Карантинна піраміда. День 3, коли ми досягли мети

Ніщо так добре не будить зранку, як гарчання трактора над головою. Майже о шостій ранку по дорозі вздовж лісосмуги проїхав один, а майже одразу за ним інший. Олександрина миттю забула про сон і стала схвильовано допитуватися: що там? Але поки я продер очі, намацав собачку на змійці «дверей» намету, взув дитину і разом з нею виліз у бадьору прохолоду, диво-машини вже встигли «чкурнути» геть. Натомість навколо запанував первісний спокій: сонечко позіхало десь біля обрію, поле ніжилося під ковдрою туману, а трави умивалися росою.

Ранок між полів

Залазити назад і додивлятися сни вже не випадало, та й помирати з нудьги зовсім не світило. Спершу я повитягав велосипеди, відкрутив «травмоване» учора колесо, дослідив його і видлубав з покришки півсантиметрову занозу (шип якоїсь рослини), а на відповідному місці камери заклеїв дірочку латкою. Потім від’єднав карету від Оленчиного велосипеда і прикрутив до свого півторашного велосипеда. Можливо збоку така вело-фура виглядатиме химерно, але сьогодні маршрут підготував для нас найбільш віддалені місця, куди доїжджають мало які машини, тому конфліктів з ними бути не повинно.

Щоб знати, куди їхати, головне – вибрати правильну карту

Поступово володіння сну покинули й інші учасники походу. Наче на прохання Олександрини дорогою знову проїхав трактор. Голова тракториста якийсь час поверталася, наче стрілка компаса, націлена на полюс нашого табору. Може ми були першими туристами з велосипедами і дітьми, які зупинилися в цій лісосмузі, просто біля його щоденного шляху на роботу? Але для нас не меншим дивом була польова техніка, яка зрання розповзлася по довколишніх полях і викликала непідробний інтерес у дітей.

Дві миски вітамінів до сніданку

За сніданком намагалися їсти побільше. Не те, щоб нас напружував голод, але підштовхувало усвідомлення того, що їжу краще везти в собі, аніж на собі. Тому ми без жалю різали овочі, фрукти, хліб та сир. І зовсім не хвилювалися, що часом з’їмо зайвого – з велосипедних багатоденок ще ніхто не повертався товстуном, бо всі калорії впевнено перевтілювалися у кінетичну енергію велосипедів.

Фотосесія на березі

Коли ми успішно подолали двобій зі сніданком, з наметом та іншими речами, а також запрягли наші норовисті велосипеди, то вилізли назад на трасу і поїхали далі на схід, як учора. Або майже, як учора, бо ж «карета» тепер примостилася у хвості нашого «хлоп’ячого» екіпажу. Як я й очікував, вона дещо стабілізувала хитання, які виникали через три колеса в ряд, але й ускладнила старт: для того, щоб зрушити з місця, мені доводилося відштовхуватися сильніше. Але, як бонус, покращився наш накат, особливо велотрейлер «старався» на спусках, додаючи швидкості своєю вагою.

Нова комбінація вело-поїзда

З трейлером їзда набула нових змістів, певної схожості на просту комп’ютерну іграшку, але не просунутому рівні. Після Яготина дорога, позбавившись обов’язків комунікації райцентрів, захопилася художнім ямкуванням. Для вас оминути кілька вибоїн з двома колесами не проблема? А як щодо п’яти? Особливо, якщо вони прямують трьома траєкторіями, а при поворотах кожне колесо обирає свою власну. Перші кілометри мене незмінно консультувала Олена, збагачена свіжим досвідом останніх днів. Потім я вже й сам допетрав, як треба проходити рівні з тими чи іншими комбінаціями ямкових перешкод.

Відповідь рівненському тунелю кохання

Як і напередодні, краєвиди продовжували транслювати польовий серіал. У перервах між сценами зранку показали залізницю на Згурівку, яка має всі шанси в недалекому майбутньому дорости до тунелю кохання. А в невеликому селі Божки ми запримітили криницю, з якої набрали технічної води. Дітки з непідробним захватом дивилися, як працює традиційна технологія водопостачання, я, навіть, дозволив Нестору крутити ручку, поки спускалося порожнє відро. Дітей зачаровувало видовище того, як розмотується тросик, вони з хвилюванням зазирали до таємничої чорноти, а коли відро опинилося назовні, не з меншим зацікавленням роздивлялися його вміст, де окрім рідини плавали різноманітні листочки і комашки (судячи з вигляду, деякі вже не перший день).

