Веломандри загадковою Київщиною 4: Село сотні табличок

(Продовження. Початок тут)

Чи блукали нашими землями германські племена? Що об’єднує Северина Наливайка, Івана Виговського і отамана Зеленого? Чи має значення розмір і кількість тріумфальних арок? Як правильно облаштувати панорамну гору? І відповіді на всі ці питання чекають нас лише в одному селі, куди наші велосипеди докотилися другого дня по полудні.

Перше, що впадає в очі, коли потрапляєш до Германівки, це різноманітність брам. Починаючи від металевих воріт радянських часів з крутилками для пішоходів.

І до сучасних цегляних, що в масштабах села виглядають справжніми тріумфальними арками.

Щоправда, підстави пишатися у германівчан є. Одна з таких арок увінчує вхід на територію гімназії, приміщення якої – безумовно шедевр! Побудоване 1909 року як двокласне училище, воно вже понад століття дає освіту місцевим дітям. Прикраси на фасаді доповнюють меморіальні таблички на честь архітектора споруди Володимира Ніколаєва, першого вчителя Михайла Пашинського, легендарної медсестри Надії Гетьман та ініціаторки реконструкції 2000 року Галини Бровченко.

На подвір’ї я знайшов стару водяну колонку (щоправда, непрацюючу), а також пам’ятник гетьману Івану Виговському. З останнім село пов’язує те, що після підписання Гадяцького договору 1658 року він фактично розвернув Гетьманщину в протилежний бік від того, куди її направив Богдан Хмельницький. Тобто, геть від Москви і ближче до Польщі, до якої вона мала повернутися, хоч і з більшими правами, ніж перед Хмельниччиною . Але козаки ще добре пам’ятали кривди польської шляхти, тому 1659 року скликали Чорну раду, де скинули гетьмана. І сталося це саме у Германівці.

Ще в Германівці можна знайти круглу тумбу для паперових оголошень. А як перейти дорогу, то пройтися під ще однією аркою, яку поставили 2002 року з нагоди 400-ліття від часу, коли Германівка стала називатися містечком.

Алея вздовж рядів розкішних ялин виводить до сільської церкви – відбудованого замість зруйнованого комуністами храму Святого Миколая. Нині він підпорядковується Православній Церкві України.

Поруч зі святинею – хрест у пам’ять про понад 400 односельчан, які загинули під час Голодомору 1932-1933 років. А з іншого боку – меморіал автомобілістам, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Інша алея від церкви прямує до пам’ятника воїнам, загиблим у роки Другої світової війни, що теж розташувався у цьому парку. Імен на табличках чимало, адже восени 1943 радянські війська два місяці намагалися прорватися крізь тутешні німецькі позиції. Мабуть більшовики побачили причину в «пронімецькій» назві, і 1946 року вирішили замінити її на щось патріотично-пролетарське – Красне-2. Яка унікальна назва! Лише під час Перебудови у 1987 році селу повернули історичне ім’я.

Від меморіалу широкі сходи неквапом спускаються до центрального майдану якраз навпроти двоповерхової споруди сільради. Навпроти ґанку височіє незвичний знак – «Колесо часу», встановлене 1996 року на честь 900-ліття першої згадки про Германич – попередника нинішнього села. Щоби роздивитися колесо, його слід обійти повністю, адже на кожній його грані відображені різні сторінки місцевої історії.

На самій сільраді теж є меморіальні таблички – аж чотири. З іменами почесних односельчан і, зокрема, сільського голови Анатолія Шафаренка. Але більш історичні варто пошукати на сусідньому будинку. Він був зведений 1904 року як мануфактурна лавка, а нині тут діє музей козаччини. Навіть не заходячи до середини, а просто читаючи таблички на стіні, туристи дізнаються про те, що у квітні 1596 року в Германівці перебували повстанські загони на чолі з Северином Наливайком, що в 1649-1673 роках Германівську сотню очолював Кіндрат Жеребил, що у квітні 1919 року в селі відбувався з’їзд командира повстанської дивізії Данила Терпила, який діяв під керівництвом отамана Зеленого, а також згадають про Героїв Небесної сотні, які полягли узимку 2014 року.

Навпроти музею – ще один будинок, збудований 1902 року як магазин, а нині використовується як картинна галерея з полотнами художників, присвяченими Германівці та її мешканцям.

Проте найцікавіша пам’ятка архітектури не полюбляє юрби, тому розташувалася осторонь від центрального майдану. Але цей кілометр варто подолати, аби побачити її. Як їхатимите дорогою, то точно не проґавите, бо з боку вулиці вона зустрічає гостей ще однією цегляною брамою.

