Минулого тижня ми вперше мали кількаденну велосипедну мандрівку прикордонною смугою. Побачене лишило двояке відчуття: дивовижні історичні пам’ятки і не менш разюче майже забуття про них, як в Інтернеті, так і серед місцевих. Можливо інші побоюються розповідати про це, або просто не наважуються мандрувати до стику «вже» не дружніх держав? Ну, а ми вирішили спробувати, попередньо переобладнавши велотрейлер у тачанку з набоями – проти комах (балончики зі спреями), голоду (вода та їжа) і нічного холоду (намет, килимки і спальнки).
Вирушили у велосипедну мандрівку від самого порогу, почавши з Сумських вулиць і виїхавши з міста трасою на схід. Проминули невеличке село Липняк, а на початку Великої Чернеччини зробили зупинку на дитячому майданчику з низкою кумедних табличок. Одна закликала поплавати у озері з дельфінами, інша застерігала, що до «варнякалки» приходить чупакабра, а третя сповіщала про те, що саме в цій бухті пірати полонили адмірала-командора. Поміж клумб різнобарвних троянд і дитячих гірок та каруселей звабливо височив стовп з вказівниками напрямків для більш амбітних мандрівників: Анталія 1693 км, Дубаї 3342 км, Куршевель 2167 км, Мальдіви 6315 км, Ріо-де-Жанейро 11172 км, Тайланд 7145 км, Лас-Вегас 9693 км, Монако 2205 км, альтанка «Варнякалка» 10м.
Хоч яке було сильне бажання поніжитися під сонцем Анталії або зловити птаха вдачі в Лас-Вегасі, ми обрали можливість покрутити педалі дорогами Сумщини. І, щойно покинули Велику Чернеччину, як побачили, що робітники поспішають ремонтувати асфальт спеціально до нашого приїзду. Цей відтинок шляху завжди «славився» жахливим покриттям, яке більше нагадувало збільшену копію рваного наждачного паперу, аніж те, що зазвичай вважають дорогою. Тепер справа мала зрушити з мертвої точки. Ми на власні очі побачили магію ремонту, коли ями і вибоїни перетворювалися на симпатичні галактичні малюнки.
Біда лише, що інші автомобілісти не чекали, поки фарби висохнуть. Їхні колеса нещадно критикували новоспечені шедеври, шматуючи галактики і відправляючи планети у відкритий космос. Коли поруч з нами пролітали машини, починався сезон метеоритних дощів. Більшість метеоритів відбивали спиці наших велосипедів, але деякі цілили й вище (один влучив мені у вухо). Оскільки ми не великі любителі астрономії, то вирішили перечекати пік космічної активності біля джерела послідовників тих, які взагалі вважали Землю центром Всесвіту.
Перепочивши у затінку з освяченою прохолодною водичкою, ми рушили далі. Перед наступним селом Вільшанкою асфальтова інтерпретація Чумацького Шляху завершилася (про межу ремонтованої дороги свідчили і дорожні знаки), але в самому селі знову кипіла робота. Чоловіки у помаранчевих жилетах відгородили частину траси, і поміж її вибоїн робили якісь ямки відбійними молотками. Здаля свіжі розколи асфальту здавалися Чорними Дірами, які ми старанно об’їжджали узбіччям. Між іншим, саме у Вільшанці ми натрапили на першу історичну пам’ятку.
Коли я сказав Нестору, що будинок з вибитими шибами і дверима був школою, хлопчик не йняв віри. Невже вчителі так допекли дітям, що ті перетворили храм науки на лаштунки для зйомки трилерів? Проте сумна правда полягала в тому, що це не справа рук школярів, та й руйнація триває вже не перший рік. Але навіть попри це, споруда церковно-парафіяльної школи ХІХ століття залишається окрасою невеликого (114 мешканців) села Вільшанки.
