Корпоративний сплав, або робочий день на Десні

Учора наша компанія подарувала мені з колегами незвичний корпоратив – сплав на рафтах Десною між літописними селами Літки (1128) і Пухівка (980). Але водні мандрівки – це більше про знайомство з собою і природою, аніж історією, тому, аби поставити галочку в краєзнавчій програмі, я зробив лише одне фото – Свято-Покровського храму, що 1937 року був зруйнований більшовиками, а 2015 відбудований теперішньою Православною Церквою України. Саме в ньому 1595 року було написане і зберігалося Літківське Євангеліє – одне з чотирьох найвідоміших українських рукописних Євангелій XVI століття (на одному з яких – Пересопницькому, присягають Президенти України). А ще на світлину влізла оптична ілюзія з мікроавтобусом туркомпанії «4 сторони», зі спорядженням та інструкторами якої відбувся сплав.

Ми стартувати з того місця Десни, де видно південний край найбільшого в Україні річкового острова Любичів, що має вздовж фарватеру майже 25 кілометрів, омивається Десною (із заходу) та її протокою Любич (зі сходу).

Нас було 18, тому ми подорожували на двох рафтах.

Кожен з учасників отримав рятувальний жилет.

Також ніхто не лишився без весла.

Сплав почався з дуже потрібної і приємної речі – перекусу.

А потім ми вдягли робочу форму (жилети) і розібрали засоби роботи (весла).

Після чого попрямували до нових робочих місць.

Промова інструкторів запалала наші серця, наповнили сяйвом очі й зарядили завзяттям наші руки.

Коли ми розділилися на дві команди, то екіпаж червоного рафту осягнув грізну силу конкурентів, і подався у плавання першим, аби не плестися позаду.

А на синьому панувала вільна невимушена атмосфера. Ми навіть знаходили час для балачок, пісень і фотосесій.

Коли з червоного судна почули нашу бадьору лічбу, й побачили, що ми наближаємося, то вдалися до військових хитрощів, ініціювавши зупинку на одному з тимчасових островів.

Острівець мав 100 метрів у найширшому місці, і простягався на 400 метрів. Окрім трав і піску єдине, що урізноманітнювало пейзаж, був безіменний дерев’яний хрест. Сподіваюся, це не наші попередники.

Основна течія Десни пролягала східніше, а з заходу від суші його відмежовувала мілка протока.

Коли ми знову відпливли, попереду вигулькнуло щось схоже на корабель. Від нього поширювався характерний звук, а з труби підіймався білий дим. Проте інструктор розповів, що це не судно, а машина для вимивання піску. І справді, позаду на жовтих поплавках від нього відходила гнучка труба, що вела на берег, в глибині якого біліла гора видобутої породи.

Як виявилося, машинка вибрала «рибне» місце – піску тут було стільки, що ми до нього торкалися веслами, а ті, кому набридло сидіти, могли сміливо йти пішки.

Власне, ми спішилися всі, бо попереду піщане дно піднялося вище рівня води.

Ходіння по воді дарувало незвичайні відчуття, адже від кожного з берегів нас відокремлювала щонайменше сотня метрів, а ми безтурботно походжали посередині великої ріки.

Дно виглядало просто ідеальним – ніякого мулу, водоростей чи каміння – лише лагідний пісок.

Але ця м’якість – оманлива. Інструктор розповідав, що обабіч таких мілин течія швидка і непередбачувана, тому необачного плавця миттю затягне на глибину, що лише капці залишаться.

Тому мені більше подобаються сандалі.

А тим, хто скупався в одязі, подобається передавати ці відчуття сухеньким (поки).

В решті решт, ми попрямували до своїх плавзасобів.

Ніби посідали всі одночасно.

Але червоний рафт знов стартував першим.

Коли ж вони помітили, що ми спокійно їх переганяємо, то зчинили справжню бучу.

Ми відповіли тим самим. Словом, порозважалися, як могли.

Останню зупинку зробили на місці попереднього видобутку піску (на ґуґл-картах у цій бухті видно характерну машину з плавучою трубою). Тепер тут ніяких механізмів немає, але глибина все ще велика. І загадкові написи на піску.

Повітря на диво казкове – зволожене річкою і напоєне сосновими ароматами.

Але нам знову слід вирушати.

За останнім (четвертим) закрутом ріки вигулькнув центральний пляж села Пухівка. Особисто для мене це місце пам’ятне тим, що ми сюди приїздили під час першої сімейної велосипедної мандрівки шість років тому.

Але місцеві більше полюбляють водний транспорт – в околицях села частенько зустрічаються мініатюрні верфі. Воно й зрозуміло, адже річкою до центру Києва звідси ті самі 30 кілометрів, що й дорогою, але без сумнозвісних столичних заторів.

І якось непомітно підійшла до завершення наша 15-кілометрова мандрівка. Інструктор привітав нас із рекордом – 155 хвилин греблі, це вам не жарти!

Гадаю, всі отримали масу позитиву і ексклюзивних вражень. Єдине, що залишається, це подякувати нашим дівчатам-організаторам за таку чудову пригоду!

One thought on “Корпоративний сплав, або робочий день на Десні

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.