Веломандри загадковою Київщиною 1: Масштабні проєкти ХХ століття

Чи доводилося Вам чути про залізничні потяги під Дніпром? А чи бачили тунель для наземної річки? Де шукати таємничий КиУР і що приховують ліси на південь від столиці? А як Вам тренувальний табір для равликів? Але годі питань – гайда з нашою непосидючою сімейкою аби побачити це все і навіть більше!

Формат мандрівки – наш улюблений, велосипедний. І хай не лякає холодна зустріч з травнем, бо він теж скучив за теплом аж до сліз. До небесних сліз, якими вряди-годи змочував наш шлях. Але коли викручуєш педалі, особливо нагору, і якщо ще й навантажений наметом, спальниками та іншими атрибутами туристичного побуту, то холодно не буде аж ніяк! А дощ навіть на краще – хай собі змиває піт.

Перші цікавинки на нашому шляху зустрілися ще у межах Києва. У формальних межах, бо фактично це вже був просто ліс, місцями заболочений аж до якихось потічків. Після 14 кілометрів вздовж Столичного шосе ми, нарешті, зміняли безперервний гул машин на пташине щебетання, смог на пахощі весняного лісу і квітів, а твердий асфальт на пружній ґрунт. І коли вже сягнули такої гущавини, де навіть велосипеди довелося поставити і йти пішки, то поміж дерев і води побачили дві кам’яні побудови, взаємно орієнтовані наче фрагменти велетенської піраміди!

Далі – ще більше! Якщо придивитися, то можна помітити, що від цих стінок по воді стеляться дві паралельні лінії залишків арматури, які через півсотні метрів упираються у ще більшу арку, вже не кам’яну, а бетону.

І це був лише початок тунелю! Щоправда короткого і зовсім не під землею. Якщо не боїтеся змочити ноги (бо ним протікає лісова річка з життєствердним іменем Віта), то можна пройти його повністю. І роздивитися стіни, що складаються наче з частин, не дуже щільно припасованих – аж крізь них видно денне світло, тому всередині зовсім не страшно. А ще помітно, що бетон заливали в опалубку з дерев’яних дошок – бо справа була рівно 80 років тому!

Коли Європа запалала в горнилі Другої світової війни, Київ почав собі готуватися до майбутніх боїв. Навколо міста вирішили продублювати залізничне кільце, але в таємниці від ворога, тому обидві переправи через Дніпро збиралися зробити… підземними! Що й казати, німці висунули нереальний дедлайн, тож будівництво передвісника столичного метрополітену завершилося майже не почавшись. До наших днів як пам’ятки того амбітного проєкту лишилися недобудови на Оболоні, Жуковому острові і тут, у лісі біля Пирогова.

Із західного боку тунель виглядає майже закінченим – муровані стіни утворюють портал, на який за бажання можна видряпатися. Нестор таке бажання мав.

Але тунелі – далеко не останній залишок радянської оборонки, захований у київських лісах. Адже більшовики почали готуватися до війни задовго до злету Третього рейху. 1928 року ще Харків був столицею, а Київ від кордону з «панською» Польщею відділяло лише 250 кілометрів. І вони розробили план КиУРу – Київського укріпрайону, за яким довкола правобережної частини міста збудували 750 дзотів (деревно-земляних оборонних точок) і 246 залізо-бетонних дотів (довготривалих оборонних точок). 1933 року будівництво завершили, після чого столицю перенесли до Києва. Проте ні ці доти, ні відсування кордону углиб колишньої території «панів» у 1939 році не вберегли місто вік катастрофи 1941 року. Частина дотів постраждала під час оборони, але чимало лишилося. І ми вам навіть покажемо! От лишень переберемося через квашу на лісовій дорозі.

Шибеник-дощ штовхав дорогу на слизьке, нам довелося перейти на пішу ходу, аби велосипеди не потрапили у некерований занос. А як переходили одну з особливо розкішних калюж, вона взяла податок – кросівок Нестора. На щастя, засмоктало не дуже сильно, але шкарпетку довелося змінити. Добре, що далі почалося село Хотів, де, хто бажав, міг спокійно їхати асфальтом.