Аби й собі не перетворитися на руїни, за селом ми зупинилися на обід. Спершу хотіли поїхати на «Острів» – традиційну місцину відпочинку Оленчиної рідні. Проте виявилося, що широкі луки, крізь які простувала дорога до лісу над Пслом, перетворилася на поле без будь-якого натяку навіть на стежку. Тому ми стали на узліссі край заболоченої, але мальовничої стариці. Відсутність річки для купання і присутність комарів для кусання значно прискорили нашу трапезу, інакше би відпочинок ризикував затягнутися не на одну годину.
Погодувавши себе і трішечки комарів, ми повернулися на трасу, яка незабаром вивела нас до Краснопільського району, поруч з вказівником якого синів стенд з попередженням, що тут починається прикордонний район. Ми їхали далі й спершу не помічали відмінностей. Такі ж самі поля, луки і лісосмуги, Псел крутився десь ліворуч, інколи підкрадаючись, прихований залісненими берегами, аж до самої дороги, а стовпи часом були увінчані гніздами лелек, як і будь-де в Україні. Проте вже у першому селі Барилівці ми помітили, що надто часто трапляються високі ялини, висаджені просто під вікнами хат, дахи яких вкривав багаторічний шар хвої. Зазвичай по селах я бачив цих вічнозелених велетнів біля меморіалів радянським воїнам. За верхівками ялин можна було здаля безпомильно визначити, де знаходиться центр села. Проте на головній вулиці Барилівки вони росли маже через кожні кількасот метрів.
За Барилівкою дорога пірнула до лісу, асфальт уперше загорнувся в ідеально рівне вбрання. У такі моменти здається, наче педалі крутяться самі по собі, а ти лише встигаєш підіймати і опускати ноги. Ще більше покращив настрій вказівник на одному роздоріжжі: «Грунівська січ». Можливо, це найближча в Україні січ до Росії (заледве 10 кілометрів до кордону). Зі стендів поруч ми дізналися, що в цьому осередку характерництва і бойових мистецтв, заснованим 2016 року Володимиром Вакулою, вишкіл молоді відбувається не лише в теплу частину року, але й узимку. Проте через карантин ми відклали ближче знайомство на майбутнє.
Грунівська Січ завдячує своїй назві селу, яке знаходиться далі по трасі – Грунівці. А в селі цьому ми побачили те, чому аналогів в Україні я ще не зустрічав – старовинну церкву, побудовану для духовних потреб як православних, так і католиків.
Ідея спорудження храму святого Архистратига Михаїла 1861 року сяйнула власнику села Віктору Баратинському, чия дружина Марія Аполлінаріївна належала до віруючих латинського обряду. Одночасно зі святинею в подібному стилі поруч побудували церковно-парафіяльну школу, яка в чудовому стані збереглася і донині.
Взагалі, рід Барятинських мав давню історію і не знав проблем з грішми. Його представники працювали на дипломатичній службі в столиці імперії та країнах Європи. Певно саме цим можна пояснити релігійну толерантність власників Грунівки, а також гуманне ставлення до селян. Так, 1874 року пані Марія заснувала дитячий притулок, а в їхній розкішній садибі можна було побачити чималу колекцію творів мистецтва. На жаль, ні садиба, ні притулок не дожили до наших днів.
Завдяки тому, що храм примостився на маківці пагорба, ми його побачили здаля. А ще, з тої ж самої причини, останні сотні метрів до нього ми трюхикали пішки, бо крутити педалі навантажених велосипедів по такому схилу – це також своєрідний шлях просвітлення, але до сутінок нам ще було далеко. Зате потім, коли закінчилося село, а набрана висота лишилася, обабіч розкинулися найбільш панорамні краєвиди, які тільки можна було бачити на ці дорозі від самих Сум. Широкі яруги, темні пасма лісів, пласкі спини полів і білі стіни крейдяних скель! Навіть славнозвісний кар’єр у Могриці вдалося розгледіти.
