Миропілля – один з тих населених пунктів, історія яких нерозривно пов’язана із загальноукраїнськими (і, навіть, європейськими) подіями. Не знаючи їх, неможливо зрозуміти, що і чому відбувалося з цим поселення протягом його існування. Тому, вмощуйтеся зручніше, відкривайте карту України, і готуйтеся до глибокого занурення в історію.
Життєпис нинішнього села Миропілля на Сумщині розпочалася 1497 року на… Житомирщині. Саме там, поблизу нинішньої межі з Хмельницькою областю, ще за часів Литовського князівства, на березі річки Случ було засноване село, яке згодом отримало назву Миропіль. Тривалий час його оминали драматичні події, аж поки не надійшла черга Хмельниччини.
1648 року Богдан Хмельницький підняв антипольське повстання, яке масово підтримали українці, що вже натерпілися визиску шляхти, у тому числі за релігійними та етнічними ознаками. І, хоча, бойовий маршрут майбутнього засновника Гетьманщини проходив південніше Мирополя, хвилі агресії здійнялися й тут, бо з початком визвольного походу Хмельницького до нього приєднувалися люди з різних куточків України, й поляки стали «закручувати гайки» на місцях, аби збавити цю хіть.
Але, як вони самі кажуть, що занадто, то не здраво. Миропольцям і до того жилося не солодко, а тепер життя взагалі стало не цукор, тому вони наважилися знятися з насиджених місць і піти здобувати кращої долі. Але не в загонах повстанців. У самій назві села втілено дух пацифізму, тому вони обрали інший шлях – відшукати нове місце, де немає насильства. Питання лише в тому, де ж таке знайти?
А в цей час у далекій Москві нещодавно проголошений цар Олексій сушив голову над іншим питанням. Йому кортіло розсунути кордони своєї держави, але не було достатньо людей, аби колонізувати нові землі. І саме тут він запримітив українських любителів миру (мешканці Мирополя були далеко не єдині у своїх намірах). Трохи помізкувавши, він провів широку рекламну кампанію, спокушаючи спадковими привілеями, значними пільгами та різними матеріальними допомогами тим, хто згодиться перебратися до ще незаселених земель Дикого Поля – на південних околицях Московії (на північний схід від Полтавщини).
Так, 1650 року біля злиття річок Псел і Удава з’явилося нове село, яке у пам’ять про батьківщину назвали Миропіллям. Але воно не довго тішилося самотністю. Обіцянка царя сподобалася багатьом Українцям, і за якісь півстоліття колись необжита частина Дикого Поля перетворилася на Слобожанщину, де як гриби після дощу виросли козацькі міста, з яких двоє нині є обласними центрами – Суми (1652) і Харків (1654).
А що ж старий Миропіль? Насправді, він і досі існує, але в ньому не лишилося нащадків тих, які мешкали там до часів Руїни. Після 1650 року частина найбільш консервативних жителів усе ще трималася у старих стінах, проте все докорінно змінилося після Полтавської битви. Як відомо, 1709 року гетьман Івана Мазепа заручився підтримкою шведського короля Карлом ХІІ, аби позбавитися зверхності Москви, яка все більше урізала свободи Гетьманщини. Але у вирішальній битві Петру І вдалося здобути перемогу, поставивши хрест на планах союзників.
1711 року наступник Івана Мазепи Пилип Орлик повернувся для реваншу. Спершу все складалося вдало, бо гетьмана активно підтримувало місцеве населення, замучене каральними операціями Петра І після Полтавської битви. Військо просувалося вглиб Правобережжя, вже вдалині майоріли прапори на вежах Київського замку, але наступ несподівано захлинувся. Надто міцним горішком виявилася Біла Церква, де засів московський гарнізон. Кілька тижнів безуспішної облоги так надокучили союзникам татарам, що вони подалися збирати ясир довколишніми селами, чим одразу підірвали авторитет гетьмана, і той був змушений відступити ні з чим.
