Краєзнавчий коровай з обухівськими шуликами: 3. Обрядове весілля, пляшковий будинок і музей кутка

(Закінчення. Початок тут)

«Хліба і видовищ!» – горлали давні римляни. Але Роман справедливо вирішив, що краще змінити порядок, бо після «хліба» люди менш охочі, щоб ганятися за «видовищами». Тому перш, ніж засісти у садибі, де на нас чекав розкішний обід і мала розкритися таємниця шуликів (я взагалі не знав, що це таке, гублячись у здогадках між шуліками і шлунками), ми завідали до Обухівського народного мистецького центру, який діє у місті з 9 березня 2019 у приміщенні колишнього універмагу.

Попри малий час існування, центр вже зібрав багату колекцію традиційного одягу з різних куточків України і, зокрема, Київщини. Чого лише варта добірка з 40 видів вишиваних сорочок і понад 200 рушників! Але центр – більше, ніж музей, бо найяскравіше його надбання – це традиції, які передаються через театралізовані дійства. Сьогодні нам пощастило потрапити на справжнісіньке українське народне весілля!

Не знаю, чи була у наших пращурів традиція викрадати наречених, але я лиш помітив, що зникла моя сестра. Здавалося, цього більш ніхто не завважив. Ось наша група й багато місцевих глядачів уже порозсідалися рядочками на стільцях, а інші люди, убрані у вишиванки і шаровари або спідниці (відповідно до статі) зачали співати обрядових пісень. Біля мене сиділа племінниця Софія і питала: «Де мама?». І не лише. Тато також зник!

Яке ж було здивування дівчинки, коли після переспівів і традиційних перемовин люди розступилися і ми побачили молодят, які виявилися переодягненими батьками Софії!

Як потім вони казали, ця частина програми була сюрпризом і для них самих. Організатори весілля чекали на наш приїзд, аби до ролі нареченого і нареченої залучити когось із нас. А оскільки Яна з Леонідом були єдиною парою, то не лишалося нічого іншого, як перевдягнути і «одружити» саме їх. Ще раз.

«Весілля» було не лише виставою. Їжа і напої на столах були справжніми! І цим потім частували усіх гостей. Здається, я був одним з небагатьох дорослих, кому вдалося відмовитися від чудового домашнього самогону (бо я не вживаю алкоголю), але на запашні булочки я з радістю погодився. А нареченим подарували весільний коровай.

Ми покинули обрядовий центр, але тема пляшок так просто не здавалася. Роман повіз нас на північно-західну околицю Обухова Дзюбівку, де на одній з невеликих вуличок примостився незвичайний будинок. Його збудував колишній директор підприємства, що займалося збором склотари. На початку 90-х заводи перестали приймати пляшки і 70 тисяч скляних циліндрів виявилися нікому не потрібними. І тоді пан Володимир використав їх для будівництва унікальної садиби (роздивитися з вулиці повністю складно, бо ділянка розташована на крутосхилі).

Дорогою ми проминули ще хату-музей Андрія Малишка (автора тексів «Пісні про рушник», «Вчительки» і «Київського вальсу»), який тут народився і виріс. А потім на хвильку заїхали поглянути з висоти пташиного польоту на озеро з незвичайно ніжним сизим відтінком води. Роман розповів, що це завдяки глині, адже водойма утворилася на місці кар’єру, який розробляли для заводу вогнетривкої цегли неподалік. Саме глина забезпечує воді унікальні антибактеріальні властивості.

Після цього наш мінівен наче на крилах полетів назустріч найсмачнішої частини екскурсії. Мова про те, за що іноземці так люблять приїздити до України, і те, чому українкам складніше, ніж іншим, дотримуватися дієти – про найапетитнішу у світі традиційну кухню! І ми її скуштували у садибі зеленого туризму Віктора і Любові Зінченків у селі Дерев’яна.

Для життя подружжя спорудило собі сучасний будинок, а успадковану хату перетворили на музей кутка (кутком називають частину села). Тут зберігаються старі фотографії односельців та ікони, вишиті рушники і традиційний одяг (частина вишита самою пані Любов’ю), а також чимало предметів побуту, що нині вийшли з ужитку. Усі експонати автентичні – їх передали музею самі мешканці кутка.

Пан Віктор, удягнений наче справжні козак, радо зустрічає гостей і розповідає про історію села, кутка і своєї родини. І хату для музею обрав неабияку – його батьки були заможними селянами і першими в околиці поставили будинок з дерев’яною підлогою. Нині важко повірити, але в ті часи більшість хат мали долівку – люди вдома ходили по утрамбованій землі!

Через цю підлогу, каже пан Віктор, у ІІ світову війну саме в їхній хаті поселилися німецькі вояки. Самих пожильців окупанти не вигнали, бо їм сподобалися страви його мами. І вона разом з дітьми тулилася на маленькій кухні. Там і досі стоїть піч, на якій не лише готували їжу, але й зберігали посуд і навіть спали (у ніші позаду).

Здавалося, наче ця хата – як машина часу, що враз перенесла нас на століття назад. Я був неабияк вражений, особливо коли ми вдягли вишиванки для колективної фотосесії. А уявіть лишень, як багато барвистих вражень отримують іноземні туристи, які за словами Віктора, теж відвідують з екскурсіями їхню садибу!

Є на що подивитися і у подвір’ї. Це і дощана з мотузками гойдалка, що може витримати водночас кількох дорослих, і кумедні саморобні скульптури, і старий металевий рукомийник, а ще велетенські шашки. Ну, ви мене знаєте. Без партії між двох Вікторів не обійшлося.

Дерев’яний туалет у дворі – місце політичної релаксації. Здавалося б, звичайна будка з чотирма стінами. А на стелі – остання частинка пазлика нашої історії, без якого експозиція музею якась неповна. Пророче заґратовані ПроФФесор і Азіров сумують, що «свято наближається», але не для них.

Поки пан Віктор водив нас по садибі, пані Любов подала неймовірно смачний обід. А що справа була на Маковія, то не обійшлося без обрядових страв – обухівських шуликів. Але ми їх спершу не побачили на столі, бо знову настала пора «видовищ».

Господиня винесла необхідні інгредієнти (коржі, мед і мак) і розпочався кулінарний майстер-клас. Проте тихенько відсидіти глядачам не судилося. Цього разу обійшлося без викрадення наречених, але руки двох енергійних хлопців – це саме те, що потрібно, аби розтерти мак у макітрі.

Коли мак став дрібним, як піт на чолах добровольців, пані Любов додала до нього шматочки коржів з медом, це все перемішала і запросила до частування. Я одразу полюбив ці ласощі, які просто танули у роті. І мабуть не лише я. Бо поки я згадав про фотокамеру, вже майже не було чого фотографувати.

На цій гастрономічно-кульмінаційній ноті наша мандрівка закінчилася. Я відчував, що Роман мав про запас ще не одне цікаве місце. Його краєзнавче меню не програвало у двобої стравам пані Любові. Але ми вже майже потонули у паводку нових вражень, тому наші гіди змилостилися і евакуювали нас назад до Києва.

Детальніше про наш маршрут, більше світлин та огляд подорожей інших мандрівників цими місцями тут.