Веломандри загадковою Київщиною 3: Між Васильковим і Обуховим

(Продовження. Початок тут)

Потрібні лаштунки для зйомок xорор-фільму? Монстр-колгосп, глиняні хатки і дерев’яна церква – таке ще реально побачити біля столиці? І що в цих полях поробляв батько засновника Острозької академії? Як не боїтеся потрапити з нами до бухти Барахти, ласкаво запрошую читати про другий день нашої незабутньої подорожі.

Поки ми виїхали з Василькова (точніше, вийшли, бо після мосту через Стугну дорогу потягнуло на високе, тому крутити педалі – тільки збільшувати кількість поту, але не швидкість) все довкола заполонили сутінки. Наші фари відвойовували у них лише клаптик асфальту попереду, а примарні лісосмуги обабіч видавалися за дрімучі ліси. Але насправді за ними одразу починалися поля. Коли ж ми доїхали до справжнього лісу, на нас чекав сюрприз. Те, що на мапі приваблювало густою зеленню в реальності виявилося залісненими крутосхилами (ось ранкове фото).

На щастя, місцеві далебі завбачили появу туристів, тому на одному зі схилів зробили рівненьку терасу – якраз для того, аби поставити намет, або й два. А від траси, просто від вітального знаку, провели доріжку, аби ми по ночі не волокли велосипеди крізь чагарі.

Ми були такі втомлені, що лише поставили намет, затягли речі з велосипедами і лягли спати. Діти поснули одразу, а ми з дружиною ще приготували чаю на газовому балоні і підкріпилися тим, що лишилося від обіду. Зате зранку зготували справжній сніданок – із супом і салатом зі свіжих овочів.

Аби краще розштовхати їжу по животиках, діти ще я на гамаку погойдалися (гамак ми везли з собою).

Коли ми впакували табір назад у велосипеди, то знову повернулися на трасу. При світлі дня роздивилися те, що вночі під куцими променями велофар здалося велетенським монстром, який виліз із лісу, розкинувши лапи. Тепер це виглядало цілком нестрашним пам’ятником, хоч і присвяченим Другій світовій. Точніше, загиблим військовим льотчикам.

А далі почався спуск до самого села. Одразу за монументом стояв той самий вітальний знак, на якому було написано: «с. Барахти, 1159 р.». Серйозно, Барахти – це власна назва! Але якщо не знати, то можуть здатися дивними деякі речі. Наприклад, трендове сердечко біля сільради.

Найбільшим витвором мистецтва у Барахтах є мозаїка на стіні школи, нове приміщення для якої було збудоване 1984 року.

Біля самої школи стоїть погруддя видатному педагогу ХІХ століття Костянтину Ушинському. Воно тим більш унікальне, що пан Костянтин ніколи не бував у Барахтах, навіть не проїжджав поруч. А на всю Україну йому є лише три погруддя, два з яких знаходяться у містах, дійсно з ним пов’язаних – Києві та Чернігові.

Ушинський показує поглядом на ще один пам’ятник. Цього разу цілком традиційний – радянським воїнам, полеглим у роки Другої світової. Його встановили 1957 року.

На жаль, Друга світова – не остання війна, що опалила українську землю. У центрі села знаходиться менш помпезний, але вишуканий пам’ятник нашим сучасникам, які полягли у боях на Сході. А незакінчений підпис «2014 – » нагадує, що війна триває… До речі, на самій школі є табличка пам’яті її колишнього учня, старшини Віктора Бойка, який загинув у бою під Дебальцевим у жовтні 2014 року.

Не можна не помітити і ще одного меморіалу – жертвам Голодомору, з поіменним переліком тих, чий земний путь обірвався у 1932-1933 роках. Його відкрили у день пам’яті жертв голодоморів у 2007 році.

Але життя триває і воно завжди перемагатиме смерть! І те, що колись було знищено, згодом відновлюється. Так, нещодавно у Барахтах знову з’явився свій храм – на честь святого Михайла.

А ще в селі є струмок з кількома ставками на ньому. Важко не погодитися, що дуже вже мальовничі бухти Барахти!

Не менш дивовижно виглядає традиційна житлова архітектура, яка ще збереглася в деяких закапелках села. Поміж ділянок, де в останні десятиліття повиростали сучасні садиби, трапляється чимало занедбаних хаток, побудованих з дерева і глини! Деякі перетворилися на руїни, а інші, попри всі злигодні, продовжують стояти.

І час зупинився не лише для таких хаток. У самісінькому кінці Барахт дорога (асфальт поверх бруківки) упирається у колгосп, організований тут ще 1931 року. Зрозуміло, те, що ми зараз бачимо, це вже пізніші споруди, але й вони сьогодні виглядають привидами з далекого минулого.

На в’їзді досі є дерев’яна платформа для зважування, а за віконечком синіють великі круглі ваги. У самому ж подвір’ї чимало велетенських господарських споруд.

Ми покаталися і роздивилися майже все. Дивно, але виглядало так, наче це все досі працює, бо слідів явного руйнування ми не помітили. Як і людей. Можливо тому, що були святкові вихідні? Чи о цій порі робітники вже на полі?

