ГЕС і мальовничі руїни під Сумами

Чи знали ви, що з 7 ГЕС на річці Псел найвища за течією – у Низах? Це не словесний каламбур, просто смт Низи знаходиться нижче за течією від міста Суми – звідси й назва. Тому, аби зарядитися енергією мандрів на новий рік, першу поїздку вихідного дня 3 січня ми здійснили до Низівської ГЕС.

ГЕС у Низах запрацювала ще у першій половині ХХ століття. Але 1941 року під час відступу радянських військ її разом з мостом підірвали. Нову електростанцію відбудували у 1952, щоправда вже без мосту (теперішня переправа через річку знаходиться 600 метрів нижче).

Територія ГЕС закрита для випадкових відвідувачів. Якщо обійти її правіше і пролізти крізь чагарі та очерети, то можна побачити водосховище, обрамлене дамбою. Недосвідчене око може й не помітити, що це водосховище, адже завширшки воно майже таке саме, як Псел. Але насправді підпор води греблею сягає 23 кілометрів – отже після будівництва ГЕС підняття рівня води відчули навіть мешканці південних околиць Сум.

Але набагато цікавіше піти ліворуч. Саме звідти відкривається вид на струмені води, що проходять через ГЕС і дамбу.

З трьох електростанцій Сумщини Низівська – найпродуктивніша. Її встановлена потужність майже дорівнює сумі двох інших – Мало-Ворожбянської та Михайлівської (480 кВт проти 350 і 180 відповідно).

Нижче ГЕС підхід до річки значно кращий, тут місцеві рибалки влаштували собі гавань.

А ще ми знайшли джерело підозрілих мінеральних вод. Вода в ньому мала молочно-біле забарвлення, а дно струмка наче було пофарбоване в зелений колір, що особливо котрастував із довколишньою зимовою ахроматичністю. Звідки взялося таке диво природи, лишилося для нас загадкою, бо по той бік земляної дамби знаходилася стариця, отже єдине місце, яке могло мінералізувати воду, залишалася сама ГЕС.

На одній з колод побачили перші в цьому році грибочки. Але збирати не стали, бо мали перекус із дому.

А найсмачніше місце мандрівки виявилося по той бік стариці.

Будиночки, що наче фрагменти старовинного замку визирають з-за дерев – це залишки Низівського цукрового заводу, що діяв у 1841-2007 роках. 10 років тому огорожа та більшість великих корпусів були демонтовані, тому тепер, аби потрапити на територію, можна знехтувати прохідною, яка ображено дивиться порожніми віконницями праворуч вхідної дороги.

Дорога приводить прямісінько до найвищої споруди комплексу, яку нині використовують для мобільного зв’язку. Дата, викладена цеглою, вказує на рік відбудови заводу (1944) після того, як він зазнав евакуації устаткування та підриву частини споруд і попередньої труби восени 1941 року.

Неподалік сіріє залізобетонний недобуд 90-х.

Приміщення, від яких доля відвела гуркітливі бульдозери, нині переживають щире єднання з природою.

Нам пощастило, що зараз не літо, тому продиратися крізь чагарі набагато легше. І воно того варте, бо найцікавіше чекало далі.

Річ у тім, що завод у Низах побудували нащадки самого засновника Сум Герасима Кіндратовича. А 1880 року його викупив один з найбагатших підприємців краю Дмитро Суханов, який модернізував підприємство. Тож всі з найстаріших уцілілих споруд були збудовані ним і його нащадками. У тому числі й останнє, що вони звели до еміграції після більшовицького перевороту – мальовничу двоповерхівку 1913 року.

Потрапити всередину виявилося тим ще квестом, бо головний вхід хтось надійно замурував.

Не маючи вибору, ми скористалися віконними отворами, які так доречно стояли порожніми.

Усередині ніби пройшовся невеличкий землетрус, після якого земля так і не повернулася в горизонтальне положення.

На такі самі думки наштовхує і перекриття, через проломи якого можна розгледіти інтер’єр другого поверху.

Тому ми вирішили за краще обмежитися зовнішнім знайомством.

Принагідно роздивилися ще одну споруду, яка попри менш фантазійний декор виглядає більш доглянутою.

Спокійне життя продовжується і в житловій двоповерхівці для колись робітників заводу – на промислову приналежність вказує характерне біло-жовте забарвлення стін, як і в решти споруд.

На прощання кинули погляд на маєток Кіндратовичів, де колись щоліта відпочивав композитор Петро Чайковський.

Після чого вирушили додому вздовж кипарисової алеї.

PS. Фото цукрового заводу 2008 року – наступного літа після закриття: http://encyclosights.com/object_details.php?ln=3&id=8897

PPS. Наші велосипедні мандрівки через Низи у 2010 і 2020 роках.