Таємниці прикордонних сіл 5: пошуки Чернеччини і дорога додому

Цієї ночі я вперше відчув, що таке сила комарів. Стіни намету надійно захищали нас від будь-яких нападів, але коли всередині запала тиша, то ставало чути потужний монотонний гул – наче на узліссі хтось увімкнув генератор. На щастя, ці комахи працювали у нічну зміну, тож зранку можна було спокійно вилазити назовні під лагідні промінці суботнього сонця.

Наш табір під Краснопіллям

Про нічну зміну я погарячкував. Варто було зайти в затінок дерев, як наполегливі комахи знову йшли на контакт. Збирати хмиз якось одразу перехотілося і сніданок ми теж приготували на газовому балоні. Вийшло, навіть, швидше, тому в зекономлений час до супу приготували ще й салат. Крім того, підкорегували маршрут, аби повертатися на Суми не нудною асфальтівкою, а польовими дорогами через села з давньою історією.

Кухня та їдальня в польових умовах

Першим на сьогоднішньому шляху мала стати Чернеччина. Вона знаходилася на 4 кілометри вище за течією річки Грязної, над ставком якої ми ночували. Ми подумали, що, простуючи край полів, легко дістанемося до потрібного села, ще й по дорозі Оленка планувала назбирати лікувальних трав, адже місцина екологічно чиста, бо машини тут не їздять. В останньому ми переконалися вже через перші півкілометра, коли доріжка відчайдушно пробивалася крізь бур’яни. Довелося спішитися і тягти велосипеди.

Смужка між лісом і полем – таки дорога, тільки давно не голена

В одному місці ми надибали жінку з мотоблоком, яка збирала вишні (справді, у тому місці дерева рясніли червоними плодами). Вона запевнила, що цією дорогою ми доїдемо до Чернеччини, бо далі буде краще, потім перетнемо ярок, лісок – і ми на місці. Подякувавши, ми подалися далі, і незабаром, справді, виїхали на роздоріжжя, де починалася чудова ґрунтова дорога.

Чоловіча половина нашого товариства любителів пригод

Проте через кілометр накатана дорога повертала ліворуч, а прямо до ярка спускалися дві невиразні колії, в яких за достатньої уяви можна було побачити дорогу. З уявою проблем не було. Хоч трави й колосилися незлецьки, правда стояла на нашому боці, бо ми ж котилися згори. Але як досягли дна долини, довелося встати. Оленка зраділа з різнотрав’я і почала збирати те, що шукала. Дітей ми вийняли з велосипедів, бо далі однаково йти пішки. Воно може й повільніше, але яка ж краса! Знизу ми бачили тільки дикі схили з темними острівцями дерев і ніяких полів, доріг чи будинків. Здавалося, що саме так і виглядало Дике Поле.

Відпочинок на лоні природи

А потім ми вилізли на протилежний край яру. На фото не видно, але схили там круті нівроку, тому я по черзі витягнув Оленчин та свій велосипеди з причепами аж на сам верх, де починалося інше поле. Проте моя команда застрягла десь посередині. Точніше, коли я повернувся по своїх, то не дорахувався Нестора, якого занесло на… маківку сосни.

Щось червоне, на що вказує Олена, то Нестор

Виявилося, що гілки сосен тут рясніли молодими шишками, які Олена вирішила назбирати для варення. Але малі вариводи принишкли на горішніх гілках, тому Нестор поліз нагору, аби їх там зривати і кидати додолу. Я теж став у нагоді: знайшов велику суху ломаку і нагнув кілька гілок, аби Олена могла нарвати інгредієнти майбутнього варення власноруч. З різними хитрощами нам вдалося заготувати сировини на кілька банок.

З цього буде чай і варення

Але повернімося до Чернеччини. Щойно ми опинилися на полі і трохи проїхали залишок підйому, як на обрії вже побачили рисочку труби цукрового заводу, а між дерев довкола вгадувалися дахи будинків. Залишалося лише переїхати лісок, як розповідала та жіночка. Чи за нього можна зарахувати ті сосни? Опинившись на черговому роздоріжжі, наші думки розійшлися, як і шляхи, що звідси починалися. Карта також мало чим допомагала, бо була надто гордою, аби зважати на якісь польові ґрунтівки. То ми поїхали тією, яка здавалася найбільш наїждженою (на якій наполягав я).

