Ранок четвертого дня розпочався зі стратегічного питання: що робити далі? Після побачення з пірамідою ми мали кілька варіантів закінчення мандрівки, але, зрештою, схилилися до пропозиції батьків Олени забрати нас мінівеном з наступного на маршруті міста – Прилук.
Коли ми прокинулися, Сонце вже нудилося від самотності у порожньому небі, з якого невідь куди розбіглися усі хмарки. У світлі дня я ще раз вразився оманивості місцини: за кількасот метрів починався ліс, та його відмежовувало зоране поле, неподалік текла річка, проте до неї нема як спуститися, схили довкола вкривала приваблива зелень трави, але, як придивитися, під нею ховалася суцільна чорнота випаленої землі.
До речі, останнє ми змогли перетворити на перевагу. Оскільки навколо до нас вже спалили все, що могло горіти, ми, нарешті, могли забути про надокучливий балон і оснастити кухню компактною версією традиційного вогнища. Оленка знайшла цілий набір каміння (наші попередники?), хмиз у нас лежав просто під боком – висохлий від колишнього жару кущ, а для розпалювання чудово підійшли парасольки торішнього борщівника, які самотніми велетнями височіли над куцою травичкою.
З трьох камінців отрималася чудова плита на дві конфорки – одна для каші, а друга – для чаю. Ми наламали паличок і поклали у розщілини між каміння. Порожнистий борщівник зайнявся з першого разу, а потім передав естафету більш серйозним галузкам, які підкладали навіть діти. Що й казати, така “пічка” їх тішила більше, ніж нудний пальник на балоні.
До каші Олена зробила салат зі свіжих овочів, а потім ще й побалувала нас омлетом – за пательню правила пласка кришка великого казана. Це чи не вперше за всі автономні походи ми мали такий розкішний сніданок. У такі хвилини починаєш сумніватися, що надмір вантажу – це беззаперечне зло.
Але найкраще зрозуміти відносність позитиву і негативу допомагають діти. Спершу нам з Оленою здавалося, що це місце табору – найгірше у поході: надто відкрите, поблизу дороги, на випаленій траві й без доступу до лісу чи річки. Але наші гаврики встигли знайти розваги навіть за таких умов. Наприклад, всього за кілька метрів починалася вервечка велетенських ям, що правили місцевим мешканцям за відділ будівельного супермаркету – під тонким шаром землі білів потужний пласт річкового піску. Дорослим туристам таке сусідство точно не вселяє радості: отак вийдеш з намету вночі до вітру, і хтозна, чи з просоння завважиш підступну пастку.
Але Нестор просто сяяв захопленням від полігону скелелазів та шукачів печер. В решті решт, його пошуки завели у глухий кут і Олені довелося організовувати рятувальну експедицію з мотузками. Та пальму лідера розваг перехопив місцевий “баобаб” – розлоге дерево, заввишки з тополю і випаленим всередині стовбуром.
При землі в стовбурі виднілося три великі отвори – два достатні для того, щоб крізь них протиснулася навіть доросла людина. А всередині знаходилася справжнісінька кімната – з пласкою підлогою, склепінням під два метри і близько квадратного метра за площею. Найдивніше, що за таких “смертельних” поранень, велет не лише не впав, але й продовжував жити, випустивши на чисельних гілочках молоде листя.
Тому так, сьогоднішня стоянка дітям сподобалася найбільше, бо вчорашня береза не йшла у жодне порівняння з “баобабом”, а позавчорашня в лісі була взагалі суцільною нудьгою. Та будь-які розваги рано чи пізно закінчуються, особливо коли ми кудись мандруємо.
Сьогоднішній шлях почався з того, що ми знову перетнули річку Руду (вчора це зробили двічі, а я двічі по двічі) і піднялися до села Давидівки. У світлі дня воно справляло інше враження, ніж вночі, коли велосипедна фара з боєм відвойовує жалюгідні метри в темряви. Тепер я міг спокійно роздивитися і вулицю, і пам’ятники, і нову церкву.
Особливо вражали дерева, у білому цвіту яких сільські хатки просто потопали. Що й казати, квітень – однин з найбільш чарівних місяців для мандрівок. Найважливіше – не проґавити той тиждень, коли все навколо нагадує фестиваль наречених.
За Давидівкою ми перетнули залізничний переїзд, трохи пововтузилися з ямками асфальтів і досягли міжобласної траси Чернігів – Пирятин. Дорожнє меню збагатилося новою стравою – асфальт на бетонних плитах. Мабуть перший був покликаний покращити другий, але в реальності його складки лише заважали, тому ми щиро зраділи, як після перетину межі областей світло-сірі коржики позбулися примхливої помадки.