Це – колишня богадільня для заможних людей похилого віку, зведена 1908 року. У 1919 році перетворена на школу, якою залишається і донині. І вона є рекордсменом за кількістю меморіальних табличок – їх на фасаді вже 11! На честь засновника школи Івана Войтенка, першого директора Олександра Пельца, поета Андрія Михайлюка, сестри милосердя Олени Ковальчук, героя Радянського Союзу Олександра Чалого, літературознавця Леоніда Коваленка, академіка Віліора Паламарчука, художника Карпа Трохименка, письменників Івана та Михайла Гетьманів, професора Михайла Ковтуна і героя АТО Бориса Байненкова. Крім того, у саду школи встановлене погруддя Олені Ковальчук, яка під час Другої світової винесла з поля бою понад 800 поранених бійців!

Про таблички можна розповідати ще і ще! Вони у Германівці трапляються на кожному кроці і в найнесподіваніших місцях. І коли очі втомляться від міріад імен та історичних фактів і благальний погляд здійметься догори, то й там без пригод не обійтися. Адже над селом височіє Ревина гора, на якій рядочком вишукувалися чергові туристичні атракції. Особливо добре їх видно з боку відбудованої ратуші.

Найкоротший шлях на гору – сільською дорогою. Але наші велосипеди вперлися рогом, що їм потрібен лише асфальт. То ми скористалися обхідною трасою. Ще й самі пхали двоколісних, бо вони не схотіли підкорювати підйом.

Нагорі нас чекав поворот на рівну дорогу і ще кілька табличок. Ну, нас ними вже не здивувати. Ми тільки поглянули на них і нарешті поїхали.

З траси шлях на Ревину гору підтверджує вказівник. Вже від нього видно обриси того, що на ній стоїть. А також те, що з цього боку вона ніяка навіть не гора, а так, край поля, яке раптово стрімголов скотилося до річки, що протікає селом.

Туристичний майданчик над прірвою складається з дев’яти об’єктів (і табличок, куди ж без них?). Вісім поруч, дев’ятий – окремо. Дорога добре наїжджена і, схоже, вельми популярна у місцевих і гостей. Поки ми були там, приїхало кілька машин, ще кілька поїхало.

Найбільша споруда – це музей хліба, стилізований під вітряк. Його відкрили у грудні 2012 року. Поруч – альтанка з дашком і лавами, а також неперевершеним краєвидом на всю Германівку!

Півострів попереду – це майже центр села. На фото праворуч видно Михайлівську церкву, біля якої знаходиться більшість пам’яток Германівки. Богадільня – це продовгуватий будинок трішечки лівіше центру світлини. А клаптики води – це ставки на річці Красній.

Поруч з альтанкою височіє металевий хрест. Його встановили у пам’ять про поселення часів білогрудівської культури, яке існувало тут між ХІІ і VIII століттями до нашої ери.

Поруч біліє постать Богоматері, як пам’ятний знак жертвам яничарського набігу у квітні 1711 року. Поруч капличка. За нею флагшток з дещо потріпаним прапором України.

Найзагадковіший об’єкт гори – велетенський металевий каркас у вигляді піраміди. І ніяких табличок. Я аж розгубився, серйозно. А дівчата тим часом пішли ловити космічну енергію.

Ревина гора – це ще й місце пам’яті місцевих Євреїв. У серпні 1919 року під час погрому їх загинуло більше двох сотень. Як нагадування про трагічну подію під час відзначення річниці у 2012 році встановили пам’ятник з написами двома мовами – українською та івритом.

Дев’ятий знак, той що осторонь, присвячений вже згаданій Чорній раді 1659 року. Табличка вказує, що на цьому місці розлючені козаки порубали полковників Сулиму та Верещака, які зачитали укладений Іваном Виговським Гадяцький договір. З цієї події Гетьманщина занурилася у міжусобиці Руїни, які обернулися поділом України на дві частини. А конкретно для Германівки це вилилися в те, що вона більш, ніж на століття стала прикордонним містечком (до кордону з Росією менше 10 кілометрів) з усіма негативними наслідками.

Але попри всі негаразди германівчани винесли уроки з історії. Вони її пам’ятають, шанують і показують гідний приклад іншим селам, які сором’язливо приховують своє минуле від мандрівників і від самих себе.

Чи траплялися Вам іменні поля? А дзвони розміром з будинок? Чому на пам’ятнику з іменем Малишка зображені дорослі тітки, а не дівчинка? Де можна відчути себе Кінг-Конгом і майже європейцем? І де формально в Києві не лише свиня болото знайде? Та годі баритися, рушайте з нами далі!