Рід Харитоненків походив з Нижньої Сироватки (там народився і найяскравіший його представник – Іван Харитоненко). До неї зі Старого Села можна дістатися навпростець автомобільною дорогою, але ми обрали дещо довший і приємніший шлях понад Пслом через село Низи, в якому ще можна побачити залишки того, на чому «піднімався» цукрозаводчик.
Велосипедний маршрут «Мамай-тревел», що привив нас до Старого Села, у ньому переправлявся на протилежний берег і повертався ним назад до Сум. Томи з ним розпрощалися і лиш сподіватися, що котрась із ґрунтових доріг, що спускалася до долини річки, проведе нас вздовж Псла до Низів. Аби поновити сили перед пошуками, ми зупинилися у тополиному гаю на березі, щоб улаштувати довгоочікуваний обід. Поки сиділи, звернули увагу, що річка в цьому місці має вельми жвавий рух: двічі пропливали байдарки, тричі – моторні човни, а також кілька зграй домашніх гусей і качок, які зупинялися перепочити на протилежному боці.
Ми теж довго не сиділи на місці, наче відчували, що час потрібно берегти, бо далі почнеться таке… Власне, не почнеться, а закінчиться, і не таке, а доволі пристойна дорога. Виявилося, що вона вела до галявини з лавами, столиком і спуском до води. Був би намет – отаборилися в такому чудовому місці. А так довелося повертатися півкілометра до попереднього розгалуження, проте новий варіант виявився не кращим.
В решті решт, ми відкотилися мало не до того гаю, де обідали. Знайшли не таку виразну дорогу як ті, які, виявилося, накатали відпочивальники, але вирішили спробувати втретє і… вийшло, як у казці. Дорога спершу наче віддалилася від річки, почала тертися з полями, але потім пірнула до лісу, й ми побачили, що тут вона мало не до дірок зачовгана велосипедними протекторами. Здавалося, що ми потрапили на продовження тієї велосипедної доріжки, тільки на ній часом траплялися ями і калюжі, які велосипед легко оминав.
Ліс постав своєрідним бар’єром між зоною відпочинку мешканців Старого Села і Низів. Коли ми з нього виїхали, знову побачили різних відпочивальників, а дорога ставала кращою кожні кількасот метрів, поки ми не досягли асфальтівки, що перетинала Псел. А за мостом починалися самі Низи і було видно трубу колишнього цукрового заводу, а отже саме час згадати про Івана Харитоненка.
Про таких, як він, розповідають історії на тему американської мрії. Тільки для того, аби досягти всього, почавши з нічого, йому не знадобилося пливти за океан. Лише власні якості й таланти зробили з нього найбільшого магната і власника мережі цукрових заводів, оснащених за останнім словом тогочасної техніки у другій половині ХІХ століття. Хоча доля не завжди була прихильною до нього. Коли Іван Харитоненко лише починав промислову діяльність, то не мав вдосталь грошей, аби самотужки будувати підприємства, тому він їх орендував. І один з перших таких заводів був саме в Старому Селі. На лихо, сталася пожежа (химерна місцева традиція?), і весь завод разом з цукром згорів. Насилу підприємцю вдалося знову стати на ноги і спробувати вдачі в іншому місці.
Дивно, але в самій Нижній Сироватці цукрового заводу не було. Зате подібний діяв у Низах – з 1841 по 2007 рік. Заснований Дмитром Кіндратовичем, він разом із селом у 1880 році перейшов у власність колишньому компаньйону Івана Харитоненка Дмитру Суханову. Подорожуючи з Оленою у липні 2010 року, я ще застав процес демонтажу грандіозних суханівських корпусів, оздоблених прикрасами з цегли, наче справжні палаци. Нині про колишній стиль промислового будівництва свідчать кілька допоміжних споруд того часу, деякі використовуються і донині.