Ми їхали, втішені краєвидами, а ще передчуттям такого ж спуску, як мали підйом. Але чим більше віддалялися від Грунівки, тим дно долин ставало все вищим – воно й зрозуміло, адже ми прямували вгору за течією Псла. Зрештою, ми зустрілися з річкою без будь-якої помпезності – вся висота, яку ми з потом взяли у Грунівці, вирівнялася до перепаду рівня водойми. Зате нас приємно вразив ремонт дороги, який тут здійснював не один дядько зі шлангом, а ціла вервечка серйозних (і не дуже) машин.
Новенький асфальт здавався таким гладким, наче чорне скло, по ньому навіть стрибали сонячні зайчики від вікон машин. І зайве казати, що з таким покриттям ми ніби на крилах долетіли до наступного села – Великої Рибиці. На в’їзді знову стояв знак з нагадуванням про близькість кордону – табличка з написом «Прикордонна смуга». А обабіч лежали бетонні блоки і нидів зачинений блокпост, фарбований у кольори нашого прапора. Єдине, що мене насторожило: чому блоки розмістили з боку України, а не Росії? І хто від кого тут збирався захищатися шість років тому?
У самій Великій Рибиці приємно вразив центральний майдан. Ще в жодному селі я не зустрічав такого рівного асфальту, цілого бордюру, чіткої дорожньої розмітки (включно з пішохідним переходом), підстрижених газонів, доглянутих алей і різнобарвних клумб. Як і дітей, які їздять до сільмагу по морозиво на гіробордах. Можливо у прикордонних селах це звичайний стан речей? Щоб ті, які через бінокль розглядали наші землі з-поза кордону, гадали, ніби у нас всюди такий зразковий порядок.
Але незабаром виявилося, що це лише специфіка окремо взятого села, а не закономірність. Бо вже в наступному – Запсіллі, вибоїни (хоч і не сміливі) повернулися, люди їздили на звичайних «Українах», деякі хати стояли занедбані, а частина стовпів з дротами все ще була зроблена зі старого доброго дерева. Але Запсілля зовсім не здавалося пересічним селом, бо в самому його серці вціліло дещо вартісне.
Окрасою села є Троїцька церква, споруджена у позаминулому столітті. А до неї на тому ж місці стояв однойменний дерев’яний храм. Що цікаво, село має давню і барвисту історію. Засноване ще у 1680 році переселенцями з лівобережжя, воно встигло побувати і в складі Сумського козацького полку, і в межах Бєлгородської губернії (саме тому в рисах церкви відчувається російський стиль), і знову повернутися під крило України-неньки.
На противагу серйозності і деякій стриманості поважного віку церкви, одразу за нею розташоване місце на диво яскраве і веселе – дитячий садок. Замість стандартних атракцій його подвір’я прикрашають унікальні витвори місцевих умільців. А в самому приміщенні неважко впізнати колишню церковно-парафіяльну школу. В Інтернеті (навіть на краєзнавчих ресурсах) про неї немає жодних достовірних даних, але на око – це теж ХІХ століття, максимум – початок ХХ.
Познайомившись із Запсіллям, ми рушили трасою далі, й одразу потрапили на міст через Псел – першу переправу через річку на території України (вище за течією міст знаходиться поблизу російського села Гуєво). З самого мосту в далині видно пагорби на лівому березі Псла вже по той бік кордону (в околицях російського села Горналь), до якого лишилося якихось 3 кілометри.
А тим часом невблаганно насувався вечір. Небо щедро золотило будинки і дерева, а тіні на дорозі розтягувало так, що нас можна було прийняти за рідню Гулівера. Нам лишалося відвідати останнє село і за ним отаборитися на березі Псла. Але те, що ми побачили по той бік мосту, нас настільки вразило, що я напишу про це окремий розділ – наступний.
Мандрівник і його мандрівки 
7 thoughts on “Таємниці прикордонних сіл 1: початок”