Реванш провалився, але Петро І усвідомив, наскільки великим виявився ризик. Тому наприкінці 1711 року ініціював другий «Великий Згін» – масове примусове переселення українців з Правобережжя на Лівобережжя. Це на випадок, щоб якщо гетьман повторить спробу, його не було кому підтримати. Тож, на початку 1712 року Миропіль повністю знелюднів, а згодом був заселений зовсім іншими людьми. Отже, з цього року можна вважати, що найбільша спільнота корінних мешканців залишилася саме у поселенні на березі Псла – тому далі піде мова тільки про нього.
У часи, коли Гетьманщину спустошувала Руїна, доля до Слобідського Миропілля виявилася на диво прихильною. Село швидко розросталося – у тому числі за рахунок нових переселенців. І вже 1670 року стало вважатися містом з 2223 мешканцями (лише на третину менше, ніж тогочасні Суми). Адміністративно Миропілля підпорядковувалося Сумському козацькому полку, а в різний час у ньому перебувала 1-2 козацькі сотні.
За перше століття свого існування населення Миропілля сягнуло 5264 особи (1773 року), на той час у самих Сумах число мешканців становило 9380. Сприятливі умови забезпечувала московська влада, під якою перебувала вся Слобожанщина, адже на той час інтереси Миропілля та Петербурга збігалися. Імперія розширювала свій вплив до Чорного моря і всіляко підтримувала козацькі слободи, які відігравали роль щита проти атак кочівників. Вона постачала українцям зброю і харчі, надавала цілу низку пільг, наділяла їх землею й зберігала за поселенцями козацькі права і полковий устрій.
Проте ця благодать тривала до пори, до часу. Щойно стало видно, як наближаються останні дні Кримського ханства і вільних кочівників, у слобожан почали відбирати їхні привілеї та особливості. 1765 року Катерина ІІ скасувала козацьку символіку та устрій, місто стало центром Миропільського комісарства Сумської провінції. З остаточним виходом Московії до південних морів, адміністративна карта вчергове зазнала змін, унаслідок яких у 1780 році утворився Миропільський повіт у складі Харківського намісництва. Наступного року місту призначили новий герб, в якому не лишилося й натяку на козацьке минуле.
Після такої уніфікації Миропілля офіційно нічим не відрізнялося від решти міст під владою царя, тому йому ніщо не завадило 1797 року відкрити російську сторінку в історії міста – на ціле століття воно стало центром Миропільської волості Суджанського повіту Курської губернії. За цей час воно ще виросло в кілька разів і до початку ХХ століття вже мало більше мешканців, ніж сама Суджа.
Протягом ХІХ століття відбулося якісне перевтілення міста. Якщо до цього колишні козаки були просто селянами, то з плином часу серед містян значного поширення набули як традиційні промисли (ковальський, ткацький, гончарний і подібні) так і багато нових (колісний, шапковий, роговий, ситний тощо). Сучасний центр Миропілля складається здебільшого з цегляної забудови, зведеної у другій половині ХІХ століття або на початку ХХ. На той час у місті працювали 3 цегельні заводи, шкіряно-шевська фабрика, 2 водяні млини і 3 парові млини, 9 земських початкових шкіл, двокласне міністерське й приватне жіноче училище, чоловіча та жіноча гімназія, земська лікарня з аптекою, працювала бібліотека. У центрі міста діяло 76 магазинів, було узаконено чотири ярмарка на рік. Перший – на честь Нового року – першого січня. Другий – на честь Святої Трійці (це свято постійного числа не має, святкується на 49 день після свята Великодня). Третій – на честь святого Іллі Пророка 20 липня (за старим стилем). Четвертий ярмарок проводився першого вересня на честь “Святого Симеона». Крім ярмарків, щопонеділка і щоп’ятниці проводилися великі базари.
