Таємниці прикордонних сіл 3: від Миропілля до Осоївки

Миропілля сподобалося не лише мені з Оленою, але й дітям. Ще б пак, адже там, де в колишні часи на центральному майдані збиралися ярмарки, нині зеленіє парк з розкішним доглянутим дитячим і спортивним майданчиком. Деяких тренажерів я не бачив навіть у Сумах, розмаїття дитячих розваг теж зачаровувало.

Центр Миропілля дружній до дітей

Після прогулянки центром колишнього міста ми проїхали його майже наскрізь, у кінці звернувши з траси, аби отаборитися на узліссі біля Псла за 4 кілометри від місця, де ми бачилися з річкою востаннє. Уважний читач може подумати, що ми спокусилися перетнути кордон, до якого від мосту було лише 3 кілометри. Але тут весь фокус у тому, що в околицях Миропілля Псел робить велику дугу, тому, продовжуючи віддалятися від Сум, ми потрапили на берег річки нижче за течією, а отже й далі від кордону.

Вечір над Пслом

Довго шукати місце для ночівлі не довелося. Одразу за останніми хатами починався невеличкий лісок, що підходив до самої річки. Ми опинилися на зовнішньому краї меандру, тож берег стрімко обривався у воду, але, на щастя, в потрібному місці хтось турботливий зробив для нас дерев’яні сходи з поручнями. Місце для вогнища теж було чітко визначене чорною плямою попереднього кострища і оснащене чотирма цеглинками, аби на них ставити казанок з майбутньою їжею. Хмизу не бракувало – не встиг я поставити намет, як Олена з Нестором притягнули такий оберемок, що його вистачило і на вечерю, і на сніданок. Єдина неприємність – комарі, але ми її усунули завбачливо прихопленими в дорогу спреями від особливо надокучливих комах.

Антикомарина обробка

За вечерею ми насолоджувалися не лише їжею, але й тим, як небо неквапливо забарвлюється у темно-сині тони і на ньому проступають цятки зірок, як десь у селі вряди-годи гавкає собака, жабки ліниво квакають в очеретах по той бік Псла, а голодні комарі розпачливо дзижчать, не маючи змоги приєднатися до нашої трапези. Схоже, комахи до смерті образилися, бо на сніданок не прилетіли. А може вони не полюбляють засмагати – сонце стало припікати ще з самого ранку.

Наш табір зранку

Зранку виявилося, що стежка вздовж берега доволі активно використовується місцевими. Поки ми збиралися, то встигли побачити і як хтось корову жене, і як проїхали на велосипедах рибалки, і просто людей, що прямували у своїх справах. А одна жіночка з дівчинкою-дошкільнятком спустилася поперечною доріжкою, аби з пірсу погодувати рибок. Нашим дітям така ідея теж припала до душі, тому згодом вони влаштували мешканцям річки другий сніданок, спостерігаючи, як енергійно підводні жителі розшматовують крихти хліба.

Облаштований пляж на південній околиці Миропілля

Перед виїздом ми завітали на сусідній пляж, де миропільці обладнали лаву із захистом від сонця та дощу, плетену кабінку для перевдягання, пісочницю і плавний спуск до Псла, який у цьому місці мав пологе дно. Так нарешті збулося бажання наших дітей покупатися у річці, бо там, де ми ночували, глибина починалася від самого берега, тому у плаванні вправлявся лише я (при цьому мене вперше в житті «покусали» риби – поки я стояв на останній дерев’яній сходинці, наважуючись повністю зануритися у прохолоду води, зголоднілі істоти з палець завбільшки сприйняли мої ноги за третій сніданок і колективно влаштували мені пілінг).

Старші гуси стежать за купанням гусенят

Поки купалися наші, прийшли місцеві діти, а потім ще та сама жіночка з дівчинкою. Виявилося, що пляж користується чималою популярністю. Навіть тоді, коли у воді немає людей, у свою зміну заступає домашня пташина, яка до цього терпляче чекала свого часу в траві неподалік. А поки наші плавали, висихали і перевдягалися, я збігав до криниці неподалік, де поповнив запаси смачної холодної води – попередні геть вичерпалися.