Гарно замаскований військовий музей

Незабаром після Божків ми досягли останнього на нашому шляху села на Київщині – Сулимівки. На початку широкої центральної вулиці примостився гранітний знак з написом, що вона носить ім’я Андрія Кравченка – радянського воєначальника, що особливо відзначився у роки ІІ світової війни (до речі, він закінчив артилерійське училище у рідному місті Олени – Сумах). Нині у рідному селі очільника танкових військ діє краєзнавчий музей, найбільші експонати якого – танк і гармата – можна побачити просто з вулиці.

Синій – улюблений колір в Сулимівці

Окрім музею в селі є бюст Андрію Кравченку, традиційний меморіал радянським воїнам ІІ світової, будівля земської школи 1915 року і дерев’яна церква Стрітення Господнього 1905 року, зведена в традиційному козацькому стилі. На сьогодні ця культова споруда – єдина на весь район, яка пережила більшовицькі антирелігійні гоніння.

Ми (міські) дивилися на запряженого коня з не меншим здивуванням, аніж візник на нас

За Сулимівкою на нас чекав сюрприз. Ми наблизилися впритул до межі областей – Київської та Полтавської. Тому ця ділянка була зображена на обох картах, але по різному. На одній товста лінія асфальтівки сміливо прямувала далі, а ліворуч на село Жоравку відбруньковувалася якась непримітна дорога. Картографи іншої області переконували, що основний шлях таки повертає, а той, що веде далі прямо, навіть не асфальт. Гугл тихенько стояв збоку і лише крутив пальцем біля скроні, вважаючи що там лише самі поля, а на Полтавщину краще їхати взагалі іншим боком. Ми як любителі пригод мали конче перевірити, а що ж у тому місці відбувається насправді.

Ґрунтова сторінка мандрівки

Насправді істина виявилася десь посередині. Ті картографи, які малювали жирну лінію, мабуть користувалися джерелами позаминулого століття, бо після прокладання траси Київ-Харків на кілька кілометрів південніше, цей шлях втратив свою цінність і нині його ніщо не відрізняє від інших польових доріг. Десь багнюка, місцями калюжі, у деяких коліях відпечаталися протектори тракторів. І взагалі ніякого натяку ані на асфальт, ані на бруківку чи гравій. А коли ми перетнули уявну межу областей, то дорога стала майже абстрактною. Уявіть собі зоране поле, по якому проїхався трактор. По його слідах їхати було неможливо, але, принаймні, по них ішлося краще, ніж просто по ріллі. На щастя, це випробовування тривало недовго – всього лише одне поле, за яким ще здаля ми побачили будиночки села Теплівки.

Польовий коток у дії

У Теплівці (заснованій Григорієм Тепловим – вихователем останнього гетьмана Кирила Розумовського) ми зайшли до магазину, аби докупити їжі на обід. Шкода, що хліба вже не було, але доля посміхнулася нам у наступному селі – Смотриках. Між обома селами дорога вбралася у асфальт, але потім нас знову занесло у поля. Цього разу обидві карти були одностайні щодо дороги, тому ми, не вагаючись і мотивовані пошуком місця для обіду, рушили далі. На полях зацікавлено роздивлялися працюючу техніку (особливо вразив коток) та людей, а ті з не меншим подивом зупиняли роботу і розглядали наш вело-караван. Безлюдних місць досягли тільки в заказнику Гришківка, за яким і зупинилися на обід.

Обід (праворуч) після смуги перешкод (ліворуч)

Останні метри далися особливо важко, бо довелося продиратися ґрунтовою дорогою, щедро замащеною багном. Ми спішилися і попрямували по вузькій смузі трави збоку, попередньо пославши Нестора, аби він відхиляв гілки настирливих кущів. Коли всі випробовування лишилися позаду, ми знайшли мальовничий клаптик зеленої трави і розмістили на ньому «стіл» та «стільці» у туристичному сенсі та й дали волю довгожданому обіду.

