Веломандри загадковою Київщиною 5: «Європа» на болоті

(Закінчення. Початок тут)

Чи траплялися Вам іменні поля? А дзвони розміром з будинок? Чому на пам’ятнику з іменем Малишка зображені дорослі тітки, а не дівчинка? Де можна відчути себе Кінг-Конгом і майже європейцем? І де формально в Києві не лише свиня болото знайде? Та годі баритися, рушайте з нами далі!

Після відвідин Ревиної гори ми повернулися на трасу, яка прямувала до міста Обухова. Але навіть на звичайній асфальтівці між полів траплялися незвичні речі. В одному місці між двох ялин (доволі незвично, бо з ялин лісосмуг зазвичай не роблять) стояв камінь з викарбуваною присвятою полю імені комбата Івана Шурлова, який загинув під час боїв 1943 року.

А в останньому перед містом селі Григорівці ми помітили величезний дзвін, увінчаний хрестом. Композиція містилася майже на верхівці гори, на яку ми заходили пішки, тож могли і вечірню панораму оцінити, і сам дзвін роздивитися.

На ньому було зображено герб і рік заснування 1500. Щоправда, це дата народження не Григорівки, а Гусачівки, яка розкинулася по той бік ставку на річці Красній. Мабуть місце для знаку вибрали саме так, аби на її тлі було видно потрібне село.

В Обухів заїхали легко. Тишком-нишком покинули напружену трасу, по якій до столиці майже безперервним потоком мчали машини з боку Черкаської та решти наступних областей. Добре, що навколо міста є окружна, якою користуються всі ті автомобілі. А нам лишилася майже порожня дорога, з рівним асфальтом і постійно донизу! Однозначно, Обухів лишив для нас приємні враження, як для велосипедистів.

Ми так розігналися, що зупинилися аж на центральному майдані. Неподалік розташувався найбільш динамічний на нашому маршруті пам’ятник воякам Другої світової (одразу за обрядовим центром, де торік «одружували» мою сестру), відкритий 1975 року. Ще вразив барельєф на одному з будинків, на якусь технічно-космічну тематику.

У центрі чимало натяків на трипільську культуру. Збільшені копії трипільського посуду, мальовані глечики і, навіть, урни виконані в специфічному стилі. Воно й не дивно, адже Трипілля (ми його відвідали 2016 року) в Обухова просто під боком, тому кому ж, як не йому, користуватися цим брендом.

Обухів – це ще й батьківщина поета Андрія Малишка, автора одного з хітів української радянської естради «Пісня про рушник». У самому центрі міста 1994 року йому встановили пам’ятник, де він зображений разом зі своїми обома музами.

Обухів цікавий ще й розмаїттям релігійних конфесій. У селах, які ми проминали, церкви були тільки православні. А тут на одному з високих пагорбів дуже органічно виглядає греко-католицький храм Святого Антонія Печерського, зведений 2019 року.

Взагалі про Обухів багато чого можна розповісти. Але коли насувається вечір, в поході є більш нагальні справи. Ми знову виїхали з міста у товаристві з сутінками. Проте ми знали, де розбити табір – і цього разу рельєф обійшовся без вибриків. Ми знайшли чудову ділянку одразу за залізничним мостом, що відокремлював ліс від шумної траси. Ліс був привітний до нас і ввечері, і зранку.

Намет – це взагалі окрема тема. Мені здається, що в поході це найцікавіша річ для дітей. Бо, скільки б всього різного не побачив під час мандрівки, завжди зігріває думка про те, що є щось постійне, що прихистить тебе вночі, де б ти не зупинився.

А ще – це одна з речей, за яку Нестор береться залюбки. Обійти і закріпити все кілочками ввечері, а зранку позбирати їх.

Або повиймати дуги – цей скелет мандрівної хатинки. Одному це робити не вельми зручно, але в товаристві з напарником справа рухається виразно жвавіше.

Коли ж усі ранкові приготування скінчилися, постало питання, як їхати далі? Власне, альтернатив було дві: мальовничими лісовими дорогами, але повними піску, тому доступними лише в пішохідному форматі.

Або чудовим рівним асфальтом, але в компанії з когортою позашляховиків.

Ну, як тимчасовий варіант ми вибрали останнє. Бо це і швидше, і краєвиди більш розлогі. Наприклад, видно планерну гору з натоптаними планеристами стежками.

Також на цій самій трасі знаходиться аутлетмістечко «Мануфактура», побудоване 2013 року в стилі історичних голландських містечок. Ми там не бували, але нас привабили фото-огляди попередніх мандрівників. Особливо хотілося зробити «європейське» фото з велотрейлером на березі каналу.

На жаль, виявилося, що з трейлерами на територію не пускають, та й канали зараз без води. І майже все зімітоване пластиком. Словом, ми відчули розчарування. А найбільш справжнє, що там було, це дерев’яний дитячий майданчик.

А ще поруч через дорогу містилася якась реклама у вигляді мініатюрних хмарочосів. То теж вийшла непогана фото-зона.

Втомившись від настирливого дзижчання автомобілів, ми знову занурилися у лісові нетрі. Перейшли через колію біля залізничної платформи «Лісники» і подалися ґрунтовою дорогою в напрямку Кончі-Заспи.

Шлях сподобався надзвичайно! Майже не було піску, натомість навколо чимало боліт. Саме так виглядала вся та величезна долина, вздовж якої пролягала ранкова траса. До того часу, поки меліоратори не прорили канали, між яких нині будується чимало котеджних містечок, зон відпочинку і торгівельних центрів на кшталт «Мануфактури». Але в цій частині ліс залишився недоторканим.

В одному місці довелося, навіть переходити пішки, бо після останніх дощів вода піднялася і загрозливо хлюпотіла під колодами, перекинутими впоперек дороги.

Але місцина чимось зачаровує. Таке умиротворення і спокій панує довкола, що хочеться залишитися тут на довше. Але бажано не до червня, бо тоді прокидаються зголоднілі за зиму комарі.

Навігація на доріжці була простою. Лише в одному місці ми зустріли важливе розгалуження. Саме тут я з Оленою проходив під час нашого першого спільного походу у квітні 2009 року. Тоді ми прийшли з півдня і попрямували на захід, а зараз рухалися із заходу на схід. І незабаром вибралися на ще одну трасу (куди ж без них!), якраз перед в’їздом до столиці.

Далі ми без пригод доїхали додому, і на цьому мандрівка скінчилася. А короткий підсумок з детальними мапами є ось тут.