Долина річки Грязної (вона тече внизу перед затіненим пагорбом)

Вона завела нас на «оглядовий майданчик» над Грязною (навіть плесо ставка виднілося). Схоже, я помилився. Повернулися на роздоріжжя і спробували шлях, який вподобала Олена. Цього разу дорога скінчилася на краю зарослої долини, по той бік якої вже виразно видніло бажане село. Ми зітхнули, і поїхали шукати вдачі на третій дорозі. Як то в казках пишуть, що з третього разу мало вийти. Ну, нам майже вдалося. Шлях розпорошився у траві лише за 200 метрів від краю села. Біда лише, що між нами пролягли крутосхили і ставок, витягнутий, наче рів навколо неприступного замку. І знову ми опинилися на зачарованому перехресті. За півтори години ми просунулися на 0 метрів, хоча наш трек вималювався у 7-кілометрову велику рукописну літеру «У». Проте ми не ставили за мету писати слова треком (хоча, непогана ідея на майбутнє, ага), до того ж, Олена вже зібрала потрібні екопродукти, тому ми вчинили найбільш нецікаво – виїхали на впевнену ґрунтову дорогу, якою спустилися на асфальт, що без вибриків прямував до Сум.

Спіралька наших пошуків

Чи ми щось втратили, не потрапивши до Чернеччини? Як то кажуть, все вже було втрачено до нас. У селі, що в другій половині ХVII століття починалося як хутір ченців Сумського Успенського монастиря (ми відвідали його залишки на початку червня), колись було два храми – на честь Святого Миколая (1745) та Святої Трійці (1790). Перший зрівняли з землею більшовики, а другий став жертвою конфлікту з владою ще раніше – 1830. Також у Чернеччині від 1851 року діяв цукровий завод, до якого було прокладено залізницю. Нині – ні залізниці, ні старовинних корпусів. Над усім лише височіє самотня труба. От, хіба що фанів гурту «Воплі Відоплясова» може зацікавити могила Олега Скрипки – місцевого тезки співка, який героїчно загинув у Афганістані 1983 року.

Досліджуємо місцеві сільськогосподарські культури

Згори по накатаній дорозі їхалося легко. Ми лише вряди-годи зупинялися, коли починалося чергове поле, аби показати дітям, що там вирощують. Вже жовтіла пшениця, дозрів горох (щоправда, чомусь не солодкий), колосився овес, почала зав’язуватися кукурудза. То ці кілька кілометрів перетворилися на виїзний урок природознавства.

Дітям теж цікаво, з чого роблять хліб

Коли ми знову опинилися на трасі в Краснопіллі (!), то відчули себе в ролі головного героя фільму «День бабака». От, ніби півдня інтенсивно кудись їдемо, торуємо непростий шлях, попри спеку і пил рухаємося вперед (вже наїздили 14 кілометрів), але знову прямуємо тією ж дорогою, що вчора, ще й, навіть, не доїхали до місця ночівлі. Олена зізналася, що це вперше в житті подорожує з від’ємним кілометражем.

Ми ночували у лісочку навпроти і відтоді вже проїхали 15 км

На щастя, химерні емоції вирували недовго, адже по асфальту ми легко перетнути рубікон Грязної і зупинилися поблизу зони відпочинку (залюдненої з нагоди початку триденних вихідних), аби допити залишки води й поглянути на берег, де ночували. Принагідно роздивилися два місцевих пам’ятники – обидва приурочені подіям ІІ Світової війни.

Обеліск з описом боїв південного краю Курської Дуги, що відбувалися улітку 1943

Надалі траса вела нас уздовж широкої долини річки Сироватки, назва якої не має нічого спільного з молочними продуктами. Її виводять ще з часів Дикого Поля від тюркського слова Су, що означає воду. Перші переселенці обізвали її Суровицею (можливо тому, що тутешні зими й справді біль суворі, ніж на Подніпрянщині), потім вона трансформувалася у Сировицю, а від сиру до сироватки не так вже й далеко.