Одна із садиб Закревських у Березовій Рудці

Коли їжа із задоволенням перекочувала з пакунків у наші шлунки, на нас чекала найбільш бажана частина мандрівки. Пряма, як стріла, польова дорога за кілька кілометрів виводила прямісінько до села Березова Рудка. Більшість туристів потрапляють до нього з боку траси, але ми не зрадили своїй традицій і залізли через чорний хід, з боку поля, де навіть Гугл нічого не знає про дороги. Тож чи варто дивуватися, що спершу ми побачили те, до чого часто не доїжджають інші мандрівники – другу садибу Закревських.

А ось і вона – піраміда!

А вже лиш потім досягли того, заради чого задумувався увесь цей вояж – піраміди-усипальниці. Отже, 28 квітня 2020 року наш список побачених українських пірамід поповнився ще на одну. І тепер саме час познайомитися з нею ближче.

Всередині ще зберіглася первісна стилізація стін під блоки

Село Березова Рудка, засноване гетьманом Іваном Скоропадським у 1717 році, 1752 року викупив Йосип Закревський, який зробив стрімку кар’єру від простого кравця до генерального бунчужного в Гетьманщині. Ідея спорудити піраміду сяйнула його праправнуку Гнату. Той не був безнадійним диваком, як би могло здатися на перший погляд через цю забаганку. Навпаки, випускник Імператорського училища правознавства, слухач лекцій з юриспруденції у найкращих університетах Європи згодом успішно працював суддею, потім прокурором у найбільших містах імперії і в самому Санкт-Петербурзі. Навіть деякий час перебував на дипломатичній службі в Єгипті, й саме звідти ростуть ноги ідеї про трикутну споруду.

І, звісно, підземна усипальниця – куди ж без неї

Перебуваючи між вершків суспільства, Гнат вступив до масонської ложі, а те, що масони мають сентименти до пірамід – факт відомий далеко за межами їхнього товариства. Перебування в Єгипті лише долило олії у вогонь, бо він наочно побачив, як має виглядати поховання справді шанованої людини. Щоправда, за останні тисячі років традиції дещо змінилися, тому відпала потреба в архітектурних надмірностях, бо ж, коли помирала якась поважна персона, то ховали тільки одну особу, а не перерізали горлянки усім її слугам та домашній худобі, і не намагалися запхнути до склепу все нажите нею добро. Тому піраміда в Березовій Рудці призначалася лише для самих Закревських і мала скромні за фараонськими мірками розміри – всього лише 9 метрів заввишки. Щоправда, більшовики вважали, що навіть цього забагато і, взагалі, це кричущо нефункціональне використання приміщення, тому з приходом до влади повикидали людські рештки, організували у прохолодній споруді молочний склад, а впритул до неї звели будинок культури (нині так само занедбаний, як і піраміда).

Стан піраміди не набагато гірший, ніж у сучасних споруд

Уважний читач тепер згадає мою обіцянку розповісти про зв’язок усього цього з Тарасом Шевченком. На перший погляд може здатися, що його просто не існує, бо піраміду звели у 1899 році, а самого Гната Закревського поховали у ній 1906 року – тобто, це все відбувалося мало не через півстоліття по тому, як спочив сам Кобзар. Але річ у тім, що коли Гнат ще малим хлоп’ям бігав по родинному парку, до Березової Рудки неодноразово (шість разів між 1843 і 1846) приїздив Тарас Шевченко. Правда, молодого художника більше цікавив не хлопчик, а його мама Ганна, до якої палав щирим коханням, а от її чоловік Платон столичного красеня чомусь недолюблював. Аби розрядити обстановку, Тарас намалював портрет власника Березової Рудки (а перед тим і своєї музи) – тепер обидві картини експонуються у Національному музеї Тараса Шевченка в Києві.