У самому селі оборонних споруд часів Другої світової не було, бо воно знаходилося між першою та другою лінією КиУРу. Але 4-5 серпня 1941 року тут відбувалися запеклі бої. Німці досягли перемоги, проте нині в Хотові є пам’ятник лише на честь оборонців, хоч вони тоді й зазнали поразки.

Однією з цікавих особливостей Хотова, є щільність забудови культовими спорудами в центрі. Протягом 400 метрів центральної вулиці їх є аж 3, і всі збудовані вже за Незалежності, хоч і в різний час. Дивлячись на них, помічаєш своєрідну еволюцію стилю. Так, перша церква була перебудована з непристосованого приміщення, а її дзвіниця цілком би скидалася на пожежну каланчу, якби не хрест на маківці.

У 2006 році РПЦвУ збудувала собор на честь правнука засновника Москви Александра Невського, в якому спромоглася поєднати помпезність (у формах) і аскетичність (у деталях).

А остання споруда – це вже більше витвір мистецтва. Невеликі форми, але доволі органічне поєднання традиційного стилю і сучасних архітектурних тенденцій.

Ми змогли так добре все роздивитися, бо другу половину села не їхали, а чимчикували пішки – адже Хотів розкинувся в долині річки Віти, від якої ми тепер віддалялися, тому дорога знай собі линула вгору. Зате, озираючись, можна було бачити панораму всього села, яка вдалині перетікала в силуети нових багатоповерхівок столичної Феофанії.

Але я надто відволікся від обіцянки показати дот! Адже ми дерлися вгору не просто так. Дорога, яка спершу не могла припинити підйом, незабаром з не меншим запалом покотилася донизу. На гладенькому асфальті велосипеди розігналися так добре, що майже не хотіли зупинятися в селі Круглик, яке розкинулося в долині сусідки Віти – Сіверки. Але саме вздовж неї проходила перша лінія КиУру, тому ми звернули на головну сільську вулицю і за якусь хвилину у проміжку між садиб побачили дот №152!

Насправді в околицях Круглика таких бетонних сховків близько десятка. Але всі інші причаїлися в лісі, куди не надто хочеться потикатися у компанії з дощем, та ще й тягнути крізь чагарі навантажені велосипеди. Тому лишимо їх для майбутньої мандрівки вихідного дня.

Дот №152 дожив до наших днів майже без пошкоджень. Принаймні, ми його обійшли з різних боків і лазили нагору, то не помітили якихось проломів чи слідів вибухів. Навпаки, історичний об’єкт виглядає доглянутим, а на вході встановлено ґратовані двері, які так доречно виявилися відчиненими.

Якщо не боятися темряви, можна пройти вглиб коридором і побачити внутрішні бійниці, а також суцільно-металеві двері. Цього разу надійно замкнені. Тож ми всередині провели лише кілька хвилин, а потім вийшли і помітили щось не менш дивовижне.

Точніше, помітили діти. Бо інтерес до споруди в них спалахнув і згас. Натомість з істориків вони перетворилися у дослідників дикої природи. Бо трава в околицях доту просто кишіла велетенськими равликами!

Олександрина почала їх збирати, а Нестор влаштував цілий парад равликів. Чи то тренувальну базу. А може він намагався їх соціалізувати, бо ж зазвичай равлики повзають поодинці, а не колонами.

Зрештою, експеримент вийшов за всі межі! Равлики почали лазити куди заманеться, навіть одне на одного. Траплялося, що вони зневажали гравітацію і один равлик повзав по іншому, який сунув по вертикальній стінці.

Але науковці – теж люди (навіть діти), і хочуть їсти. Не хвилюйтеся, жоден равлик не постраждав! Адже ми мали їжу з собою. То на затишному майданчику біля доту ми поновили свої сили і поїхали далі. На прощання Круглик показав нам свою святиню, яка (якщо прибрати позолочену баню) скидалася мені на костел з латино-американських фільмів.

Між іншим, якщо пройтися трохи далі доріжкою, що відходить праворуч від церкви, то незабаром можна побачити ще один залишок нездійсненого радянського оборонного проєкту. Просто біля одного з городів височіє недобудова мурованого віадуку, який споруджували для залізничної гілки до того самого тунелю.

Де шукати Китайський мур по-українськи? Як засновник Москви пожартував над Володимиром Великим? Звідки починався Васильків? І ще чимало цікавого чекає на Вас у продовженні нашої сімейної велосипедної мандрівки.