Сучасний Свято-Миколаївський храм у Самотоївці

Першим успішно зустрінутим селом на сьогодні стала Самотоївка, в одній з криниць якої ми наповнили свої геть спустошені пляшки. У самому населеному пункті практично не зупинялися.  Я лишень сфотографував Свято-Миколаївський храм – але це всього-на-всього сучасна інтерпретація, бо однойменна історична споруда (дерев’яна з 1690, мурована з 1845) була розібрана більшовиками 1953 року. Що відрізняє Самотоївку від навколишніх сіл, так це рік заснування – 1625. Вона починалася як двійко хуторів козаків Бабича та Лопанді, які осіли тут після участі у поході Петра Конашевича-Сагайдачного на Москву 1618 року.

Обідаємо на узбіччі колишньої залізничної гілки, що прямувала до… Чернеччини

А ми сіли перепочити вже за селом, поблизу колишнього залізничного переїзду з гілкою, яка прямувала до тієї самої Чернеччини! Нині замість рейок і шпал автомобілі наїздили цілком добротну дорогу в мальовничому обрамленні зеленого тунелю з щільних крон дерев обабіч. Але ми не стали вчергове випробовувати долю, і просто спокійно пообідали. А Нестор ще й продовжив зйомки свого фотокоміксу про іграшкових звірят, які також подорожували з нами.

Фототворчість Нестора – продовження пригод Бжужі та її друзів

Розквіт місцевих залізниць припав на останні роки перед І Світовою. На картах тих часів видно, що і відгалуження до Чернеччини вело ще далі, та й за Угроїдами залізниця налічувала ще не один кілометр. Нині діє тільки основна гілка з Сум до Бєлгорода, та й то, росіяни скасували пасажирське сполучення на своїй ділянці 2015 року (злякалися?), і тепер український потяг доїздить лише до кордону (станція Пушкарне), а потім повертається у Суми.

Розглядаємо особливості місцевого траснпорту

Наостанок ми проминули два дрібні села – Глибне і Стінка, а в більшому, Верхній Сироватці, зупинилися для невеликого перепочинку. Принагідно сфотографувалися на тлі білосніжної Успенської церкви (1812) – тієї самої, яку збудували з цегли, що лишилася від закритого Катериною ІІ Сумського Успенського монастиря (на нинішній території села Токарі).

На цьому фото ми дуже старалися не закрити собою Успенську церкву (1812)

За Верхньою Сироваткою на нас чекав останній сюрприз на сьогодні. Під час обіду я вихвалявся, що не мине й трьох годин, як ми будемо в Сумах. Для цього достатньо було доїхати до Верхньої Сироватки, повернути на трасу праворуч, і разом з нею перелізти через пагорб, за яким сумське небо опирається на труби Хімпрому. Яким же було наше здивування, коли на початку практично фінішної прямої ми побачили великі жовті стенди з пропозицією об’їзду через Старе Село (а це додаткові кілометри і, що найгірше для велосипедистів, нові пагорби). Втома виявилася сильнішою за страх, тому ми поїхали, як і збиралися.

Під час ремонту спуск до Верхньої Сироватки закритий для машин, але не велосипедів

Справді, за залізничним переїздом дорога зникала. Її не просто зрівняли з землею, а взагалі викопали з усім начинням (аби зменшити крутизну схилу). На місці колишньої жвавої траси лишилася широчезна траншея в кілька метрів завглибшки, біля якої спочивала після робочого дня армія будівельної техніки. Ми тишком-нишком пройшлися утрамбованим ґрунтом, і менш, десь за півкілометра знову потрапили на стару асфальтовану ділянку, яка до самого міста належала майже виключно нашим велосипедам.

Трасу поглиблюють на кілька метрів – аби зменшити кут спуску; а десь за тим поворотом вже видно Суми

За три години після обіду наша мандрівна велосім’я і справді були вдома. Позаду лишилися три дні й 136 кілометрів найрізноманітніших асфальтів, бруківки, ґрунту і часом бездоріжжя, мальовничі руїни та добре збережені зразки архітектури позаминулого століття, неперевершена природа і розкриті таємниці прикордонних сіл.

6 thoughts on “Таємниці прикордонних сіл 5: пошуки Чернеччини і дорога додому

  1. Чудовий допис! Особливо вразила карта блукань полями і балками мого вже далекого дитинства… 😉

    Успіхів і приємних подорожей! Ви дуже сміливі мандрівники!

  2. Тільки от Чернеччина Краснопільського району і Сумського – абсолютно різні. У червні була подорож до Сумського району…

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.