Полювання на равликів. Таємниця парку і озерні лови

Чи є вас якесь місце, буваючи в якому, щоразу відкриваєте для себе щось нове? Для мене таким став парк з палацом у селі Кияниця. Вже тричі його відвідував – і щоразу нове відкриття! Чи стане винятком четвертий раз? І чи заради цього варто зважати на якийсь там дощ? Відповідь очевидна, як і те, що ми не кинули задум, проїхали повз ліс до Кияниці, де перш, ніж потрапити до парку, зупинилися біля магазинчика, щоби купити морозива. А поки мої напарники насолоджувалися смаколиками, я трохи подосліджував околиці й знайшов симпатичний старовинний будиночок.

Поруч саме проходили якісь місцеві, то вони сказали, що це лікарня. Тільки вона не працює, бо поруч побудували нову амбулаторію. Щоправда амбулаторія сьогодні теж не працює.

Що працює, окрім магазинчика, знайти не важко, варто було лише рушити у бік парку. Як театр починається з гардеробу, так місцевий палац починається з туалету, який просто не оминути увагою, якщо ви прямуєте саме до головного входу. Цікавою особливістю є те, що кабінки розрізняються не за статтю відвідувачів, а за психологічним типом – ліва для екстравертів, а права – для інтровертів.

А сам палац нині «інтроверсує» – його оточує будівельна огорожа, тож ні підійти, ні торкнутися старовинної споруди наразі не можна. Тому я коротко розповім, що це за диво таке у нічим не примітному селі.

Як і більшість довколишніх сіл, Кияниця була заснована козаками у другій половині ХVII століття, і перші двісті років лишалося дрібним поселенням, поки 1866 року землі на її околиці не придбав Іван Харитоненко – на той час уже успішний торговець, який вирішив стати ще й виробником. Що виробляти, він знав добре, адже вже заробив чимало коштів від продажу цукру. Так поблизу Кияниці виріс перший цукровий завод майбутнього найбільшого промисловця краю ХІХ століття.

Прогулянка на старовинний завод засновника славнозвісної династії, за часів якого Суми називали цукровою столицею Європи, могла би стати справжньою фішкою екскурсії, але буремні 90-ті не лишили від цього піонера місцевої індустрії каменя на камені. І це не метафора, на жаль. Та й сам палац, як придивитися, впав у депресію за своїм колегою.

Що відбувалося зі спадком Івана Харитоненка за радянських часів, здогадатися неважко. Його нащадки емігрували, нерухомість зазнала націоналізації. Завод продовжував працювати за призначенням, а палац (між іншим, збудований 1890 року, всього за рік до смерті промисловця) використовувався як туристичний притулок. Мабуть це було найкрутіше помешкання для туристів, яке тільки могло бути!

Останні десятиліття палац занепадає. Щоправда, є промінчик надії. Нині ним опікується Сумський аграрний університет, завдяки якому флігель позаду палацу вже збагатився новим дахом.

Дах – це саме те, з чого варто починати, бо найбільшої шкоди спорудам завдавала саме вода, яка через вади у старій крівлі просочувалася у стіни і поступово руйнувала їх. Хоча, з іншого боку завдяки відлущуванню облицювання можна побачити, де в палаці автентична архітектура, а де радянське доповнення, а також різноманітні приховані проходи.

Словом, за кілька років є всі шанси побачити оновлений палац. Треба лише мати трохи терпцю, а не намагатися перелазити через захисні огорожі.

До того ж, Кияниця – це не лише палац, але й парк на березі озера. Прибережна територія виглядає доглянутою, нею прокладено павутинку асфальтованих алей, є вказівник на місцевий пляж, поруч кабінка для перевдягання і ще один туалет, трохи далі – укриття від дощу зі столами і лавами для сидіння.

В частині альтанки порожньо. Не знаю, для чого планували цей простір, але велосипеди там припаркувалися просто чудово!

