Полювання на равликів. Найдавніше місто Лівобережжя і лісові пригоди

В останні літні дні ми отримали унікальний досвід – провели велосипедну екскурсію іноземним туристам (з одного з найзахідніших куточків Європи!). Наша велосипедна сім’я почала мандрівку з центра Сум, але закордонні гості приєдналися до нас згодом, бо на час перебування в Україні оселилися не в задушливому місті, а серед казкової природи в одному з сіл неподалік. Проте не поспішайте гортати далі у пошуках пригод європейців! Бо ж перший об’єкт на маршруті ми відвідали на півдорозі до наших екскурсантів. Для мене як некорінного він став наче громом серед ясного неба, бо донедавна я вважав, що історія краю почалася з 1652 року (заснування міста Суми). Але пластів місцевої історії значно більше, і ми лише почали сходження.

Залишки найпершого міського життя в околицях Сум слід шукати вище за течією річки Псел – туди ми й вирушили. Проминули руїни дореволюційного цукрового заводу, проїхалися чеховським півостровом Луки, потім довгою звивистою Баранівською вулицею доїхали до перехрестя з вулицею Фізкультурною і вона нас вивела до соснового лісопарку. Це найбільш запашне місце на всій мандрівці, і ми майже пошкодували, що з нами немає іноземців, але якість наступної асфальтівки запевнила, що ми би більше пожалкували, якби вони таки з нами були. Дорогою з мікрорельєфом складним, як наша українська історія, ми доїхали до дачного поселення на березі Псла, береги якого тут зв’язує пішохідний міст.

Між іншим, цікавий факт: це перший за течією пішохідний міст на українській ділянці Псла і п’ятий серед інших мостів (решта – автомобільні). Але якщо ті мості мають звичайну балкову конструкцію (лежать на опорах, встановлених посеред ріки), то цей є підвісним, тому з води здається, що він ні на чому не тримається, а його натягнули просто між дерев.

Молодший братик київського пішохідного мосту так само тримається на двох опорах і поєднує низинний лівий берег і високий правий. І так же, як наша столиця починалася з пагорбів над Дніпром, перше тутешнє міське поселення також мостилося на кручах, не менш стрімких, ніж старокиївські гори.

Серед істориків ця ділянка лісу відома як Зеленогайський археологічний комплекс (від назви села Зелений Гай неподалік). Дослідники виявили тут сліди городища ІХ-ХІІІ століть (воно припинило існування після монголо-татарської навали), з’ясували, де були оборонні укріплення, в якій частині містилися житлові споруди, а також де знаходилася яма-резервуар для води.

Але найбільш вражає навіть не те, що цей звичайний, на перший погляд, ліс приховує сліди городища сіверян, а те, що археологи знайшли тут найбільший зі збережених у Східній Європі курганний некрополь, з понад 2500 насипів! Власне, вік і розмах може вразити хіба дорослих, а дітям більше запам’яталися пагорби, на які так цікаво залазити, і з яких можна так багато всього побачити!

Поки ми лазили по комплексу, наші велосипеди відпочивали край лісової дороги. Неприв’язані. Оленка хвилювалася, чи не вкрадуть. Але хто? Хіба-що кістяки повилізають з курганів і заберуть до себе? Справді, лісочок виглядав моторошним. Високі дерева, якісь підозрілі пагорби у кущах, всюди тиша і ніде нікого! Навіть коли поїхали далі – жодної душі. Проминули село Зелений Гай – і теж не бачили ні людини. Здавалося, тисячолітні примари тишком-нишком наступають нам на п’яти і лише чекають, щоб ми обернулися.

Але обійшлося! Ліс зі своїми таємницями лишився позаду, дорога почвалала у поля. Настав час уроку природознавства. Ми їхали і розповідали дітям, що на полі де росте. Бо в місті таке побачиш хіба на малюнках, або в магазині вже перевтілене у якусь корисну річ.

Про «майбутню халву» Нестор дізнався торік. А от із сорго ще не знайомий. Хоча це дуже корисна рослина і має безліч застосувань, одне з яких бачила кожна людина в себе на кухні. Впізнаєте «майбутні віники»?