Десь у тому місці ми натрапили на перший за мандрівку блокпост поліції (певно між Київською та Полтавською ми би теж побачили подібний, якби не чимчикували полями). Двоє чоловіків у світло-зелених жилетах і жіночка у білому халаті (всі в масках) стояли на лівому від нас узбіччі й зупиняли автомобілі, які прямували з Чернігівської області. Ті, що сунули з Полтавської, залишалися без уваги. Наш напрямок збігався з цими другими, тому ми проїхали повз без будь-яких питань.
Незабаром ми досягли села Линовиці, в якому наша культурна програма дочекалася свого продовження. На деякий час ми полишили трасу, віддавшись на ласку дещо довшої, але майже порожньої сільської вулиці. Побачили кілька мальовничих ставків на річці Ставка (така в неї назва), зелень Живахівського парку, а перед парком Якова де Бальмена зупинилися перевести дух. І не лише.
Линовиця – село з чотирьохсотлітньою історією, багатою на непересічні події та визначні особистості. Спершу це було нічим не примітне поселення, поки 1781 року його не придбала Софія Башилова, яка 1808 року одружилася Петром де Бальменом – сином російського військовика Антона де Бальмена, що активно брав участь у всіх імперських завоюваннях другої половини XVIII століття (зокрема, саме він приймав зречення Кримського хана). Енергія батька передалася і Петру, але знайшла вихід у виключно мирних цілях – він перетворив Линовицю на справжній культурний острівець посеред провінції.
Подружжя спорудило вишуканий маєток (з бібліотекою, музеєм мисливської зброї, картинною галереєю та великою танцювальною залою), розбило мальовничий парк, звело величний, як для села, храм Успіння Богородиці (1819), який, щоправда, за радянських часів утратив більшість декору, але зберіг масштабність. Значна частина споруд маєтку, на жаль, теж не пережила радянську владу, ставши донорами цегли для корівників та інших подібних будівель.
Нащадки Софії та Петра підтримували починання батьків, тому в різні роки в Линовиці гостювали такі митці, як письменники Іван Котляревський, Євген Гребінка, Пантелеймон Куліш, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Нестор Кукольник, Іван Муравйов-Апостол або художники Євграф Крендовський, Карл Рабус, Віктор Рєзанов, Лев Жемчужников. Я навмисне оминув увагою одного чоловіка, але, гадаю, ви вже здогадалися про кого мова. Він вперше відвідав Линовицю на початку 1844 року, затоваришував з сином Петра Яковом де Бальменом, а коли той через рік загинув під час російської інтервенції на Кавказ, вилив свої емоції в однойменній поемі.
Через карантин ми не заглиблювалися в парк (до речі, там досі росте ровесник села дуб «Три брати», під яким полюбляв сидіти Тарас Шевченко), але добре роздивилися вежу на в’їзді. Стилізована під давнину, вона є одним з «молодших» архітектурних дітищ Бальменів, бо з’явилася на світ лише 1887 року. Але теперішній напівзруйнований стан легко роздмухує уяву, яка домальовує поруч середньовічних рицарів.
Знайомство з Линовицею задовольнило нашу цікавість, але розбурхало голод. Тому десь посередині шляху до Прилук ми зупинилися пообідати в лісосмузі. Подумували зробити це раніше, але пахощі біозаводу на околиці села і вервечка вантажівок, які прямували до нього, лишаючи по собі характерний аромат, змусили нас піднатужитися і поповнити рахунок дообідніх кілометрів.
Прилуки вразило довгою прелюдією: кілька разів край шляху стояли різні знаки з написом міста, але лісосмуги обабіч все не поспішали відпускати нас зі своїх обіймів. Також не меншим противником розлук стали бетонні дорожні плити, які переслідували нас аж до самої центральної вулиці. А неподалік від храму цілителя Пантелеймона (на фото) ми зустрілися з батьком Олени. На цьому місці маршрут радісно повідомив круглу цифру – 200 кілометрів від старту.
На цьому я дозволю собі закінчити розповідь про мандрівку, але це ще не останнє слово про Прилуки. Ми сюди неодмінно повернемося, коли вже не буде цих карантинних обмежень, бо невеличке місто з тисячолітньою історією просто нашпиговане старовиною і сучасним мистецтвом. Воно як Сатурн – саме яскраве і має помітне кільце туристичних сателітів довкола. Ми відвідали лише однин – Линовицю. А ще ж лишилися Качанівка, Тростянець, Сокиряни і Густиня. Останню рекламував сам Тарас Шевченко, який кілька разів бував у місті й цікавився неординарними околицями.
Останнє слово лишу за пірамідою, яка й заварила цю кашу. Усипальниця в Березовій Рудці – не єдина у своєму роді. Тому в одній з наступних мандрівок ми продовжимо цей пірамідний вояж. На черзі – село Комендантівка.
Детальний маршрут, більше світлин і досвід інших мандрівників тут.
Мандрівник і його мандрівки 
3 thoughts on “Карантинна піраміда. День 4 – останній”