З неприємного – кепські новини від озера. Воно злякалося посушливого літа і кудись втекло, а замість нього залишилося щось незрозуміле, яке намагалося своє ніяковіння приховати жабуринням. Але, принаймні, стало зрозуміло, чому в парку немає інших відвідувачів, а місцевий пляж на канікулах має свої канікули.

І хоч нам не вдалося зловити озера (даремно лише везли купальники), Данило не втрачав надії вивудити трохи риби. З власної ініціативи взяв у мандрівку вудочку і тепер чатував на місцеву рибу.

Небаченим досі пристроєм зацікавилася наймолодша учасниця поїздки – Олександрина. Вона старанно спостерігала за діями Данила, а потім рибалила з не меншим успіхом.

На останок про приємне відкриття парку. Виявляється, палац – не єдина мурована пам’ятка ХІХ століття! Хоча більшість мандрівників (особливо сумських велосипедистів) приїздять сюди подивитися саме на неї. Але мало хто знає, що всього лише за кількасот метрів углиб парку знаходиться не менш старовинний мурований арковий міст!

Щоправда, згори він добряче замаскований під звичайний дерев’яно-залізний. Тому, якщо просто йти чи їхати лісовою доріжкою, то Ви можете навіть не помітити, що знаходиться під ногами.

На цьому ми розпрощалися з парком. Планували побути там довше, бо наче й місце, і час були підходящі для пікніка (карантин послабили), але озеро підсунуло свиню, тому ми вирішили влаштувати відпочинок на березі лісової водойми біля Вакалівщини. Тож тією самою дорогою поїхали з Кияниці в напрямку лісу.

Чи ближче насувався вечір, тим веселішала погода. Тому, навіть на знайомому шляху вдавалося помічати щось незвичайне. Бо коли небо сумувало дощем, було якось не споглядання лісових принад. А їх тут виявилося чимало. Наприклад, величезні лісові мурашники.

Або мальовничі болота.

Чи перші вітання осені, що сяють золотом у промінні сонця.

А що вже казати про озеро, яке за чудової погоди і виглядає набагато затишнішим!

На роздоріжжі в нижній частині ми знайшли розкішну галявину зі столами й лавами, з якої відкривався неймовірний краєвид на широке плесо.

Ще більші дива виявилися, коли ми повиставляли на стіл нашу вечерю. Я й досі не збагну, як стільки всього влізло у крихітні рюкзачки велосипедистів!

Тим часом Пьотр притягнув з лісу кілька великих гілок і розпалив вогнище, а Данило заходився рибалити, бо що може бути смачніше, за смажену на багатті щойно спійману рибу! Хіба що ковбаски!

Данилу зловити били так і не поталанило – надто велика конкуренція (на березі в різних місцях ми бачили інших рибалок), зате Пьотр, збираючи хмиз для ватри, знайшов велетенського равлика, якому Дарина влаштувала фотосесію.

Що робити з фотомоделлю, думки розділилися. Пьотр пропонував її з’їсти.

В Європі равлики – один з популярних делікатесів. Звісно, вони їх там не виловлюють по лісах, а розводять на спеціальних фермах. В Україні таке фермерство тільки починається, але більшу частину продукції готує на експорт, бо вітчизняна кухня тільки починає сприймати цю екзотику.

Так і виходить: у нас тих равликів – хоч греблю гати, а донедавна вони були нікому не потрібні. І якщо гурману кортіло скуштувати страв, то йому легше це було зробити під час подорожі Європою. Тому українські равлики були позбавлені уваги мандрівників. І не лише равлики. Добре, що ситуація поступово змінюється.

За вечерею непомітно підкрався вечір. Хмарки провели сонечко на спочинок, та й нам нагадали, що вже час збиратися додому.

Вже у сутінках ми провели наших друзів до Пушкарівки, а далі повернулися до Сум. Але поїхали іншою дорогою – автомобільною трасою. Бо прямувати вночі повз старовинні могильники – це вже пожива для сюжетів горор-оповідань, а не велосипедної мандрівки, яка має закінчитися щасливо.

Детальний маршрут, більше світлин і досвід інших мандрівників тут.