А за рогом знаходяться гнізда ластівок

Після купання ми, нарешті, повернулися назад на трасу і поїхали нею далі. На деякий час ми знову потрапили до Миропілля, але в тій його частині, яка ще в позаминулому столітті була окремим селом Студенок (кажуть, назва пішла від холодних джерел). Іншим селом, що влилося у межі міста, стало Пенянка (там вирощували коноплю, з якої робили волокна, які називали «пенькою») з північно-східного краю. Фактично частиною міста було і відвідане вчора Запсілля, яке відмежовувала від решти Миропілля лише річка Псел. Не можу не згадати і четверте село з цієї компанії, бо воно називається Олександрією – достоту, як моє рідне місто. Але воно нині майже вимерло (офіційно має 9 мешканців) і знаходиться в протилежному боці, а сільські садиби майже впритул підходять до кордону з Росією.

Студенок – колишнє село, нині у складі Миропілля

У колишні часи в Миропіллі перехрещувалася низка доріг, нині залишилося всього дві траси – одна веде від обласного центру Сум, а інша прямує до районного центру Краснопілля. Тож мудрувати з вибором маршруту особливо не доводилося. Що впало в око, це те, що при виїзді з Миропілля (і кожного наступного населеного пункту) ми бачили унікальні для кожного випадку вітальні знаки. Тобто, дорога мала чітку орієнтацію, яка виявилася протилежною до нашого напрямку руху.

Після Миропілля асфальт починає гіршати на очах

Чим далі віддалялися від Миропілля, тим ставало важче їхати. Ні, не від того, що наші душі ятрив тягар розлуки. Просто дорожнє покриття починало капризувати так, що ми зрозуміли, що були балувані, коли критикували вчорашню дорогу. Якщо можете уявити в одному наборі крупнозернистий асфальт, вибоїни, латки п’яти різних відтінків (сірий, жовтуватий, рожевий, світлий і ще якийсь неймовірний колір), ямки у вигляді шахівниці, а також місцями «калюжі» з піску, то мені зайве говорити, що таке різноманіття додає неабиякий «драйв» при їзді на велосипеді.

Дідусь і батько водорозбірної колонки

Що цікаво, учора, коли ми їхали трасою Суми-Миропілля, то бачили чимало машин, у тому числі вантажівок, час від часу зустрічали автобуси. Але сьогодні на дорозі Миропілля-Краснопілля панував майже штиль. Окрім кількох легкових автомобілів і тракторів я помітив лише одну машину пошти і жодного автобуса (хоча зупинки траплялися). Просто дивно, як з тутешні мешканці добираються до райцентру?

Вулиця з інтенсивним рухом по-сільськи

Певно вони й самі того не вельми прагли, бо поїздка місцевими вибоїнами – надто сумнівне задоволення. На щастя, виставка живопису і скульптури дорожнього полотна мала і свої перерви, під час яких ми могли просто крутити педалі й милуватися краєвидами. Так, у селі Мала Рибиця (воно розтягнулося вздовж річки Рибиця, яка впадає у Псел поблизу відвіданої учора Великої Рибиці) помилувалися мистецьки розмальованими автобусними зупинками, знайшли сліди радянської історії (меморіал ІІ Світової з бронзовим вояком і будинок культури з претензією на помпезність), а також помітили чимало хат початку ХХ століття.

Будинок культури у Малій Рибиці наче невеликий палац

Проте найдавнішу пам’ятку села знайти не так просто. Наче таємниця за сімома замками, вона прихована від стороннього ока густими заростями обабіч дороги поблизу мосту через річку Прикіл (російські картографи вважають, що це такий Прикол). Аби знайти її, потрібно спершу доїхати до автобусної зупинки, на стіні якої у віршованій формі зашифрована підказка.

Обидві автобусні зупинки в селі майстерно розмальовані, ще й доповнені поетичними рядками

Від неї слід повернути на іншу дорогу, перша чверть кілометра якої – це чистокровний столичний асфальт. Потім вдруге повернути ліворуч і, долаючи бур’яни колишньої сільської вулиці місцями зі слідами зруйнованих садиб, повернутися майже на берег Приколу. І саме там побачити досі діючу Успенську церкву 1840 року!