Дмитро Суханов, який у 1850-х починав цукрову справу з Іваном Харитоненком, згодом ніби надихався благодійництвом свого колишнього напарника, і окрім збагачення дбав про потреби простих людей. Так, за його підтримки у Низах побудовано лікарню та церкву, яка, хоч за радянських часів використовувалася як склад і зазнала деяких руйнувань (зокрема, верхня частина дзвіниці), нині відновлена і знову працює за призначенням.
Та найцікавіша споруда Низів – це садиба, збудована 1802 року за проектом архітектора Олександра Паліцина. Вона належала тим самим Кіндратовичам, які володіли селом від його заснування у 1662 році і аж до 1880 року. Останній власник з роду Микола Кіндратович – ліберальний поміщик, предводитель дворянства Сумського повіту, меценат, відомий своєю дружбою з видатним композитором Петром Чайковським, який з 1871 року приїздив сюди щоліта (поки садибою володіли Кіндратовичі). Вони познайомилися улітку 1864 року, коли Петро Чайковський (між іншим, онук Петра Чайки з козацького роду на Полтавщині), тоді ще студент Петербурзької консерваторії, на запрошення свого однокурсника з Тростянця вперше приїхав на літні канікули до України. Він був настільки вражений українською гостинністю та природою, що відтоді кожне літо проводив у когось із українських друзів, черпаючи натхнення для творчості.
Композитор не лише відпочивав і цікаво проводив час у шляхетній компанії, але й писав тут свої твори, присвячуючи їх гостинним господарям: Миколі – п’єсу для фортепіано “Вечірні мрії”, його доньці Надії дарує “Вальс-дрібничку”, дружині Марії – “Салонний вальс”, не оминув увагою і гувернантку Емму, присвятивши їй “Сентиментальний вальс”.
Даниною минулому є те, з 1985 року в цьому приміщенні почала працювати музична школа і музей Петра Чайковського (до того споруда використовувалася як звичайна школа, поки не звели нову триповерхову в центрі села). А в парку, що оточує вишуканий будинок, у товаристві клумб стоїть бюст композитору.
А тим часом вечоріє, і час згадати про Батьківщину Харитоненків. Між іншим, спільне в назвах населених пунктів не випадкове – якщо Нижня Сироватка знаходиться у нижній течії річки Сироватки, то Низи – в тому місці, де вона закінчується остаточно, бо впадає у Псел.
Шлях до Нижньої Сироватки на диво простий – праворуч від церкви починається широка дорога, яка пронизує наскрізь усе селище, минаючи його центр з площею, де збирається базар, поруч розташований меморіальний комплекс радянським воїнам ІІ Світової, а збоку ще один порожній постамент з демонтованою табличкою – чи не жертва декомунізації? Якщо знаєте, кому був присвячений, пишіть в коментарях.
З Низів ми якось непомітно потрапили до Нижньої Сироватки. Від попередніх сіл її відрізняє те, що вона була заснована переселенцями не з Правобережжя, а з… Сум! 1659 року було створено Сумський козацький полк, після чого довкола заснували кілька поселень, де дислокувалися його підрозділи – сотні. Так зі Суминого городка (тодішня назва Сум) 197 козацьких родин переселилися до місця впадіння річки Крупець у Сироватку, створивши село Нижня Сироватка (на противагу існуючій з 1653 року Верхній).
Саме в цьому селі 1820 року в сім’ї волосного голови Герасима Харитоненка народився син Іван. Після навчання у місцевій церковно-парафіяльній школі батько відправив його в Курськ (частина Сумщини належала до Курської губернії) працювати у бакалійній крамниці свого знайомого. Поступово Іван опанував ази торгівлі і, приїхавши у 1848 році до Сум, загорівся бажанням розпочати власну справу. Своїх статків було небагато, тому він об’єднався з таким же енергійним підприємцем Дмитром Сухановим, і вони відкрили бакалійну крамницю. Незабаром Іван Харитоненко став більше уваги приділяти торгівлі цукром, попит на який став швидко зростати, і назбирав достатньо коштів, аби згодом не лише продавати, але й виробляти солодкий продукт (спершу орендував заводи, а потім поскуповував і модернізував), перетворивши Суми на цукрову столицю Європи.