А тим часом настала пора змести пил з культурної програми. Маршрут підійшов до села Пушкарівка, де, як і в кожному великому селі, є пам’ятник. Але, як і в більшості довколишніх сіл, це монумент радянським воїнам часів ІІ світової війни, які «загинули за незалежність батьківщини» (у розумінні СРСР). Проте, що позитивно вирізняє його з-поміж інших, це те, що він зроблений не у вигляді агресивного чоловіка, який розмахує автоматом, а цілком спокійного воїна, ще й у товаристві з дівчинкою. Як на мене, монумент цілком узгоджується і з сучасним визначенням 8 травня як дня пам’яті та примирення.

Але найбільшою історичною загадкою Пушкарівки є не цей пам’ятник, а будинок, що знаходиться праворуч від нього. Доволі великий, як для сільської хати, цегляний і облицьований плиткою, з якої на фронтоні викладено написи «КЛУБ» і «1940». Звернули увагу? Так от… Нагода розповісти про нього трапиться згодом, а зараз я познайомлю Вас із давно обіцяними закордонним туристами!

Отже, їх двоє – Дарина і Пьотр. Попри те, що вони вже давненько мешкають в Англії, їхні імена видають далеко на британське походження. Пьотр родом з Польщі, а Дарина – це двоюрідна сестра Олени. Та й сама садиба у Пушкарівці – це не осередок зеленого туризму, а родинне гніздо по лінії бабусі Надії (нині обабіч подвір’я стоять два будинки – сучасний з усіма умовами для життя, і стара дерев’яна хата, де бабуся ще малою бігала). Окрім гостей з-за кордону до нашої команди приєднався племінник Дарини Данило. Усі з місцевими велосипедами. Тепер ми були повністю готові до 7-годинної мандрівки на 7 осіб.

Мета нашої мандрівки – парк з палацом у селі Кияниця. Проте це не єдині краєзнавчі принади краю. Першу зупинку ми зробили в селі Битиця біля ще одного пам’ятника ІІ світової. Але не він заслуговує на найбільшу увагу туристів.

Якщо придивитися пильніше, то за ним удалині можна побачити чималий пагорб. Нині він, вкритий лісом, височіє посеред лук за селом, але якісь 1300 років тому впритул до нього котив свої води Псел, схили по периметру захищали укріплення, за якими знаходилися житла місцевих мешканців. Археологи з’ясували, що це було одне з перших міських поселень на Лівобережжі (нарівні з Черніговом), а наприкінці VІІІ століття воно за впливом рівнялося тодішньому Києву. На жаль, часи трапилися неспокійні, тому на початку ІХ конкуренти знищили городище (дослідники знайшли сліди пожеж, скелети убитих людей, а також чимало наконечників стріл).

У наступні століття життя вирувало у вже згаданому Зеленогайському городищі, що на 7 кілометрів західніше, а після монголо-татарської навали якихось постійних поселень у краї не існувало до козацької колонізації XVII століття. Перші споруди були дерев’яні (тому до наших днів не збереглися), і лише з розвитком цегельного виробництва у ХІХ столітті почали з’являтися муровані будинки, які дожили до наших деньків, хоч їм нині й не солодко.

Серед архітектурних пам’яток Битиці чільне місце посідає церква Олександра Невського (точніше те, що від неї лишилося). Зведена 1755 року, вона була першою мурованою спорудою села і єдиною церквою на кілька навколишніх сіл. 1930 року попри опір селян комуністи знищили церковне оздоблення, демонтували баню і стали використовувати споруду як клуб, а через кілька років дзвіницю повністю розібрали на цеглу, з якої збудували ще один клуб – у вже згаданій Пушкарівці! Теперішнього зруйнованого вигляду церква у Битиці набула 1974 року, коли пожежа знищила дах і перекриття.

Битиця – своєрідний музей під відкритим небом. В якійсь околиці повно археологічних знахідок, в іншій – свідоцтва культової архітектури, а трохи далі галерея історії транспорту. В одному місці ми побачили раритетну вантажівку ЗІЛ-157 (випускався з 1958 року), який так і не довіз свої колоди, десь розгубивши колеса.