Відпочинок під каштаном поблизу Успенської церкви (1840)

Одразу впадає в око схожість з Троїцькою церквою у Запсіллі. А також те, що радянські прагматики пристосували культову споруду під склад, прибравши «надмір» архітектурних прикрас і наблизивши обриси до простих геометричних фігур. Та навіть попри це легко помітити, що трикутний дашок над входом приховує залишки чогось більшого, так само на це натякають закладені цеглою колишні проходи у верхній частині храму. Може бути, що тут височіла дзвіниця, але це лише здогадки.

Ще одна старовинна споруда на території біля храму

На території навколо церкви, обведеної новеньким парканом, збереглися залишки ще одного старого будинку, в якому, скоріш за все, проживав священник, бо для школи він явно замалий. Нині від нього лишилися стіни з частково замурованими вікнами. Стелі давно немає – за неї правлять крони дерев, що ростуть просто з провалів колишньої підлоги.

Асфальтова свитина все більше роздирається, а під нею видно камінну спину дороги

Трохи перекусивши і попивши (через спеку піт ллється струмками, зате після повернення з подібних мандрів так приємно стати на ваги), ми повернулися на трасу, яка незабаром вивела нас до наступного села Осоївка. Воно має пригорщу власних таємниць, одна з яких ховається просто під нашими колесами. Спершу вибоїни на асфальті здавалися такими ж, як і раніше, але поступово я помітив, що під ними проступає старенька бруківка! Усі сумніви розвіялися, коли після чергового повороту дорога повністю позбавилася недолугого покриття, відкрившись у всій своїй кам’яній красі.

Дорога остаточно визначилася з покриттям – бруківка

Бруківка наче натякає на давню історію села, і це справді так, адже Осоївку заснували вихідці з Правобережжя, що переселилися сюди у ті ж часи, що й їхні сумські чи миропільські колеги – у 1654 році. Спершу Осоївка була невеликим селом, але згодом розширилася і поглинула менше село Тимофіївку, яка знаходилася на протилежному боці річки Рибиці.

Зупинка для водопою на тлі мальовниче занедбаної автентики

І в Осоївці, і в Тимофіївці, звісно, були свої православні храми. Спершу дерев’яні, а згодом і муровані – храм Різдва Пресвятої Богородиці і Різдва Христового (1797) відповідно. У роки СРСР обидві споруди повністю знищені, а на місці осоївської святині, що знаходилася на підвищенні в центрі села, розмістили меморіальний комплекс ІІ Світової. Коли атеїстична влада лишилася в минулому, селяни зробили хитрий маневр – просто на доріжці, що вела до меморіалу, побудували нову (невелику) церкву, і тепер її ошатну території добре видно з центральної вулиці, а плити з радянською символікою лишилися на самоті у чагарях за нею.

Новий храм у селі Осоївка

Ми б і самі не помітили тих радянських пам’ятників, якби нам не потрібно було далі підійматися дорогою, праворуч від церкви. З неї добре видно і плити з іменами воїнів, і саму постать радянського вояка з автоматом, а також те, що з боку цієї вулиці меморіал відгороджує декоративний парканчик. Єдиний вхід на терасу окреслений сходами, які тепер спускаються в нікуди.

Підйом по бруківці – дві причини йти пішки, а не мучити велосипеди

Нова дорога мала таку ж бруковану вдачу, як її попередниця. Додайте ще підйом (особливо стрімкий на початку), і ви зрозумієте, чому нам раптом закортіло піти пішки. Принагідно діти отримали додаткову розвагу – гігантські замінники кульбаб. Якби ми їхали, то навряд чи б зупинялися, аби зірвати ці кулі на патичках. А коли йдеш, то така розкіш цілком доступна. Аби тільки скоріше закінчився цей затяжний підйом, і ці кам’яні хвильки бруківки.

продовження

One thought on “Таємниці прикордонних сіл 3: від Миропілля до Осоївки

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.