Внесок Івана Харитоненка у розвиток Сум важко переоцінити. Коли він лише починав свою справу, місто пожинало плоди реформ Катерини ІІ, яка ще 1765 року скасувала козацькі полки та всі привілеї слобожан, від чого притік переселенців припинився, а умови для розвитку підприємництва залишали бажати кращого. Власне, на це вказувало й те, що Суми, які стрімко зростали в перше століття свого існування, практично не збільшилися за друге, поступившись лідерством слобожанських полкових міст Харкову, і пропустивши вперед навіть Охтирку. Іван Харитоненко створив величезну кількість нових робочих місць, чим сприяв п’ятикратному зростанню міста лише за півстоліття.
Іван Харитоненко не лише вкладав у промисловість і рахував прибутки. Він чималі кошти витрачав на благодійність, на будівництво навчальних закладів і лікарень, житлових будинків, на стипендії студентам та учням, благоустрій вулиць. Звісно, підприємець не обмежувався лише Сумами. Не забував він і про свою рідну Нижню Сироватку, де за його кошти у 1880-х були зведені лікарня і Тихонівська церква – обидві споруди дожили до нашого часу і використовуються за первісним призначенням.
З Нижньою Сироваткою пов’язане ім’я ще однієї відомої особистості – автора першого словника української мови Бориса Грінченка. Після навчання в Харкові він вчителював у різних куточках Слобожанщини, у 1884-1885 роках доля занесла його до Нижньої Сироватки. За цей невеликий час він встиг попрацювати завідуючим школи, одружитися і стати батьком.
На цьому культурна програма мандрівки підійшла до завершення, та й сонечко вже втомилося висіти на небі. Для повернення ми мали три варіанти: приміським потягом (через Нижню Сироватку їх проїздить чимало, у 2010 один з них доїжджав до самих Низів), автомобільними трасами (знак «Суми 27 км» обіцяв довгу, але певну дорогу), або знайти шлях навпростець. Ну, ви нас знаєте.
Як не дивно, цього разу нам пощастило втричі більше, ніж по дорозі до Низів. Проминувши міст Сумської окружної, ми проїхали далі польовою дорогою, яка незабаром вивела у дачне поселення, а потім по мосту через річку Сироватку (нарешті ми з нею зустрілися!) до села Новоселиці (колишньої Малої Сироватки). Потім взагалі стало легко, бо ми опинилися на фінішній частині позаминулорічної мандрівки (до Великої Сироватки) і через Олдиш та Баси повернулися до Сум.
Позаду лишилися 53 кілометри доріг, якась дрібка блукань, три історичні села, мальовничі руїни і неймовірні історії. А які персоналії! Ви лишень уявіть, що якби не було Герасима Кіндратовича, то не виникли б Суми. А якби не активна діяльність Івана Харитоненка, то область би називалася Охтирською.
Джерела краєзнавчої інформації:
https://archives.gov.ua/wp-content/uploads/12-15.pdf
Мандрівник і його мандрівки 
Захоплива подорож і розповідь. Дякую! Нажаль, музична школа у Низах у маєтку Кіндратьєвих вже не функціонує. А саме приміщення за всі часи незалежності не має опалення. Активісти і чиновники намагалися привертати увагу до плачевного стану цієї історичної пам,ятки, але ніякого застосування будинку, а відповідно і фінансування віднайти не вдалося.
Дякую за відгук! Так, шкода, що музична школа не працює. Хоча, навіть без опалення, за наявності активістів там би можна було проводити літні музичні фестивалі імені Чайковського, на які могли би збиратися митці не лише з області, але й інших регіонів. Перевага – недалеко від Сум і просто добиратися. А також гарна природа, річка і парк.