екскурс, ми встигли знову осідлати велосипеди, перетнути східний водний рубіж міста (намисто ставків на річці Ржавець) то покинути його межі старим Пирятинським шляхом. З лісами в цих місцях не склалося, тому для табору ми вподобали одну з лісосмуг, яка відходила на північ від асфальтівки. Можна було би обрати і будь-яку іншу, але чомусь нам сподобалася саме ця, до того ж, ми отримали знак – я пробив переднє колесо.
Цього разу ставили намет засвітла, а вечеря зготувалася ще до того, як діти вирішили задрімати, тому голодним ніхто не заснув. Поля вкрила ковдра ночі, крізь яку лише на сході просвічувалися вогники Яготина. Але до міста було далеченько, тому навколо панувала тиша до самого ранку, поки нас розбудив, навіть не будильник, а дещо інший і значно голосніший звук.
Мандрівник і його мандрівки 
Ніколи не бачила дикої цибулі. Ну, або бачила, але не знала, що то вона) Чогось це упущення зачепило найбільше, хоч іншого я теж не бачила))
Пагони цієї цибулі схожі на звичайну, але коротші і тонші. Її можна впізнати за запахом, якщо надірвати кінець. На смак – як звичайна зелена цибуля, тільки жорсткіша.