Ми на якийсь час розпрощалися з асфальтом і поїхали крізь поля. Людей там так і не побачили, але всі поля вже були старанно зорані. І на дорогах – повно слідів від велетенської сільськогосподарської техніки. А також калюж.

Про калюжі можна написати цілу поему! Як про море. Особливо, коли повіє вітерець і вода візьметься брижами, а небо таке блакитне і хмарки пухнасті, і як та небесна синь сплітається з коричневістю багна, коли вдивляєшся в баюри…

Можете вважати, що ми вдалися до магії, а тільки нам вдалося проїхати ці кілька кілометрів і навіть не заляпатися! А потім знову був асфальт і чергове село – Тростинка.

Це село на нашому маршруті – унікальне. Бо саме тут ми побачили дерев’яну(!) церкву Різдва Богородиці (1873 рік). На відміну від мурованих храмів, серед дерев’яних значно менше довгожителів. Дерево псується від води, а також воно боїться пожеж. Тому з кожним роком таких споруд стає все менше. І побачити вцілілий дерев’яний храм у доброму стані, ще й не спотворений сучасними ремонтами – це справжнє свято!

За Тростинкою пішли кілометри асфальтів. Здавалося б, зараз як розженемося – і проїдемо день за два. Дзуськи! На зміну дощу, який не спромігся перелізти з нами через Змієві вали, прилетів вітрюган. Разом із сонечком він добре допомагав отримати засмагу. Але от у питаннях крутіння педалей він велосипедистам не друг. І ще не забувайте про вибрики рельєфу правобережної Київщини.

Словом, велошумахерів з нас не вийшло. Зате ми мали змогу спокійно споглядати сільські пейзажі. У несподіваних місцях до них впліталися відголоски міської культури. Наприклад, графіті на стіні у селі Мала Вільшанка з написом «Слава Україні!».

У тому ж селі ми шукали магазин, аби докупити щось із їжі і влаштувати обід. Знайшли тільки занедбану двоповерхівку з ще радянською вивіскою «Продукти». І пам’ятник воїнам Другої світової, встановлений 1959 року. Оленка навіть припустила, що то я спеціально звернув з траси, аби поповнити свою фотоколекцію пам’ятників.

Але окрім традиційного для радянських сіл меморіалів, у Малій Вільшанці є й дещо особливе. На земляному насипі край дороги у 2008 році поставили камінь на честь першого гетьмана Литовсько-Руського князівства Костянтина Острозького. Виявляється, ось там у низинці перед селом, до якої ми так добре розігналися, а потім трюхикали пішки, 1527 року військо під його головуванням наздогнало і розбило татарську орду, ще й звільнило 80 тисяч бранців!

Словом, з пам’ятниками у нас склалося краще, ніж з магазином. Тому ми вирішили його пошукати в наступному селі – Германівці – до якого звідси вела пряма і майже безавтомобільна дорога. Її початок не оминули сучасні технології: біла автобусної зупинки над розміткою пішохідного переходу влаштували освітлення, камери спостереження і сонячні панелі, аби забезпечити ці пристрої електроенергією.

Чи блукали нашими землями германські племена? Що об’єднує Северина Наливайка, Івана Виговського і отамана Зеленого? Чи має значення розмір і кількість тріумфальних арок? Як правильно облаштувати панорамну гору? І відповіді на всі ці питання чекають нас лише в одному селі, куди наші велосипеди докотилися другого дня по полудні.

7 thoughts on “Веломандри загадковою Київщиною 3: Між Васильковим і Обуховим

  1. Дуже цікава розповідь. Досі й не припускала, що Барахта може бути реальним населеним пунктом.

    Але на початку трохи впав у вічі філологічний нюанс: мабуть, краще хорор-фільму а не горор-фільму. Підбірку аргументів і джерел з цього приводу можна знайти тут: https://site.ua/maxvakul/30612-ostanni-novini-pro-g-kontseptsiyu-serpen-2020/

  2. Дуже сміливі мандрівники, витривалі, допитливі. Можна уявити, як цікаво буде дітям прочитати замітки, коли подорослішають. Чудовий метод виховання братства, сімейності, взаємовиручки. І пам’ятки оглянули унікальні – зразки дерев’яного зодчества і монументального мистецтва. Захоплююча поїздка, цікавый матеріал і оповідання. Дякую.

    • Дякую за підтримку, Ірино! Я невимовно радий, що маю таку надзвичайну Батьківщину, і що є люди, які теж розуміють, яке це багатство! А ще вірю, що Ваші та наші мандрівки надихатимуть інших також досліджувати рідний край.

  3. Ті “покинуті” споруди, скоріше всього, сезонного призначення, і їх активно задіюють в сезон жнив. Решту ж року вони просто стоять, чекають свого часу Якщо цікаво, я спитаю в місцевих селян, вони на тому знаються.

    • Так, нам теж здалося, що це все використовується. Просто на всьому видно відбиток часу. І це викликало враження, ніби довкола лаштунки якогось фільму. Бо у фільмах зазвичай у старовинних спорудах ховаються різні привиди чи ще якісь загадкові істоти. Але добре, це ще не поруйнували, що ще є на що дивитися.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.