Меморіал ІІ світової доволі нетиповий: тут головна постать – жінка

Нині пошарпаний стан піраміди викликає почуття жалю, вікна і двері заґратовані, тож можна легко бачити, як вона виглядає всередині, але потрапити туди – зась. Моя цікавість вимагала більшого, тому я націлив її на інші речі: знайшов поруч доволі неординарний меморіал ІІ світової (з постаттю жінки і двома барельєфами вояків), а за цвинтарем роздивився будівництво Свято-Троїцької церкви.

Свято-Троїцька церква на етапі будівництва

Дорога до Березової Рудки і знайомство з принадами села забрали у нас весь день. Сонечко позіхало над обрієм, натякаючи, що ми маємо годину, аби знайти місце для ночівлі. Спершу задача вселяла оптимізм, бо впритул до села на карті зеленіла пляма Березоворудського гідрологічного заказника. Його окрасою було майже кругле величезне озеро, оточене мальовничими берегами з густою рослинністю. Але спустившись до плеса в одному з привабливих місць, ми гірко розчарувалися з мулистого берега і мілкої каламутної води. Довелося продовжувати пошуки.

Озеро виявилося негостинним, тому йдемо далі

Проте просувалися ми зі швидкістю черепах на пенсії, бо асфальт наче сказився – такого розмаїття ям і вибоїн ми ще не зустрічали. Олена вважала це вірною ознакою того, що ми знаходимося у найвіддаленішому закутку області. І з цим важко було не погодитися – за кілька кілометрів на північ починалася Чернігівщина, на заході майоріла Київщина, не набагато відстали від них Черкащина і Сумщина. А коли п’ять різних областей зустрічаються – вони влаштовують вечірки!

Всі корови прямують на Вечірки

Вечірки – назва наступного села, в яке ми заїхали (точніше, зайшли, бо дорога вподобала крутосхил за річкою Перевід) після Березової Рудки. Село розташоване на високому пагорбі, з трьох боків оточеному річкою і болотами, тому люди здавна використовували цю природню фортецю для своїх поселень. Самі Вечірки були засновані навіть раніше за Березову Рудка, але достеменні відомості про заснування і назву історія приховує. Подейкують, що назвали село через любов мешканців до співів і танців (вечорами). Інша версія пояснює її тим, що якісь мандрівники зупинилися тут ввечері, але так вподобали місцину, що лишилися назавжди. Проте це точно не про нас, бо хоч ми і мандрівники, і вечір вже насунувся, що ближче нікуди, але ми ще вдосталь маємо сил, аби рухатися далі на схід.

Попри спартанський декор Успенська церква у Вечірках є пам’яткою середини XVIII століття

Хоча Березоворудський ставок і показав нам язика, нас не покидало сподівання розбити табір неподалік якоїсь водойми, щоб не мати клопотів з технічною водою. До наступної (річка Руда) залишалося всього сім кілометрів прямою дорогою без суттєвих вибриків рельєфу, тому ми всі надії покладали на неї і, зігріті ними, наполегливо крутили педалі попри підступу холоду, який підвів голову, щойно сонце закінчило небесне фаєршоу і закотилося за лаштунки небокраю. І, як не намагався асфальт зупинити нас несподіваними сюрпризами, ми таки досягли синьої лінії до настання сутінок.

Сьогодні сонечко знову намагається нас випередити

Руда виявилася ще тою хитрюгою. Ми зупинилися на мості й ніби запримітили рівний розлогий берег, який би нам підійшов, але коли з’їхали і попрямували ним, то відчули себе обдуреними рекламою споживачами. Приваблива зелень трави виявилася вся у горбиках і слідах випасу тварин, а до самого плеса не було ніяких спусків. Проїхали далі до кущів, а там вже отаборилися жаби і земля підозріло чавкала під ногами. Словом, замість місця для табору ми отримали облизня, тому повернулися на міст і пішли шукати вдачі на іншому березі, який спершу не сподобався через нерівний рельєф. Попри перше негативне враження ми знайшли рівненьке місце. До річки, правду кажучи, було далеченько, та й підходів до води тут так само не знали, тому, поки Олена з Нестором ставили намет, я їздив по воду з криниці до села за річкою – Давидівки.

закінчення

4 thoughts on “Карантинна піраміда. День 3, коли ми досягли мети

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.