Напередодні І світової війни населення Миропілля сягнуло 23,6 тисяч. Якщо поглянути на тодішню територію сучасної Сумської області, то його перевершували лише Суми і Охтирка. Конотоп дихав у спину, а решта теперішніх міст плелися позаду. В енциклопедії міст і сіл УРСР у яскравих епітетах описано, як страждали мешканці Миропілля до встановлення радянської влади. Можна було би подумати, що з її встановленням місто отримає нове світле життя. Але історичні реалії такі, що за 70 років більшовицької влади колишнє волосне місто виродилося у занедбане село з 3 тисячами мешканців. Чому ж так сталося?
Початковий кордон між радянськими республіками приблизно повторював межі повітів часів імперії. Протягом 1920-х років відбулася серія обмінів територіями за національною ознакою. Так у 1926 і 1927 роках землі, що складають теперішню Сумщину, поповнилися відповідно Путивлем з околицями, та Миропіллям з довколишніми селами. Але якщо Путивль став органічною ланкою, що єднала Новгород-Сіверщину і Слобожанщину, то Миропілля опинилося в закутку республіки, а ті шляхи, які крізь нього проходили, перерізали міждержавні кордони. Сьогодні від них лишилися в кращому разі польові дороги, які нікуди не ведуть, і назви міських вулиць, що нагадують напрямки, куди прямували відповідні траси (наприклад, Харківська).
Додайте сюди відсутність залізниці, несудноплавний Псел та закриті кордоном економічні потоки, які розвинулися протягом ХІХ століття. Якщо 1927 року місто було районним центром Миропільського району, то 1932 року його перевели у розряд села, а 1957 район ліквідували. Нині на карті України Миропілля позначено звичайним селом на задвірках Краснопільського району.
Проте неординарність «села» видно вже з першого погляду – варто лише виїхати на колишній центральний майдан, від якого розходяться радіальні вулиці. Будинки навколо нього майже суцільно двоповерхові – причому всі зведені ще до радянської влади. Від неї самої Миропіллю не лишилося нічого визначного – лише трійка пам’ятників безликим робітникам, два бюсти більшовицьким активістам і кілька меморіалів ІІ Світової з шаблонними елементами.
У свою чергу комуністи не полінилися попідривати майже всі церкви, лишивши тільки облуплені руїни дзвіниці Спасо-Преображенської церкви (1883) в самісінькому центрі Миропілля, а також у них не дійшли руки до Миколаївської церкви (1885) на південній околиці. І це просто диво, бо церква ця унікальна для всієї Сумщини.
Річ у тім, що її дзвіниця складається з п’яти ярусів – явище надзвичайно рідкісне. Навіть окраса Сум, дзвіниця Спасо-Преображенського собору, має лише чотири. А ця ще вища, при цьому кожен ярус виконаний по-своєму і вони поставлені так, що чим вище, тим він менший. Від того виникає візуальний ефект неймовірно високої і витонченої вежі.
Що й казати, близьке знайомство з Миропіллям приголомшує. Коли бачиш різноманітні взірці вишуканої архітектури ХІХ століття, які нині частково занедбані, а в деяких ще живуть люди, то важко позбавитися відчуття, що це таки місто. Хай і зневажене, покаране історією, але ніяк не село.
Джерела:
Мандрівник і його мандрівки 
Дякую за екскурсію. Для мене теж мандрівка Миропіллям була приголомшливою і з чималеньким здобутком архітектурних цікавинок.
На жаль, прикордонні села Сумщини зараз обстрілюються ворогом. Пошкоджена будівля сільради, житлові будинки. Село з мирною назвою зазнає руйнувань. Хочеться скорішої перемоги і відвідати ще раз Миропілля.
Так, за два дні буде вже 7 місяців, як мало не щодня в довкола Миропілля обстріли. І навіть якщо війна закінчиться завтра, туристи ще довгий час не зможуть подорожувати околицями, бо вони густо всіяні смертоносним залізяччям. Я щиро радію, що ми з родиною не полінувалися, і попередні 3 роки активно подорожували тим прикордонням, відвідавши практично всі села з архітектурними принадами (окрім Басівки, про що я дуже жалкую), і тепер читачі можуть принаймні віртуально подорожувати там з нашими ілюстрованими розповідями.