Натомість трохи далі стані стояв кінь з голобельно-дуговим запрягом і возом. Що не кажіть, а перевірені століттями технології виявляються більш живучими, ніж гуркітливі дітища автопрому. Або в селян краще розвинута екологічна свідомість.

До речі, про екологію. Чим далі ми їхали, тим відчувалися сильніші обійми первісної природи. Позаду лишилися поля, навколо розкинулися пагорби, покриті лісом. Ще й дощик легенько прошелестів, освіживши повітря. Нам назустріч навіть почали виходити птахи. Перед останнім селом Вакалівщиною ми зовсім поруч бачили білого лебедя.

А от слідів цивілізації ставало все менше. Наші колеги іноземці питали, де можна купити морозива, я відповів, що в селі буде магазин. Власне, ми таки знайшли магазин у Вакалівщині, він навіть був відчинений! І схоже, вже не перший рік.

Але трапляються й винятки. Хтось тікає з глухого села, а комусь тут цікаво побудувати щось незвичайне – ми бачили доволі симпатичні сучасні садиби в обрамленні лісу.

Часом дива креативності виявляють і місцеві мешканці. Біля однієї з садиб лежало з півдюжини велетенських промислових ізоляторів. Я просто гублюся в здогадах. Потрібно буде неодмінно приїхати сюди ще раз, аби побачити, для чого їх збиралися використати.

За Вакалівщиною ліс остаточно зімкнув свої лабети, а дорога проміняла асфальтову свитину на кольчугу з щебню. А ще так доречно вигулькнуло лісове озеро. Аж не вірилося, що це все насправді, а не в уяві художника-пейзажиста.

Хоча Вакалівщина не таке вже й велике село, аби похвалитися чимось цікавим, сама природа нагородила його неординарним подарунком. Коли їхати дорогою від села на північ (як ми), то незабаром після озера ліворуч від дороги побачите стенд, який запрошує відвідати гідрологічну пам’ятку «Джерело Вакалівське». Ми не відмовилися від знайомства.

Без перебільшення, цей комплекс – найкраще підготований для туристів об’єкт на всьому маршруті. Великий стенд, прибрана доріжка, доглянута територія, альтанка з лавами і столом, а також дерев’яний місток до самого джерела, яке теж оздоблене у вигляді альтанки – така краса лишає тільки приємні спогади.

З надбудови над джерелом зручно набирати воду. Тут навіть хтось лишив посудини, якщо бракує власних. А сам витік знаходиться позаду споруди – його можна побачити, якщо перехилитися за поручні.

Цілюща вода приваблює не лише людей. Під стелею примостилося велетенське (з кулю для боулінгу) осине гніздо, мешканці якого спершу вели себе спокійно. А потім ми вирішили відновити забрані велосипедами калорії сухофруктами з горішками, і смугастики щось запідозрили. Поки комахи не пронюхали, що за солодощі ми наминаємо, ми вирішили, що вже час їхати далі.

Що ж до самої води, то ми не особливо нею напивалися, бо вона вельми специфічна. Одного ковтка достатньо, аби збагнути, чому на стенді згадувалося, що вона «лікувальна». Її незвичний склад можна оцінити навіть неозброєним оком – варто лише подивитися на те, як поруділо русло потічка, що бере початок від джерела.

А тим часом природа намагалася силоміць наситити нас вологою. І, коли ми відмовилися від джерельного подарунку, вона вдалася до небесного втручання. Дощ. Те, через що ми перенесли мандрівку на один день вперед (спершу планували на 26 серпня). Проте синоптики щось наплутали, і посушливий день ми перебули в місті, а всю силу літньої зливи відчули десь в глушині лісу.

Добре, що літні зливи не холодні. Та й після загалом сухого літа трохи помокнути під дощем здавалося майже задоволенням. Принаймні, від цього ще ніхто не помирав.

От лише дорога змовилася з негодою і підготувала нам такий підйом, що ми злізли з велосипедів і повели їх пішки.

Злива, підйом, ми йдемо пішки, слухаючи, як краплі шурхочуть по листю і наших капюшонах. Хтось заради цього їде в Карпати. Але ми майже вдома і ще не пізно повернутися. Чи випробувати долю і продовжити?